Дар богині Каннон
У давні-предавні часи жили в одному рибальському селі чоловік із дружиною. Жили вони дружно, та тільки ось біда — дітей у них не було. Щодня ходила дружина до храму молитися богам, усе просила їх: «Пошліть нам на радість хоч якусь дитину!».Змилувалися, нарешті, боги. Народилася у дружини з чоловіком дівчинка. Доброю та гарною вона була, але почали помічати батько з матір’ю, що ніяк не ростуть у неї на голові волосся. Зажурилися батьки: «За що ми богів так прогнівали? За що вони нашу довгоочікувану доньку не пощадили?». Та що вдієш. Яка дитина не є, а своя.
А тим часом у селі почали відбуватися дивні речі. Помітили рибалки, що щодня в один і той самий час з’являється в морі яскраве світло. Погорить-погорить, та й згасне, наче невідома сила якийсь знак подає.
Дуже хотілося рибалкам дізнатися, хто там у морській глибині ховається, та страшно було в море вирушати. І батьки дівчинки з усіма разом дивувалися, хотіли зрозуміти, звідки те дивне світло ллється.
Ось сидять вони якось під вечір вдома. Раптом дружина й каже:
— А якщо це світло нам із тобою призначене? Може, боги нам знак подають, і врятує цей чудовий блиск нашу доньку від її біди?
— Може, і так, — погодився чоловік. — Треба нам самим у море вирушити.
Так вони й зробили. Наступного дня сіли чоловік із дружиною у човен і попливли до того місця, звідки світло з’являлося.
Довго вони пливли, уже й смеркати почало. Раптом звідкись бризнув їм у лице яскравий світ, зажмурилися чоловік із дружиною — щоб не осліпнути. Призвичаїлися трохи, очі відкрили, навколо оглянулися — от краса! Море так і сяє!
— Що за дива? — здивувалися чоловік із дружиною. — Чарівність, та й годі!
Придивилися вони краще, бачать — ллється те світло з самого морського дна.
Страшно стало чоловікові з дружиною — що ховає в собі морська безодня? Думали вони, думали, що робити далі, нарешті, дружина й каже:
— Я спущуся на дно. Треба ж подивитися, що там унизу. Може, знайду порятунок від біди нашої доньки. Пірнула жінка в море, опустилася на дно, бачить — лежить на піску маленька статуя богині Каннон.
— Ось так диво! — здивувалася дружина. — Така маленька статуя, а такий яскравий світ випромінює!
Підняла вона статую з дна, хотіла вже нагору сплисти, та не встигла… Потемніло все навколо, накрила бідну жінку чорна тінь — з’явився невідомо звідки величезний скат.
А чоловік нагорі від хвилювання місця собі не знаходить: «Не можна було дружину одну на морське дно відпускати», — думає. Взяв він меча і сам на дно спустився. Дивиться — в’ється навколо дружини чудовисько, а вона з усіх сил відбивається.
— Відпусти мою дружину! — закричав чоловік. — Краще мене розірви!
Почув скат людський голос, розвернувся і на чоловіка кинувся.
— Швидше спливай нагору, — встиг крикнути чоловік дружині.
Довго боровся він із скатом, нарешті, встромив чудовиську в черево меча, та й потопив його на морському дні. Зібрав чоловік останні сили, вибрався на берег, але лише на пісок упав — душа його й покинула.
А дружину рибалки в морі підібрали, ледве живу. Винесли на берег, дивляться — тримає вона в руці статую богині Каннон.
— Де ти її взяла? — питають. — Невже на морському дні?
А жінка ледве чутно їм відповідає:
— Помираю я, мабуть. Віддайте цю статую моїй доньці. Нехай береже її богиня Каннон.
Сказала так, зітхнула і померла. Поховали рибалки чоловіка з дружиною біля самого моря, а поруч каплицю збудували і статую богині Каннон там поставили.
Як і раніше потекла життя в селі. Та лишилася дівчинка круглою сиротою — нікому втішити, нікому приголубити. Щодня зранку приходила вона на могилу батьків, щоб богині Каннон помолитися.
І ось якось раз привидівся дівчинці дивний сон. Сниться їй, ніби увійшла до її хати сама богиня Каннон, стала біля ліжка і каже:
— Шкода мені твоїх померлих батьків і тебе шкода. Нехай збудеться те, за що вони життя свої не пожалували.
Сказала так і зникла.
Прокинулася дівчинка, навколо оглянулася — зрозуміти не може, чи то сон це був, а чи й не сон. Подивилася вона в дзеркало, та очам своїм не повірила: виросли в неї за ніч волосся небаченої краси, аж до самих п’ят!
Вискочила вона з хати і побігла на берег — до могили батьків.
— Дякую вам, що від біди мене врятували, — каже.
Обернулася вона до статуї богині Каннон — вклонитися хотіла, і раптом здалося дівчинці, що усміхнулася їй статуя і головою кивнула.
Багато років минуло з того часу. Виросла дівчинка, стала вона красунею писаною. Здалека приходили люди, щоб подивитися на її красу.
Щодня розчісувала дівчина своє чудове волосся. Та тільки волосинки, що на гребіні залишалися, не викидала — не було їм ціни, адже послані вони були самою богинею Каннон! Ось і вішала їх красуня на гілки сливових дерев.
Сталося так, що далеко-далеко від того рибальського села вийшов якось знатний князь прогулятися своїм палацовим садом. Бачить — висить на дереві волосинка. Здивувався князь:
— Звідки вона взялася? Може, горобці принесли?
Зняв князь волосинку з гілки, та як скрикне:
— Що за диво! Хіба бувають такі прекрасні волосся у земних жінок?! Невже це волосся з голови небесної феї!
«Дівчина з таким волоссям має бути надзвичайно гарною», — подумав князь, і спалахнула в його серці любов до невідомої красуні.
У всі кінці своїх володінь відправив він слуг шукати господиню цих прекрасних волосинок. Довго шукали слуги і знайшли, нарешті, бідну дівчину з рибальського села. Привезли її до княжого палацу.
Побачилися князь і дівчина і одразу ж покохали одне одного. Стала красуня князівською дружиною, і народився у неї син із таким самим чудовим волоссям. Довго і щасливо жила вона, але ніколи не забувала про своїх батьків і дарунок богині Каннон.
Інші казки
