Гомбей-птахолов

На самому півночі Японії, на острові Хоккайдо, у селі Інаґі жив селянин Гомбей. Не було у нього ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. І землі у нього не було. Жив він сам на самому краю села, у маленькій хатині, а промисляв полюванням на диких качок.

Щодня Гомбей піднімався перед світанком, йшов до великого озера неподалік від села, розставляв вербові пастки і довго-довго стояв біля води, вичікуючи качок. За день йому вдавалося спіймати коли трьох, а коли двох качок. А бувало, що в пастки до нього потрапляла всього одна качка, а то й зовсім жодної.

Ось якось ранньої весни Гомбей три дні поспіль приносив додому лише по одній качці. На третій вечір, повертаючись з полювання, він почав думати:

"Ставлю я щодня по три пастки, просиджую біля озера від світанку до заходу, а ловлю всього-навсього по одній качці на день. Ось і завтра мені знову доведеться встати світа-зоря, а потім цілий день мерзнути на березі. А що, якби я поставив на озері сто пасток? Наловив би я тоді відразу стільки качок, що міг би цілий місяць сидіти вдома і грітися біля печі".

Наступного ранку Гомбей нікуди не пішов, а сів плести з вербових прутів пастки. Сплів сто пасток, розставив їх на озері, а сам на ніч пішов спати. Всю ніч йому снився один і той самий сон: ніби зі всього світу злітаються качки і сідають прямо в його пастки. Прокинувся Гомбей серед ночі, швидко одягнувся і побіг до озера. Прибігає на берег, а жодних качок на озері немає. Як стояли пастки з вечора, так і стоять. Усі пастки зв'язані мотузкою, а кінець мотузки обмотаний навколо дерева.

Гомбей оглянув пастки і притаївся на березі біля дерева.
Помалу почало світати. І раптом звідкись справді налетіло багато-багато качок. Покружляли вони всією зграєю над озером, а потім на воду сіла одна качка, за нею друга, третя, четверта. І як тільки сідала качка на воду, так прямо й потрапляла в пастки Гомбея.

Скоро у всіх пастках було по качці. Лише одна пастка ще залишалася порожньою, а над озером літала остання качка. Тут Гомбей відв'язав від дерева кінець мотузки і почав повільно намотувати її собі на руку. Йому шкода було витягати пастки, поки хоч одна пастка залишалася порожньою.

"Ще б одну качку спіймати, і в мене буде цілих сто. Тоді я і витягну пастки".

А тим часом уже зовсім розвиднілося і зійшло сонце. Коли воно показалося з-за гірського хребта, яскраві промені його впали на озеро, і вода в озері заблищала, засяяла. Качки на воді здригнулися, замахали крилами, і всі дев'яносто дев'ять із пастками на ногах піднялися над озером. Гомбей міцно натягнув мотузку. Але качки були сильніші за нього — адже їх було дев'яносто дев'ять. Вони піднімалися все вище, а разом із ними піднімалася мотузка. Вже не Гомбей тягнув мотузку, а мотузка тягла Гомбея. І ось він відірвався від землі і піднявся в повітря. Чим вище летіли качки, тим вище піднімався і Гомбей. Він висів на кінці мотузки і міцно тримався за неї обома руками. Озеро залишилося далеко внизу. Гомбей лише мружився — він боявся глянути вниз. А качки летіли все вище, все далі, пролетіли над озером, над селом, над лісом, злетіли над горою. І раптом мотузка, на якій висів Гомбей, обірвалася. Качки полетіли далі, а Гомбей повис у повітрі. Серце у нього завмерло від страху.

Тут би Гомбею і впасти, але він не падав. Здивувався Гомбей і обережно відкрив очі. І що ж? Він побачив, що, як і раніше, летить повітрям. Його підхопив вітер. Сильний вітер ніс Гомбея високо над землею, над лісами, над горами, над долинами, над морем, далеко-далеко на південь. Летів Гомбей день, летів другий, летів третій. На третій день вітер трохи втих, і Гомбей почав повільно-повільно спускатися на землю. Дивиться, а під ним дахи будинків і навколо поле. На полі селяни сіють ячмінь. Саме посеред поля й опустився Гомбей. Тут селяни кинули роботу і з усіх боків побігли до нього. Гомбей потупав ногами, помахав руками — від довгого польоту він не відчував ні рук, ні ніг, — а потім ввічливо привітався з селянами і запитав:

— Що це за село? Куди я потрапив?
— Це село Акано, — відповіли селяни.
— Ніколи не чув про таке село. А ви самі японці?
— Звичайно, ми японці! А ти, мабуть, здалеку, коли не знаєш села Акано?
— Я з острова Хоккайдо, з самого півночі Японії.
— А село Акано — на острові Кюсю, на самому півдні Японії. Як же ти потрапив до нас і чому звалився з неба?

Тоді Гомбей розповів селянам, як його підняли в повітря качки, а потім три дні ніс вітер.

