Чашка з червоного лаку
Колись, давним-давно, у маленькому будиночку за горою жив самотній дроворуб. Він був дуже бідний, рубав у лісі дерева і тим перебивався з дня на день.Одного вечора повз його халупу, ледве волочачи ноги і спираючись на палицю, проходив стомлений мандрівник.
— Вибачте, будь ласка. Мені дуже незручно просити вас, але я заблукав і не знаю, що робити. Чи не приймете ви мене на нічліг? — попросив мандрівник дроворуба.
Дроворуб глянув на нього і побачив, що мандрівник, мабуть, прийшов здалеку — увесь у пилу, знесилений і ледь стоїть на ногах. Дроворубу стало його шкода, і він сказав:
— Так, так, я бачу, що ви дуже втомилися. Якщо вас не лякає моя бідна халупа і вам тут подобається, будь ласка, залишайтеся в мене без жодного сорому.
Мандрівник зрадів і зайшов у дім. Дроворуб висипав із скриньки залишки рису, приготував вечерю і запропонував мандрівнику. Приправою до рису було лише місо (місо — густа маса із соєвих бобів; служить приправою), але гість кілька разів наповнював свою чашку й весело говорив:
— Ох, як смачно! Як смачно!
Так він з’їв увесь рис, що був у казані. Дроворуб же лише попив крадькома води, бо в казані для нього нічого не залишилося.
— Я дуже зобов’язаний вам. Ви допомогли мені повернути сили. Дякую! Я ніколи не забуду вашої доброти, — сказав мандрівник дроворубу наступного ранку. — Тут у горах є ставок; якщо коли-небудь вам буде важко, приходьте до цього ставка і тричі плесніть у долоні: хлоп, хлоп, хлоп! І кожного разу ви отримуватимете святкову страву. Тільки обов’язково повертайте столик і посуд. Насправді ж я — старий короп і живу в цьому ставку.
І, промовивши ці дивовижні слова, мандрівник одразу кудись зник. Бувають же такі незвичайні речі!
Дроворуб почував себе так дивно, наче його зачарувала лисиця-перевертень.
— Як це він сказав: “Біля ставка тричі плесніть у долоні. Тоді з’явиться святкова страва”? Невже правда?!
Дроворуб ущипнув себе за щоку, щоб переконатися, що це не сон. “Чим роздумувати, піду і спробую разок”, — вирішив він нарешті і вирушив до гірського ставка.
Вода в ставку була, як завжди, блакитна і прозора; у ній відбивалися дерева й хмари. Нічого незвичайного тут не було.
“Чи не пожартував лише мандрівник з мене?” — подумав дроворуб, але вирішив все ж перевірити слова старого і дзвінко плеснув тричі в долоні: хлоп, хлоп, хлоп!
А-а-ах! До його невимовного подиву, вода в ставку закипіла, і на її поверхні з’явився гарний лаковий столик. На столику було розкладено чудову страву, і підплив він прямо до дроворуба, що стояв на березі.
— Правда! Правда! Ось чудеса-то! Ось чудеса!
Дроворуб від радості навіть підстрибнув. Він забрав столик додому і з’їв смачні страви. А потім, як йому було наказано, відніс столик назад до ставка. Столик одразу ж занурився на дно.
Розповідають, що з того часу бідний дроворуб із гори став багатим, як князь. Варто було йому проголодатися, він тричі плескав у долоні і завжди отримував чудову страву.
— Навіщо ж мені працювати не покладаючи рук? Це дурість, — говорив він і лише спав.
Поспавши, він наїдався, а наситившись, знову засинав. І став він дуже-дуже товстим.
— Ох, як приємно, як приємно!
Ось і цього разу дроворуб із задоволенням їв страву, принесену ним із гірського ставка, і розглядав чудові чашки з червоного лаку.
Раптом він подумав: “Добре було б мати вдома хоч одну таку чудову чашку! Правда, мені сказано, щоб я обов’язково їх повертав… Е, та що там, візьму-но я одну чашечку. Ніхто й не помітить. Усе буде гаразд, пройде!”
Він украв одну гарну чашку і сховав її у шафу. Потім, спритнопоставивши на столі все по-іншому, ніби нічого й не сталося, повернув столик.
Наступного дня, проголодувавшись, дроворуб, як завжди, пішов до ставка і вдарив у долоні: хлоп, хлоп, хлоп!
— Ось так штука!
Вода в ставку залишалася зовсім спокійною, і ніщо не спливло на її поверхню.
Хлоп! Хлоп! Хлоп! Дроворуб, розгнівавшись, з усієї сили почав бити в долоні, ще й ще, так що навіть руки в нього заболіли, але на воді, як і раніше, не з’явилося жодної бульбашки.
— Чорт забирай! Він таки дізнався, що я вкрав чашку!
Дроворуб із досади затопав ногами, але нічого не міг змінити.
“Ну, добре! Одну-то чашку я таки вкрав. Продам її стар’ячнику. Вона, мабуть, грошей варта”, — вирішив він.
Але цього вечора в домі дроворуба із шафи раптом вирвався вогонь, і весь дім у мить згорів дотла. Згоріла, звичайно, і червона чашка. Навіть слідів від неї не залишилося.
— Ох, бачили дурня? — зітхав дроворуб, риючись у попелі пожежі.
Інші казки
