Пастух із Кальтаніссетти
Ось що розповідають, ось що переказують у наших краях.У селі Кальтанісетта жив молодий пастух на ім’я Мартіно. Носив він завжди латану куртку з грубого сукна, зношені черевики, стару фетрову капелюху, а через плече — полотняну торбу. «Ех, — скажете ви, — навіщо нам слухати про такого бідолаху. Ми їх і без ваших оповідань бачили чимало, та й у самих у кишенях монети не часто бренчать». Так-то воно так, та ж Мартіно був гарний, як ясне сонце на блакитному небі. Навіть, можливо, кращий. Бо на сонце й поглянути боляче, а на Мартіно дивись, скільки хочеш, поки самому не набридне. Треба ще додати, що Мартіно до того ж краще за всіх умів грати на пастушій дудці і найголосніше співав пісні.
Мартіно наймався в пастухи то в одному селі, то в іншому. І всюди дівчата помирали від любові до нього, хлопці заздрили, а старі лагідно посміхалися. Ось Мартіно й загордився.
Ішов він одного разу з одного села в інше і сів відпочити на великому камені посеред галявини. Задумався, дістав із торби дудку і заграв пісеньку.
Почула цю пісеньку лісова фея, і захотілося їй подивитися, хто так добре грає. З маргаритки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, з дзвіночка на гвоздику — адже феї порхають, як метелики, — добігла вона до галявини.
— Ах, який ти щасливий! — скрикнула фея, побачивши Мартіно. — Кожен, хто почує тебе, — заслухається, кожен, хто погляне, — замилується.
— Та що ти! Я найнещасливіша людина на світі! Щоб люди могли подивитися на мене, мені доводиться блукати, ніби бездомному псу, від села до села. Адже я вартий того, щоб люди самі збігалися подивитися на мене. З такою красою мені б статуєю бути. Тоді б я став щасливим!
— Ну, то я зроблю тебе щасливим. Мені це зовсім нескладно.
Тут фея торкнулася Мартіно своєю чарівною паличкою. У ту ж мить юнак перетворився на прекрасну золоту статую. І фетрова його капелюха стала золотою, і латана куртка, і вільхова дудка. Золотим став навіть камінь, на якому сидів Мартіно.
Фея плеснула в долоні, радісно засміялася і побігла — з гвоздики на дзвіночок, з дзвіночка на конюшину, з конюшини на маргаритку, а там і зовсім зникла в лісовій гущавині.
А золотий пастух залишився сидіти посеред галявини на золотому камені.
Виконалося бажання Мартіно. З ближніх і дальніх сіл приходили люди подивитися на нього. Увечері на галявині збиралися хлопці та дівчата. Іноді вони співали, іноді хтось із хлопців брався грати на скрипці, а всі інші танцювали.
Тільки Мартіно залишався нерухомим. А як йому хотілося співати і танцювати разом із усіма! Він намагався піднести дудку до губ, але золота рука не слухалася його. Пробував заспівати, але з золотого горла не вилітав жоден звук. Збирався станцювати з якоюсь красуньою, але золоті ноги не відривалися від золотого каменя... Навіть крикнути від горя він не міг, навіть заплакати, бо сльози не витікали з-під важких золотих повік.
Так минули день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.
Рівно через три роки на галявину — з квітки на квітку, з травинки на травинку — прибігла фея.
— Ось сидить щасливий пастух, — сказала фея. — Він отримав усе, що хотів. Скажи мені, ти щасливий тепер? Так?
Статуя мовчала.
— Ах, — скрикнула фея, — я й забула, що ти не можеш відповісти! Не сердься, я на хвилинку зроблю тебе знову живим чоловіком.
Фея торкнулася золотого пастуха своєю чарівною паличкою.
І тільки вона це зробила, Мартіно зіскочив з каменя і кинувся бігти разом із своєю вільховою дудкою і полотняною торбою.
— Постривай! Постривай! — кричала здивована фея.
Але чим голосніше вона кричала, тим швидше миготіли зношені черевики бідолахи Мартіно.
Інші казки
