Бійка мавпи з крабом

У незапам’ятні часи жили по сусідству Мавпа і Краб. Одного разу вирушили вони разом на прогулянку, і раптом, неподалік від річки, Мавпа знайшла зернятко плоду какі, а Краб — рисовий кульок.

— Ось яку красу я знайшов! — першим почав Краб.

— А в мене ось що! — відповіла Мавпа, показуючи зернятко какі.

Мавпі було дуже заздрісно. Хоч вона й любила какі, але від зерна їй мало користі; кульком же можна було відразу поласувати. Мавпі страшенно захотілося заволодіти рисовим кульком, і, задумавши обов’язково його отримати, вона серйозно звернулася до Краба:

— А що, пане Крабе, чи не хочеш ти обміняти свій кульок на моє зернятко?

Краб похитав головою і відмовив:

— Не маю найменшого бажання. Який мені сенс мінятися; у мене ось який великий рисовий кульок, а твоє зернятко зовсім маленьке.

— Так-то воно так, та не зовсім так. Що й казати, кульок, звичайно, більший за зернятко, до того ж його можна відразу спробувати, але ж з’їв його — і кінець усьому; більше вже не буде тобі від нього ніякої радості. Ось це зернятко — зовсім інша справа! Правда, зараз його не з’їси, але ж, якщо посадити в землю, воно зійде, виросте велике дерево, а на ньому буде безліч смачних какі. Мені, правду кажучи, шкода віддавати його тобі, але в мене їх багато, і хотілося б, щоб ти сам переконався, як багато плодів дозріває. Тому я й запропонувала тобі помінятися.

Не хочеш — то й не буду наполягати; заберу додому і посажу там; але ж, коли дозріють плоди, ти не отримаєш жодного.

Мавпа анітрохи не сердилася, не виражала найменшого невдоволення і, знай собі, наспівувала Крабу, спритнісінько його обманюючи.

Наївний від природи Краб легко потрапив на гачок.

— Ну, спробую посадити, якщо вже так.

— У такому разі давай сюди свій рисовий кульок. Домігшись свого, Мавпа поспіхом засунула ласощі в рот і почала жувати, боячись, щоб Краб не передумав. Своє зернятко вона передала Крабу, намагаючись показати, як їй шкода розлучатися з ним.

На тому й розпрощалися.

Отож, поніс Краб зернятко додому і, як тільки дістався, відразу ж посадив його, як навчила Мавпа, у саду.

Незабаром з’явилися паростки, а потім листок за листком, гілка за гілкою дерево з кожним днем усе росте та росте. Це дуже тішило і радувало Краба; він відчував величезну насолоду від думки про те, що незабаром дерево стане великим, і на ньому з’явиться багато плодів.

Правду кажуть, що для каштана і персика потрібно три роки, а для какі — вісім.

Якраз на восьмий рік восени колишнє зернятко, завбільшки з кінчик мізинця, перетворилося на таке велике дерево, що на нього треба було дивитися, задираючи голову, і, точнісінько як казала Мавпа, все воно було обвішане, наче ліхтариками, червоними смачними плодами.

Краб був у захваті. Йому дуже хотілося швидше спробувати какі, але, як він не намагався дістати їх знизу, на жаль, ніяк не міг схопити їх своїми клешнями, бо був дуже низьким на зріст.

Забратися на гілки дерева теж не виходило, адже краби можуть пересуватися лише в один бік — убік. Що ж робити?

«Ні,— засмутився він,— самому мені тут, мабуть, не впоратися; залишається тільки піти до своєї приятельки Мавпи і попросити її зібрати для мене плоди з дерева. Так, це найкращий вихід». У мить Краб опинився біля житла Мавпи.

— Ти вдома, пані Мавпо?

— А, пане Крабе! Рада вас бачити, давно ми з вами не зустрічалися.

— Давно-то давно. А за цей час те саме зернятко, яке я колись виміняв у тебе на рисовий кульок, виросло у величезне дерево.

