Таємниця Флоріо
Сталася ця історія в славному місті Флоренції. У якому ж іншому місті вона могла б статися? Адже мова йтиме про прекрасні статуї. А саме Флоренція прославилася на весь світ великими ваятелями, художниками та зодчими.Так от, жив у славному місті Флоренції молодий скульптор Флоріо. За статуї, вирізані його різцем з мармуру чи вилиті з бронзи, платили величезні гроші. А тим часом Флоріо залишався бідолашним жебраком, ледь не злидарем. Та й ім’я його майже ніхто не знав.
Натомість з уст мистецтвознавців не сходило ім’я його вчителя, майстра Фабіано. Фабіано справді колись був добрим ваятелем і живописцем. З усіх кінців Італії до нього приїжджали молоді художники, щоб навчатися у нього майстерності. Але слава запаморочила голову Фабіано. Він занадто багато думав про блиск свого імені та про багатство. Дружбу він намагався водити лише з знатними синьйорами і домігся знаків уваги навіть від самого герцога. Все рідше він брався за різець чи пензель. Саме в цей час і вступив до нього в учні п’ятнадцятирічний юнак Флоріо.
– Скажи, майстре, – запитав він у перший день, – як виліпити статую, щоб вона була прекрасною?
– Дуже просто! – засміявся Фабіано. – І дуже важко. Я відповіду тобі словами найвеличнішого з майстрів – словами самого Мікеланджело. Візьми брилу мармуру і відсіки від неї все зайве.
Флоріо багато думав над цією порадою, а ще більше працював.
Минув рік, другий і третій. Одного разу Фабіано, повернувшись пізно ввечері з галасливого карнавалу, заглянув у свою майстерню. У дальньому кутку горіла самотня свічка. При її світлі працював Флоріо. Фабіано несхоже підійшов ззаду і завмер, захоплений – так прекрасно було вирізане з-під різця юнака зображення. Фабіано з гіркотою подумав, що учень випередив його.
Захоплення змінилося заздрістю, потім страхом. Йому здавалося, що всюди говорять про Флоріо, а про нього, Фабіано, мовчать. Весела карнавальна маска випала у нього з рук. Флоріо здригнувся і обернувся. Побачивши Фабіано, він уклонився і сказав:
– Погляньте, майстре! Чи досяг я чогось?
– Що ж, робота непогана, – відповів байдуже Фабіано. – Ти не даремно трудився. Але довірся моєму досвіду. На твори невідомого художника, як би гарні вони не були, ніхто й дивитися не захоче. Натовп поклоняється гучним іменам. Але я допоможу тобі. Я погоджуюсь вирізати своє ім’я на п’єдесталі статуї. Я зроблю більше: я заплачу тобі за неї сто флоринів, хоча жоден провісник не скаже, чи виручу я навіть десяту частину цього.
– Дякую, учителю! – вигукнув простодушно Флоріо. – Як ви добрі до мене! Найкраща для мене нагорода – це те, що мою статую побачать люди, і, можливо, вона принесе комусь радість.
– Якщо ти працюватимеш не гірше, я, мабуть, погоджуся поставити своє ім’я і на інших статуях. І за кожну з них я буду щедро платити тобі по сто флоринів. Але пам’ятай, ніхто не повинен знати про нашу угоду.
– Клянусь своїм різцем, – відповів юнак, – з моїх уст ніхто про це не почує.
Ось чому Флоріо залишався злидарем і невідомим, а слава Фабіано засяяла новим яскравим світлом.
У Флоріо був друг – молодий поет Сімоне. Хоч один працював різцем, а другий плекав слова у химерні візерунки віршів, думками вони були близькі, як рідні брати. Довгі години вони проводили разом, гуляючи в околицях Флоренції. Сімоне часто читав свої вірші та вірші інших поетів, Флоріо ж завжди говорив про твори інших майстрів і ніколи про свої.
І Сімоне не раз запитував себе, чому Флоріо, який, як чутлива струна, відгукується на прекрасне, прозябає в підмайстрах і сам, як видно, нічого не створює. Дивувався він і іншому.
– Ім’ям Вакха – бога веселощів, поясни мені, як цей придворний підлабузник Фабіано може витягати з мармуру повні життя і думки статуї!
Кажу тобі, Флоріо, тут криється якась таємниця.
Флоріо лише сумно посміхався у відповідь.
Але одного разу сталося так. Флоріо умовився зустрітися з Сімоне, але той не прийшов у призначений час. А Сімоне якраз склав новий сонет і непременно хотів прочитати його другові. І ось, недовго думаючи, Сімоне вирушив до майстерні Фабіано. Однак двері майстерні були зачинені. Тоді Сімоне згадав, що, здається, в будинку є ще й другий хід, для слуг. Він пройшов у внутрішній дворик з фонтаном, піднявся по вузькій сходах на галерею і через кухню увійшов у будинок. Назустріч йому не попалася жодна жива душа, та й у майстерні було порожньо. І все ж Сімоне відчував, що в будинку хтось є. Пройшовши безліч кімнат і коридорів, він увійшов у прибудову, що знаходилася в самому віддаленому кутку будівлі.
