Син Тушіна і царевич
Жив, а може, і не був, один цар. Мав він одного-єдиного сина, в якому цар душею не чаяв.— Навряд чи є на світі інший такий хлопчик! — сказав він одного разу своїм візирям.
— Світ великий, напевно, є! — відповів головний візир. Цар розгнівався:
— Спробуй знайти! Якщо знайдеш такого, отримаєш стільки золота, скільки важиш сам, а якщо ні — голови позбудешся.
Візир попросив три місяці часу і вирушив шукати хлопчика, схожого на царевича. Обійшов він уздовж і впоперек три сторони царства. Минуло три місяці. Повернувся він до царя і каже:
— Господарю, я обійшов три сторони твоїх володінь, залишилося пошукати в четвертій. Дай ще місяць часу. Якщо не приведу хлопчика, схожого на царевича, рубай мені тоді голову.
Цар дав візирю ще місяць часу.
Шукає головний візир хлопчика в четвертій стороні царства. Дістався до гір, де скотарі-тушини пасли овець. По схилу бігають хлопці. Один із них як дві краплі води схожий на царевича. Побачив його візир і повів разом із батьком до палацу. Там він одягнув сина пастуха-тушина в убранство царевича і привів обох хлопців до царя.
Цар то одного хлопчика обіймає, то іншого — ніяк не може відрізнити свого сина від чужого.
— Хвала тобі, мій візире, довів ти свою правоту, отримуй обіцяне золото!
— Ні, царю, віддяч спочатку пастухові за те, що привів сюди сина, а потім уже розрахуйся зі мною, — каже візир.
Обдарував цар тушина золотом, сріблом і попросив залишити хлопчика в палаці, поки той підросте. Погодився тушин.
Хлопці разом вчаться, разом грають. Виросли вони в статних прекрасних юнаків.
Радіє цар, а цариця ходить чорніша за чорну хмару. Питає її цар, чим вона незадоволена, хто її розгнівав.
— А чого мені бути задоволеною! — відповідає цариця. — Усі люди смертні, помремо і ми. Як відрізнять після нас царевича від сина пастуха? Раптом синові пастуха дістанеться царство?
— Не турбуйся, — каже цар, — вплети зайву нитку в убрання нашого сина, і кожен впізнає царевича.
Так і зробили. Повеселішала цариця, але засумував син тушина.
— Не журися, — каже йому царевич. — Надінь моє убрання, мені не потрібна зайва нитка.
— І мені не потрібна. Мені тільки прикро, що нас не хочуть одягати однаково, як братів.
День ходив юнак сумний, два, а на третій каже царевичу:
— Попроси царя дати нам коней, поїдемо завтра на прогулянку.
Наступного дня вирушили юнаки верхи на прогулянку. Від'їхали вони далеко від міста, і тут син пастуха обійняв царевича, попрощався з ним і погнав коня галопом. Царевич — за ним.
— Не йди за мною. Ти царевич, а я син пастуха!
— Куди ти, туди й я! Ніколи не розлучуся з тобою. — І поїхав царевич поруч із своїм названим братом.
Багато чи мало проїхали, опинилися вони в невідомій землі. Не знають, куди далі їхати. Вирішили: куди стріла полетить, туди вони і поїдуть.
Натягнув син тушина тятиву, пустив стрілу. Полетіла стріла за сім гір. Їдуть вершники слідом за нею, їдуть за прикметами — з дерев гілки зірвані стрілою, з гір вершини збиті.
Перевалили вони сьому гору. Бачать: на схилі виноградник, а в ньому, під деревом айви, стирчить із землі їхня стріла. Злізли вони з коней і пустили їх пастися за виноградником. Самі зірвали винограду, поїли й лігли спати під айвою.
Прокинулися вранці і бачать: немає їм дороги. Страшний гвелвешапі обвив виноградник, хвіст до голови закинув і тримає в пащі.
— Будемо битися з ним, — каже син тушина.
— Не дуже сподівайтеся на свої сили, — промовив гвелвешапі людським голосом. — Мене мечем-залізом не здолати, стрілою шкіру не пробити. Вдарю раз хвостом — нічого від вас не залишиться. Але я вам не бажаю зла, відпущу з умовою — привезете мені дівчину, не народжену людиною.
— Хай буде по-твоєму! Випусти нас звідси!
— На слово я не вірю. Один із вас залишиться тут, інший піде за дівчиною.