— Ось бачиш, я ж тоді казала. Ну, а як плоди, багато їх?

— Ціла купа... Тільки ось у чому річ. Ніг у мене, як ти сама знаєш, дуже багато, але я все ж не зміг залізти на дерево і не дістався до плодів, які виростив із такою турботою. Ну, хіба не прикро? Соромно мені турбувати тебе, пані Мавпо, але що робити! Будь ласка, зійди, збери їх для мене. У нагороду за твій труд я, звичайно, дам тобі одну-дві штучки.

— Та це ж дрібниці, старий Крабе. Яка там нагорода! Адже ми ж з тобою приятелі, здається. Зараз же я піду і зберу їх для тебе.

Виявивши таку легку згоду, Мавпа вирушила разом із Крабом.

Прийшли вони до житла Краба. Глянула Мавпа на дерево... Та й справді!

Дерево стало дуже великим, і все воно обвішане червоними стиглими плодами.

— Красиво, що й казати; і смачні ж мають бути плоди.

— Ну, про це потім поговоримо, а ти ось лізь швидше на дерево, збирай і подавай їх сюди.

— Зараз я так і зроблю.

Мавпа швидко вилізла на дерево. Миттєво зірвавши один плід, вона відразу почала його їсти.

— Мм, як смачно, кращого й бути не може.

Краб під деревом заворушився.

— Гей! Та ти ж там сама ласощі споживаєш? Ну, це нікуди не годиться.
- Це я пробую, чи не отруйні вони. - Вона знову зірвала каки і почала жувати.
- Ти знов їси. Не смій ласощі там сама, кидай сюди!
- Гаразд, зараз кину. - І вона кинула один плід. Спритн
- А я, - заявила вона, - дуже рада нагоді встромити своє спис і помститися цій підлій Мавпі, яка завдала мені чимало горя, осквернюючи мої оселі.

Ступка була дуже зраділа такій однодумності своїх приятелів.

- У мене просто додається сил від того, що ви так охоче погоджуєтеся. Ну, отже, у мене є дещо на думці, тільки не знаю, чи сподобається вам.

- Що за план?

- У будь-якому плані найголовніше — це таємність, підійдіть же до мене ближче.

- Ми слухаємо тебе, Ступко.

Кажуть, що якщо троє людей радяться разом, то навіть сам Мондзу не зможе придумати нічого мудрішого. Ступка, Каштан і Оса, схилившись один до одного, почали розробляти якийсь таємний план і, ведучи свої переговори шепотом, нарешті дійшли до певного рішення.

- Будемо ж уважні, - говорив один.

- Не вкладемо меча в піхви! - мужньо вигукував інший.

На цьому вони і розійшлися.

Ступка, яка була особливо дружна з батьком Краба, пішла разом із ним до його оселі й, облаштувавши, як слід, тіло померлого, благоговійно вклонилася йому.

Звернімося тепер до Мавпи. Підло вбивши Краба, забравши всі стиглі плоди, вона була задоволена тим, як вдало все закінчилося, але, усвідомлюючи все ж таки, що вчинила погано, вона очікувала від родичів страшної помсти. Думка про це турбувала її, і вона кілька днів просиділа вдома, нікуди не показуючись і страждаючи від нудьги.

Але нахабства Мавпі не забрати.

«Ні, - вирішила вона, - нічого подібного не може бути. Коли я вбивала Краба, там не було нікого стороннього, до того ж Краба я забила на смерть, а мертві не говорять; отже, ніхто не може знати, що це справа моїх рук, а якщо ніхто цього не знає, то навіщо мені самій засмучуватися і боятися. Так, звичайно, нема чого мені хвилюватися через це».

Заспокоївши себе такими аргументами, Мавпа вибрала денек і обережно пробралася до оселі Краба, щоб дізнатися, як справи. Все виявилося саме так, як вона вирішила.