Нарешті Сімоне розгадав таємницю Флоріо і Фабіано.
Флоріо стояв перед статуєю. Вона, здавалося, була вже закінчена. Але Флоріо знову і знову торкався різцем білого каменю. І кожного разу Сімоне вражала необхідність проведеної лінії. Статуя зображувала дівчину, майже дитину, що дивиться у дзеркало. Її обличчя, руки, плечі – все говорило про те, що вона передчуває щастя, сама ще не знаючи, яким буде це щастя. Статуя не була схожа ні на один твір, коли-небудь побачений Сімоне, і в той же час вона була немов рідною сестрою всіх тих статуй, що принесли справжню славу Фабіано і на яких стояло його ім’я.
– Тепер я знаю правду! – вигукнув Сімоне. – Який же він негідник!
Флоріо озирнувся і зблід.
– Молю тебе, мовчи, якщо ти не хочеш зробити мене безчесним чоловіком. Я поклявся йому свято дотримуватися угоди.
– Але ж ти мені нічого не говорив. Я побачив сам, – заперечив Сімоне.
– Фабіано цьому ніколи не повірить, – похитав головою Флоріо.
І він так просив свого друга зберігати випадково розкриту таємницю, що Сімоне погодився.
Через тиждень Фабіано оголосив флорентійцям, що завершив нову статую і що кожен, хто бажає, може прийти подивитися на неї. У середу, рівно о дванадцятій годині, він зніме з неї покривало.
У середу, рівно о дванадцятій годині, у майстерні Фабіано зібралося багато народу. Тут були художники, музиканти, знатні міщани. Сам герцог із придворними прийшов подивитися на нову роботу ваятеля. Був тут, звичайно, і Сімоне. А осторонь від усіх стояв невідомий підмайстер Флоріо. Багато з присутніх навіть не знали, як його звуть.
Ось Фабіано здер покривало, що закривало статую. Натовп, що зібрався в майстерні, завмер у захопленні. Першим заговорив герцог, адже він був найзнатнішим, і йому належало сказати перше слово.
– Дякую тобі, мій Фабіано, за доставлену нам радість. Лукава чарівність цієї дівчини повертає нас до далеких днів нашої юності, коли все ще було попереду і все було невідомим і вабним. Твоя статуя сповнена життя. Не вистачає лише, щоб вона заговорила.
– О, ваша величність, я щасливий вашою похвалою, – відповів, низько вклоняючись герцогу, Фабіано. – Ледь наважуюсь сподіватися, що це заслужена похвала. Якби статуя й справді могла заговорити, вона розповіла б, скільки безсонних ночей і днів, сповнених праці, вона коштувала своєму творцю.
Усі розразилися оплесками у відповідь на цю коротку промову, сповнену скромної гідності. Не аплодував лише Сімоне. Він дивився на свого друга. Очі Флоріо були сповнені сліз. Тоді Сімоне крокнув уперед і звернувся до статуї:
Від ніжного обличчя струмиться тихе світло...
Ти – юність, і мрія, і таємниця,
Ти даремно шукаєш у дзеркалі відповідь,
Розгадку краси твоєї несподіваної.
А ми стоїмо збентеженою юрбою,
На мармурове дивлячись зображення.
Скажи нам, мовчазна, відкрий,
Чиє ти творіння?
І раптом статуя заговорила. Вона не зробила жодного руху. Лише ледве розкрила вигнуті, наче лук лучника, губи. Статуя сказала:
У тиші ночей повільний різець
Мене з каменю вивів до світла.
Не Фабіано, ні, мені Флоріо батько,
Невідомий Флоріо, хоча він мовчить про це.
Промовивши ці слова, статуя зімкнула губи. Але тут гнівними голосами закричали інші статуї, її сестри та брати: Зітріть із нас нечуваний ганьбу! Нас створив Флоріо! А Фабіано – злодій!
І знову в майстерні настала тиша. Усі стояли, немов уражені грімом. Потім озирнулися навколо, шукаючи очима Фабіано. Але його вже не було в кімнаті. Чи втік він від докорів своєї нечистої совісті, чи злякався заслуженого гніву герцога і зневаги співгромадян – невідомо. Лише ніхто ніколи більше його не бачив.
– Флоріо! Еввіва Флоріо! Хай живе Флоріо! – дружно закричали зібрані в майстерні.
А герцог сказав:
– Хто пасе своїх овець на чужому пасовищі, рано чи пізно втратить усю отару. Усі лисиці колись зустрінуться в крамниці хутровика. Якщо чорт прикриє роги, його видасть хвіст; якщо він підбере хвіст, його впізнають по копитах. Хай негідник Фабіано тепер повторює собі ці прислів’я.
Але поясни мені, Сімоне, якою силою ти змусив заговорити мармур? Я думав, що в наш просвітлений вік чудес не буває.
Сімоне відповів.
– Але тут і не було чуда! Погляньте на статуї, ваша величність. Вони мовчать, але й зараз вони кричать про того, хто їх виліпив. Кожне справжнє творіння мистецтва, будь то картина, скульптура, музика, говорить голосом свого творця. Я лише постарався зробити цю мову більш зрозумілою.
Інші казки