— А де шукати ту дівчину? — питає син тушина.
— Іди в сторону заходу. Може, там знайдеш її.
З гвелвешапі залишився царевич, а син тушина вирушив у дорогу.
Іде сонце на захід, іде юнак за сонцем. До вечора опинився він на узліссі. На узліссі дім, а в дворі стара жінка чеше вовну.
— Здоров, мати, — привітався юнак. — Змучила мене спрага, дай напитися води, заради твоїх дітей.
Обернулася стара:
— Здоров, сину! Не назви ти мене матір'ю, дістався б на вечерю моїм синам! Що тебе привело сюди? Над володіннями діїв птах і той не сміє пролетіти.
— Така в мене біда — і до діва потрапити не страшно! Шукаю я дівчину, не народжену людиною. Не знаєш, мати, як її знайти?
Обіцяла стара допомогти йому в біді. Напоїла, нагодувала юнака і каже: Сховайся в тоні, а то скоро мої сини з полювання повернуться. Попадешся їм на очі, з'їдять тебе живцем!
Тоні — велика піч для випічки хліба, наполовину вкопана в землю.
Прийшли з полювання діви — сини старої. Принесли з собою оленя, обдерли його, засмажили, поїли й лігли спати.
Вранці, коли діви знову пішли на полювання, дала стара синові тушина гостру шаблю і каже:
— Іди зріж у лісі дерево і принеси сюди.
Зрізав юнак високе дерево, ледве притягнув його, а стара переломила стовбур об коліно!
— Не годиться це, треба міцніше. Сідай на коня і їдь за мною. Пішла стара в ліс, зрізала велетенське дерево і сама його понесла. Іде стара, так швидко крокує, що кінь за нею ледве встигає. Вийшли вони з лісу до морського берега.
— Ось тобі шабля і точило, — каже стара юнакові, — нагостри шаблю, так щоб одним ударом перерубати стовбур.
Нагострив син тушина шаблю. Стара промовила чарівне слово й кинула дерево в море. Відступила вода від берега, оголила тростину.
— Біжи зріж її під корінь і принеси сюди! — каже стара. — Не гаяй часу, а то хвилі тебе поглинуть.
Побіг юнак, зрізав тростину й швидше назад! Женуться за ним хвилі, наздоганяють. Побіг він швидше — встиг вискочити на берег.
Пошептала стара над тростиною, і раптом тріснула тростина, і вийшла з неї дівчина — очей не відвести, така прекрасна! Посадив юнак дівчину-тростину на свого коня й вирушив у зворотний шлях. Їхали вони, їхали й збилися з дороги. Потрапили в сад із дивовижними плодами.
Злізли подорожні з коня, зірвали по соковитому плоду. Не встигли надкусити, як невідома сила потягла їх, понесла! Це господар саду, жорстокий одноокий дів, відчув людський запах і притягнув їх до себе. Схопив дів прибульців і поволік у дім. Юнака дів увіпхнув у велику кімнату і прикував ланцюгом до стіни, поруч із безліччю інших полонених, а дівчину-тростину замкнув у вежу. Потім дів розвів вогонь, з'їв одного полоненого й ліг спати.
Спить дів, хропе на весь дім.
— Довго він спить? — питає син тушина полонених.
— З'їсть людину й три дні відсипається.
— А ви чекаєте, поки він вас усіх прикінчить? Давайте разом рвемо ланцюги, розірвемо їх і вб'ємо діва.
Напружилися полонені, разом рвонули ланцюги й порвали їх!
Кинулися люди навтьоки, подалі від страшного місця. А син тушина взяв вертел, ткнув діву в єдине око — нехай не ловить людей, не губить їх! Завив дів, підскочив, завертівся на місці. Юнак замкнув діва й побіг у вежу за дівчиною-тростиною. Хотів уже вивести її, як почув — чийсь голос кличе на допомогу. Відкрив юнак маленькі двері в стіні, а за ними старий карлик із трьохаршинною бородою, прикутий ланцюгами.
— Гей, сину людський, підсунь мені миску з їжею, глечик із водою! — просить карлик.
Пожалів юнак старенького, підсунув йому миску й глечик. Наївся карлик, напився. А вода в глечику була не проста — кожен ковток потроював сили. Розірвав карлик ланцюги, ударив кулаком юнака — відлетів той, мов гарбуз. Підхопив старий дівчину й зник.
Піднявся син тушина на ноги, дивиться: ні карлика, ні дівчини-тростини.