Молодий Краб зовсім і не думає їй мстити. Родичі померлого дійшли висновку, що старий сам необачно вліз на дерево, бажаючи зірвати какі, але оскільки панцир у нього дуже важкий, то ноги не витримали; він кублом полетів з дерева і, впавши на валяючіся в великій кількості тверді, недозрілі плоди, розбився на смерть.

Причина, значить, у власній необережності Краба; він, як то кажуть, що посіяв, те й пожав, і мстити за це, звичайно, нікому.

Мавпа заспокоїлася і вирішила, що якщо справи йдуть так, то непогано було б їй відправитися до молодого Краба і висловити свої співчуття з приводу спітканого його нещастя.

Ось вона, мавпина мудрість: глибоко тоне, та дрібно пливе.

Поки Мавпа розмірковувала над таким станом справ, до неї завітав посланець від Краба. Роздумуючи, навіщо це він прийшов, Мавпа ввела його до оселі й приготувалася вислухати.

- Днями наш пан, старий Краб, бажаючи зірвати плоди какі в саду, вліз, чого б, власне, йому не слід було робити, на дерево.

Справа, звичайно, для нього незвична; не втримавшись, він кублом полетів униз і тут же зітхнув, розбившись об землю.

Сьогодні якраз минає сьомий день з часу його смерті. Ти була з ним дружна, і син покійного просить тебе завітати на поминки, заздалегідь вибачаючись за скромність пісного частування. Крім того, він просить тебе прийняти на знак пам'яті дерево какі, яке йому більше не знадобиться.

Молодий пан Краб наказав мені просити тебе завітати до нас негайно, разом із мною. Посланець повідомив усе це дуже ввічливо.

Вислухавши його, Мавпа вдала, що вражена. - Що я чую?

Пан Краб впав з дерева і розбився на смерть? Та не може бути! Я просто вухам своїм не вірю. Ой, ой, яке нещастя! Повинна сказати правду, тут є частка і мого гріха.

З дитинства ще жили ми з Крабом душа в душу. Вісім років тому гуляли ми якось біля річки, і пан Краб знайшов рисовий кульок, а я — зернятко какі. Ми тоді ж і помінялися ними. Подумати тільки, що це злощасне дерево виросло з того самого зернятка. Шкода, тим більше шкода, що сама я, значить, трохи причетна до цього... Якби я знала, що так вийде, ні за що б не дала йому це зернятко, але він так благав, що я все ж таки погодилася... А тепер... трапилася така історія... Просто слів не знаходжу!..

Чи то вона лизнула таємно перець, але сльози з очей полилися нестримно, і вона непритворно заплакала.

«І звідки береться тільки в неї? - дивувався посланець. - Ну, побачимо, скоро ми змусимо тебе заплакати справжніми сльозами».

Але він не подав ніякого виду і ще ввічливіше сказав їй:

- Як тебе засмутило це, як ти сумуєш! Покійний наш пан Краб радіє, мабуть, у глибині своєї могили. А яку відповідь накажеш передати моєму панові?

- Само собою зрозуміло, яку. Я дуже винна, що, не знаючи про те, що сталося, не прийшла дотепер висловити свої співчуття, але я хочу виправити цю помилку і зараз же відправлюся попрощатися з покійним.

- Як задоволений буде молодий пан тим, що ти так охоче погодилася завітати. Ну, тоді я піду трохи попереду.

- Я зараз же слідом.

- З нетерпінням будемо чекати.
- Зараз, зараз буду.
- До побачення.
- До побачення, дуже вдячна.

Коли посильний пішов. Мавпа заговорила сама з собою:

«Ну, звичайно, так усе і є, ніякого підвоху. У цього дурня Краба дарма тільки очі на виліз, нічого він ними не бачить; ні на що путяще він не годиться. Ось і зараз:

він зовсім не помічає свого ворога, який уже поруч. Навпаки, його він наполегливо запрошує попрощатися з померлим, умовляє прийняти дерево на пам’ять... Правду каже прислів’я: «Злодієві ж і нагорода».

Дурень, ну дурень! Але не будемо, однак, базікати про це, все це на мою ж користь. Підемо, підемо на їхні поминки».

