Про те, як селянин на той світ відправлявся
Було, та й не було нічого — жив один селянин. З великим трудом назбирав він двісті рублів, щоб поховали його, як слід. Був у нього хлопець-робітник. От одного разу дружина селянина (самого не було вдома) послала робітника по воду.А хлопець розбив глечик, не йде додому, боїться. До вечора придумав, як бути. Приходить, показує господині горлечко глечика і каже:
— Дивись, що я знайшов. Глянеш туди — весь світ побачиш. Просить господиня:
— Дай мені, бери хоч двадцять рублів.
— Ні, — каже ошуканець, — дай двісті, а ні, то не віддам.
Подолала жінку цікавість — хоче весь світ побачити, не витримала, дістала чоловікові гроші й віддала.
Забрав хлопець повну торбу грошей і пішов, а вона сховала горлечко глечика, думає — прийде чоловік, разом подивимось.
Приходить селянин, зустріла його дружина, порадувала:
— Дивись, що я купила, глянеш туди — весь світ побачиш, — і простягнула йому горлечко глечика.
Зрозумів чоловік, у чому річ, плаче, убивається:
— Горе мені, кому ти віддала з таким трудом здобуті гроші, зруйнувала ти, загубила мене!
Та що вже робити? Встав він, зібрав дещо на дорогу й вирушив шукати ошуканця.
Багато чи мало він ходив — та де ж йому знайти того хлопця?
Змучився селянин, сів біля струмка, випив води, освіжив собі лоб, сидить, відпочиває.
А неподалік був дім одного багатого дворянина.
Отже, приходить до струмка слуга цього дворянина, побачив мандрівника і питає:
— Хто ти і куди путь держиш?
— Куди? До чортів, на той світ! — каже в розпачі бідний селянин. Пішов слуга до панів і доповідає:
— Там, біля струмка сидить чоловік, на той світ збирається, чи не пошлете чого синові? Зраділи пани, покликали селянина, нагодували, напоїли, дали повний мішок золота й срібла й кажуть:
— Віднеси це синові, раз уже ти туди збираєшся, та скажи, як вийдуть гроші, нехай напише, — пришлемо ще.
Навантажив селянин на спину мішок і давай бігти до себе додому.
Приїхав до того дворянина зять.
Зустріли його тесть і теща, порадували:
— А ми гроші синові послали; зустріли одного, що на той світ збирався, умовили віднести.
— Ой, горе нам! — закричав зять. — Та ж він обдурив вас, яке там на той світ збирався, привласнив він гроші, і все.
Скочив на коня і помчався навздогін.
Іде цей селянин, поспішає, як тільки може, сам озирається — чи не здогадалися, чи нема погоні?
Бачить — мчиться хтось слідом за ним на коні.
Що робити? Оглянувся він — недалеко млин.
Убіг у двір, бачить, що сидить там лисий мірошник. Закричав селянин:
— Рятуйся швидше, цар лисих летить на коні, усіх лисих убиває! — сам ледь дихає, весь у поту.
Перелякався мірошник, побіг, ліз на шовковицю, сховався, а селянин обсипав себе борошном і сидить, ніби нічого не сталося.
Примчався зять.
— Куди той втікач подівся? — кричить він селянинові, думаючи, що це мірошник.
— Ось він, ліз на шовковицю, — відповідає селянин. Скочив зять з коня.
— Тримай-но мені коня, — каже, — а я з ним розберусь як слід, він у нас мішок золота обманом уніс.
Ліз на дерево, скинув бідного мірошника на землю і давай його розправляти. А селянин, що на той світ збирався, скочив на коня, прив’язав свій мішок із золотом і поїхав додому.
Інші казки