— Тепер тобі до дому не дістатися, — сказали селяни, вислухавши розповідь Гомбея. — Для цього довелося б перепливти багато проток і морів і пройти пішки всю Японію з півдня на північ. Це тобі буде не під силу. Залишайся краще з нами. Поселись у нас у селі, допомагай нам у роботі, а ми тебе годуватимемо.

Гомбей трохи подумав і погодився.
— На батьківщині в мене нікого і нічого не залишилося. Чому б мені і не пожити у вас?

Так Гомбей і залишився жити на острові Кюсю, у селі Акано. Поселився він у селян, допомагав їм у роботі, сіяв разом із ними ячмінь, виривав бур'яни. Час йшов швидко, минула весна, а потім і літо. Ячмінь виріс і дозрів, настала пора жнив.

Одного разу рано вранці селяни пішли із серпами в поле і взялися за жнива. Гомбей теж старанно взявся до роботи. Раптом йому трапився дуже товстий, високий колос. Гомбей пригнув його до землі і вже хотів зрізати серпом, як раптом колос відскочив назад і вдарив Гомбея з такою силою, що підкинув його в повітря. Але Гомбей не впав на землю. Його знову підхопив вітер і підняв високо над полем.

Гомбей не здивувався. Він одразу зрозумів, у чому річ.
— Це, мабуть, той самий вітер, що приніс мене на Кюсю! Тепер вітер повертається назад і, звичайно, донесе мене додому.

Цього разу Гомбей влаштувався в повітрі зручніше, щоб у нього знову не затерпли руки і ноги.

А вітер ніс Гомбея високо над землею: над лісами, над горами, над долинами, над морем, далеко-далеко на північ. Цілий день мчав повітрям Гомбей, але ось до вечора вітер втих, і Гомбей повільно-повільно опустився на землю.

"Я летів сьогодні лише день, а того разу летів три дні. Значить, я ще не прилетів на Хоккайдо", — подумав Гомбей.

Він озирнувся. Справді: місце було незнайоме. Навколо — пустельна рівнина. Не те що житла — навіть деревця або кущика не було видно вдалині.

Гомбею стало страшно. До того ж сонце вже зайшло, і стало темнішати, і з усіх боків насувалися темні хмари.

"Скоро піде дощ. Куди я сховаюся?" — подумав Гомбей. І він швидко закрокував уперед, сподіваючись дійти до якогось житла.

Раптом він натрапив на великий білий гриб.
"Ось які дивовижні гриби ростуть у цій країні!" — подумав Гомбей. Але, нахилившись, він побачив, що це зовсім не гриб, а широка селянська капелюха, сплетена з рисової соломи.

"Ось добре! — зрадів Гомбей. — У такій капелюсі я й у дощ не промокну!"

Він підняв капелюху і хотів надіти її на голову. Але капелюха була йому мала. Довго тягнув він її за широкі поля і нарешті все-таки натягнув її собі на голову. А щоб вона не злетіла, зав'язав під підборіддям мотузками і закрокував далі.

Не пройшов Гомбей і сотні кроків, як справді почав накрапувати дощ. Усе небо застелили хмари. Вітер так і рвав капелюху з голови. Але капелюха щільно сиділа на голові у Гомбея, та й мотузки були зав'язані міцно.

Довго рвав вітер капелюху і нарешті підняв її в повітря разом із Гомбеєм, так високо, що Гомбей вже не бачив під собою землі — ні лісів, ні гір, ні моря, — а бачив лише хмари під ногами.

Перший раз у житті Гомбей бачив хмари так близько. Одні хмари були кучеряві, а інші гладенькі, одні товсті й пухнасті, а інші сплющені й тонкі.

Так летів він над хмарами день, летів другий. А на третій день вітер втих, і Гомбей почав опускатися на землю.

"Куди ж тепер я потраплю?" — подумав Гомбей.
Він глянув униз і побачив, що опускається в велике село. Посеред села стояла висока п'ятиповерхова пагода. Не встиг Гомбей її як слід розглянути, як опинився на самій її верхівці і вхопився руками за шпиль пагоди. Стояти так високо було страшніше, ніж літати.

Оглянувся Гомбей навколо, пошукав, чи немає сходів, але жодних сходів не було. Тоді Гомбей голосно, на весь голос, закричав:

— Допоможіть! Допоможіть!
На крик з усіх будинків вибігли люди. Усе село збіглося до пагоди. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, звідки чути голос. Раптом один хлопчик закричав:

— На пагоді людина!
Тоді всі зібралися навколо пагоди і підняли голови догори. Знизу Гомбей здавався таким крихітним, що його важко було навіть розгледіти. А він дивився вниз і кричав:

— Допоможіть! Допоможіть!
І раптом у нього закрутилася голова.
Гомбей гойдався, випустив із рук шпиль і впав з пагоди прямо на зібраних внизу селян. Селяни ахнули, кинулися в різні боки та так стукнулися лобами один об одного, що в усіх із очей посипалися іскри. Від іскор усе навколо загорілося. І селяни згоріли. І пагода згоріла. І Гомбей згорів. І казка вся теж згоріла.

↑ Догори

Гомбей-птахолов

Інші казки