Чим далі, тим нахабнішою і нахабнішою ставала Мавпа. Одягнувшись, як належало за обставинами, вона вирушила до помешкання Краба. Там її шанобливо зустріли, вклонившись до землі, родичі Краба, що чинно розсілися праворуч і ліворуч біля кам’яної огорожі. Бачачи це, Мавпа з гордовитим виглядом повільно пройшла між ними до передпокою.

Тут чекав слуга Краба, який, побачивши гостю, з вітанням шанобливо вклонився, провів її коридором до внутрішніх кімнат і запросив сісти на приготоване для неї місце.

Мавпа сіла, де їй було вказано, і почала відпочивати.

Через деякий час вийшов до неї господар, молодий Краб.

- Ласкаво просимо, пані Мавпо. Прошу вибачити, що приймаю тебе в такому бідному помешканні, — ввічливо привітав він її.

- А-а! Син покійного Краба! Несподівано спіткало тебе таке нещастя; уявляю, як тобі, мабуть, важко, — відповіла Мавпа, з важливістю висловлюючи свої думки.

Тим часом почалися клопоти з прийому гості.

Принесли маленький столик із стравами; подали саке.

Мавпа, надзвичайно задоволена, бачачи, що за нею так доглядають, зовсім забула про обережність і почала частуватися, як то кажуть, до відвалу.

Після обіду гостю провели до чайної кімнати, де мало відбутися чаювання за всіма правилами чайної церемонії. Попросивши її відпочити тут, молодий Краб вийшов.

Минуло вже чимало часу, а він все не повертався.

«Я чула, що чайна церемонія — дуже довга, але мені зовсім не під силу терпіти так довго. Ах! Добре б якнайшвидше попити чаю, горло зовсім пересохло», — подумала вона.

Мавпа, поступово отямлюючись, почала відчувати сильну спрагу.

Втративши всяке терпіння і бажаючи випити хоч чашку окропу, вона підійшла до жаровні, але лише приклала руку до кришки казана, як схований там заздалегідь Каштан, розрахувавши, що настав слушний момент, вистрілив у неї так, що тільки гупнуло, і влучив їй у шию.

Це було для Мавпи повною несподіванкою, і, гукнувши, вона впала. Але не така це тварюка, щоб можна було укласти її з одного разу.

- Ой! Ж...ж...жже! — заверещала вона і, затискаючи рану, стрімко вибігла з чайної кімнати.

Тут, зовні будинку, чекала на неї схована під навісом Оса.

- Ага! Тебе-то мені й треба, гірська Мавпо! — І вона, виставивши величезне вістря свого списа, одразу ж встромила його у щоку Мавпи.

Одна засідка за іншою; зовсім розгубилася Мавпа і, вирішивши, що з усіх тридцяти шести способів битися зараз найкращим буде втеча, адже життя дорожче за все, прикрила лапами голову і кинулася геть.

Але на шляху її вже чекала Ступа, схована в кам’яній огорожі. З глухим гуркотом впала вона на голову пробігаючої Мавпи і притиснула її до землі. Під вагою Ступи Мавпа не могла навіть рухнутися; розпластавшись, вона лише жалібно стогнала.

Тут прибіг уже встигший переодягнутися у бойові обладунки молодий Краб і, блищачи перед самим носом Мавпи своїми успадкованими від батька клішнями, холодно засміявся, побачивши її в такому жалюгідному стані.

- А як ти думаєш, гірська Мавпо, що буде тепер?

- Так, звичайно, мені про те...

- Звичайно! Про це і говорити не варто. За те, що ти так безжально обійшлася з моїм батьком...

- Ні... Він сам через те, що...

- А! Так ти все наполягаєш на своєму?! Ну так я змушу замовкнути твій брехливий язик, — сказав він і, розкривши з клацанням свої клішні, одразу ж відсік голову Мавпі.

Так славно Краб помстився Мавпі за свого батька.
Fairy girl