Пішов він, куди очі дивляться. Довго йшов він через гори й ущелини. Одяг на ньому обірвався. Взуття зносилося. Ліг юнак відпочити під високою мохнатою ялиною. Лежить, дивиться в небо й раптом бачить: летить на ялину вешапі. А на ялині гніздо величезне, і в ньому двоє пташенят чарівного птаха Паскунджі. Запищали пташенята зі страху. Схопив юнак лук, пустив стрілу й убив крилате чудовисько.
Затихли пташенята. А юнак знову ліг на землю й міцно заснув. Прилетіла птах Паскунджі, принесла їжу своїм пташенятам. Бачить: розпростертий на землі вешапі, а поруч людина спить. Здогадалася розумна птах, хто вбив її ворога. Нагодувала вона пташенят, а потім розкинула могутні крила над юнаком, затінила від палючого сонця.
Виспався син тушина, відкрив очі, а над ним нависло щось чорне, все небо застелило. Злякався він і знову заплющив очі.
— Не бійся мене, сину людський, — каже йому Паскунджі. — Дякую тобі, врятував моїх пташенят. Я їх раз на сім років виводжу, а вешапі з'їдає! Як ти потрапив у це глухе місце? Чи не потрібна тобі моя допомога?
Розповів юнак про свої злигодні.
— Ти по всьому світу літаєш, не бачила десь старого карлика з трьохаршинною бородою? — питає юнак птаха.
— Старий карлик ховається в підземному лісі, — відповідає Паскунджі. — Мені туди дороги немає. Я віднесу тебе до дерева біля входу в той ліс. Там увечері з-під землі вискакує лоша й пасеться під деревом. Ти сховаєшся на дереві й стрибнеш лошаті на спину. Воно віднесе тебе в підземний ліс. Сідай на мене й закрий очі.
Знялася птах під хмари й у мить долетіла до великого розлогистого дерева в полі.
Юнак забрався на дерево й став чекати. Лише зайшло сонце, розколовся білий камінь під деревом, зірвалась земля, і вискочив назовні біле лоша. Стрибнув юнак йому на спину. Кинулося лоша через розколотий камінь назад у землю й опинилося в густому лісі. Оглянувся юнак навкруги й бачить: на одному дереві біля стрімкої скелі дівчина-тростина. Ледачи жива бідолаха, за волосся повісив її старий карлик.
Зняв юнак її з дерева й не знає, як далі бути, як на білий світ вибратися.
— Врятуй мене, сину людський! — раптом заговорило лоша. — Старий мені їсти не дає. Пасуся біля дерева, а там вже зовсім немає трави. Сховав старий мою вуздечку під великий камінь, не втекти мені без неї. Дістань вуздечку, і винесу я вас на вільний світ.
Підняв юнак камінь, і загуділа земля. Під каменем — вуздечка й пляшечка з зеленою водою. Схопив юнак вуздечку й опустив камінь. Пляшечка розбилася, розлилася зелена вода на всі боки. Затремтіла тут земля, затряслася стрімка скеля, розкололася, і випав із неї бездиханний карлик. Це в пляшечці зберігалася його зла душа.
Юнак накинув на лоша вуздечку, і воно миттю перетворилося на могутнього раші. Виніс воно юнака з дівчиною на землю й у мить домчало до виноградника, де царевич чекав свого побратима.
Син тушина обійняв царевича, а потім каже гвелвешапі:
— Виконав я твоє доручення, привіз дівчину-тростину, не народжену людиною. Та навіщо вона тобі? Відпусти її з нами, буде нам сестрою.
Нічого не відповів гвелвешапі, почав зменшуватися, зменшуватися й раптом скинув шкіру.
Постала перед здивованими юнаками дівчина небаченої краси!
— Дякую тобі, юначе, ти повернув мені життя, — сказала вона. — Мене викрав злий Юда — старий карлик із трьохаршинною бородою. Загинула б я, як багато інших у його підземному лісі, але спіймав карлика одноокий дів. Прокляв тоді старий: «Будеш ти гвелвешапі, доки не побачиш чуда». А хіба не чудо — дівчина, не народжена людиною?
Син тушина поцілував раші в обидва очі й відпустив на волю, а дівчині запропонував іти разом із ними. Повів він друзів до пастухів у гори рідної Тушеті.
Тушін — уродженець Тушеті — гірської області Грузії.
Інші казки
