Онгоро, Ненгоро і Норо
Жили колись дід і баба. Вони тримали крамничку і займалися приготуванням та продажем тофу (Тофу — це сир, який готують із соєвих бобів).Дітей у них не було; самотність стареньких скрашували пес Онгоро і кіт Ненгоро. Господарі любили їх, як своїх дітей.
Одного разу дід пішов на поле, де росли боби, і побачив там ледве живого вужка. Вигляд у вужка був такий жалюгідний, що дід підібрав його і відніс додому. Він дав йому кличку Норо.
— Ну ось, наша сім’я і збільшилася, — сказав дід. — А ви, Онгоро і Ненгоро, дивіться, дружіть із Норо!
Господарі дбайливо доглядали за своїми вихованцями, годували їх досхочу. Норо швидко виріс і став на диво великим вужем. Він відрізнявся миролюбним характером і нікому не робив зла, але сусіди лякалися величезної змії і перестали ходити до крамнички. Справи в діда з бабою пішли з рук добре. Порадившись, вони вирішили, як ні шкода було, віднести Норо на колишнє місце.
Наступного дня дід взяв вужка і вирушив на бобове поле.
— Норо, Норо, дуже сумно, що так виходить, але нічого не вдієш. Повзи, куди хочеш, і не згадуй нас лихом!
Дід розмовляв із Норо, як із людиною. А вуж подивився на нього, юркнув у яму і витягнув звідти невелику скриньку.
— Дідусю, дідусю, на знак подяки за клопоти, які я вам завдав, прийміть від мене цю скриньочку. Вона дасть вам усе, що побажаєте, — сказав Норо і зник під землею.
Радісний дід повернувся додому.
— Бабусю, бабусю, подивись, яку чудову річ подарував нам Норо. Чого тобі зараз хочеться?
— Я хочу риби з рисом.
Не встигла баба договорити, як на столі з’явилися гарячий, прямо з пару, рис і смачна варена риба.
З того часу, варто було діду з бабою чогось побажати — ні в чому їм не було відмови, і зажили вони на власну втіху.
Одного разу баба сказала дідові:
— Скринька, яку ми отримали від Норо, принесла в наш дім достаток, але все одно нам сумно і самотньо, бо немає дітей. Попроси, нехай скринька подарує нам синочка, і нехай йому буде відразу вісімнадцять років.
— Що? Ти хочеш сина? — дід похитав головою. — Не треба бажати занадто багато. І так у нас на обід завжди різні страви, навіть ще теплі. Хіба цього не досить?
Але баба нічого слухати не хотіла і твердила своє:
— Що б ти не говорив, все одно я не заспокоюся. Вона накрила скриньку шматком тканини і почала примовляти:
— Даруй нам сина-спадкоємця!
І що б ви думали? Тканина заколихалася, і в той же миг перед ними з’явився вісімнадцятирічний юнак. Баба заплакала від радості:
— О, дякую, дякую! Тепер я доживу життя спокійно.
Але син виявився зовсім не таким, як належить бути хорошому синові: жодного разу не назвав стареньких батьком і матір’ю, тільки їв до відвалу смачні страви, які приносила скринька, нічого не робив і нікому не давав спокою. А старенькі души в ньому не чаяли.
— Ми не можемо змушувати його називати нас батьком і матір’ю, — говорили вони, — а решта все налагодиться поступово.
Сталося так, що одного разу дід із бабою залишили сина дивитися за домом, а самі вирушили до міста. Повернувшись додому, вони не знайшли ні сина, ні безцінної скриньки.
Ноги в обох підкосились, вони повалились на підлогу і навіть плакати не мали сил. Онгоро і Ненгоро не могли байдуже дивитися на стареньких, які якось одразу знесилилися і постаріли.
«Звичайно, чудову скриньку вкрав цей негідник! Ми повинні знайти її і цим віддячити господарям за їхню турботу», — вирішили вони і взялися за пошуки.
Днем їх могли помітити, тому їм доводилося виходити лише вночі. Блищачи в темряві очима, вони обшукали кожен дім у селі, але нічого не знайшли.
Тоді Онгоро і Ненгоро почали шукати в очеретах, на берегових мілинах, але всі їхні зусилля залишалися марними.
Тим часом почався сезон дощів. Онгоро і Ненгоро, промоклі наскрізь, дійшли, продовжуючи пошуки, до Носіро (Носіро — місто в гирлі річки Єнесіро, в префектурі Акіта (північна частина острова Хонсю)).
Тут вони помітили на іншому березі річки зовсім новий дім.
«Звідки він узявся? Дивно!» — подумали вони і вночі тихенько переправилися через річку.
Цей новий дім належав втікачу. На божниці стояла чудова скринька, яку охороняла біла миша. Ненгоро накинувся на мишу, а Онгоро схопив скриньку і кинувся тікати.
Прибігши до берега, вони побачили, що дамби прорвані, і вода в річці з кожною хвилиною піднімається.
— Онгоро, що нам робити?
— Якщо будемо вагатися, залишимося без скриньки. Сміливіше, вперед!
І вони, ризикуючи життям, кинулися в каламутний потік і попливли. Сильна течія зносила їх, і була хвилина, коли їм здалося, що настав кінець, але тут раптом з’явилася пливуча по річці дах сараю. Вони влізли на неї, але в цей момент скриньку, їхній скарб, змило хвилею.
Кілька днів носилися по хвилях знесилені Онгоро і Ненгоро. З величезними зусиллями вони знайшли потім дорогу додому.
Того дня, коли вони вибралися на сушу, був базар. У лавках, що стояли рядами, йшла жвава торгівля.
— Онгоро, дивись, який великий короп лежить! Давай принесемо його стареньким у подарунок!
З цими словами Ненгоро схопив рибу і з усіх сил пустився бігти. Вражений його вчинком, Онгоро помчав слідом.
Вони дісталися додому, але там нікого не було: дід із бабою кудись вийшли. Друзі підвісили рибу на гачок біля вогнища і, змучені довгою подорожжю, заснули міцним сном.
Вони не прокинулися: коли повернулися дід із бабою, Онгоро і Ненгоро були мертві.
— Нарешті ви повернулися — і що ж? Повернулися, щоб померти…
Із плачем поховали старенькі Онгоро і Ненгоро. А що робити з принесеною в подарунок рибою? Старенькі вирішили її з’їсти. Вони зняли коропа з гачка, розпороли йому черево — і звідти раптом випала їхня дорогоцінна скринька!
І зажили старенькі тихо і скромно. Скринька давала їм щодня стільки рису, риби та приправ, скільки вони хотіли, а більшого вони і не просили.
Інші казки
