Цар мавп і чарівна монета
Давним-давно в одному гірському селі жив старий. Мав він трьох синів. Старшого звали Ітіро, середнього — Дзіро, а молодшого — Сабуро. Вирішили старші брати податися до міста, поступити на службу — дуже не хотілося їм з батьком у бідності жити. Залишився старий з молодшим сином.Ось якось раз дав батько Сабуро монетку в одну єну і каже:
— Сходи, сину, на базар, купи щось.
Вирушив Сабуро в дорогу. Вийшов він із села, пройшов два рі (Рі — міра довжини — 3,9 км), раптом бачить — тягне стара жінка кішку на солом'яному мотузку, та ще її, бідолашну, палицею б'є.
— Гей, бабусю, навіщо ти кішку б'єш? — закричав Сабуро.
— Моя кішка, що хочу, те й роблю, — розсердилась стара. — Дурна вона: чужих курей та гусей краде, а мишей не ловить. Нема від неї ніякої користі, от і хочу я її в річці втопити.
— Почекай, бабусю, — благав Сабуро. — Не топіть кішку, віддайте її краще мені. А я вам за це одну єну дам.
— За кішку одну єну даси? — здивувалась стара. — Що ж, давай!
Віддав Сабуро старій монетку і отримав за неї кішку. Взяв він її на руки і каже:
— Ходімо, кішечко, до мене жити. Я тебе ніколи не скривджу.
Так із кішкою додому повернувся.
Наступного дня батько знову дав Сабуро монетку в одну єну і відправив його на базар.
Пройшов Сабуро два рі, раптом бачить — йде йому назустріч старий, на солом'яному мотузку собаку тягне, та ще її, бідолашного, палицею б'є.
— Дідусю, навіщо ж ти собаку б'єш?! — закричав Сабуро.
— Непотрібний цей пес, — відповів старий, — дім не стереже, а тільки овець та свиней у сусідів краде. Надумав я в річці його втопити.
— Дідусю, не топіть собаку, — попросив Сабуро, — віддайте його краще мені. А я вам одну єну заплачу.
— За собаку одну єну заплатиш? — здивувався старий. — Що ж, забирай!
Віддав Сабуро старому монетку і отримав за неї собаку.
— Ходімо, песику, до мене жити, — каже. — Ніхто тебе більше не скривдить.
І на третій день знову отримав Сабуро від батька монетку в одну єну і на базар вирушив.
— Тільки ти, сину, не витрачай гроші даремно, — попросив батько. — Те, що ти кішку з собакою від смерті врятував — це добре. Та ось тільки дав я тобі сьогодні останню монетку, більше у нас нічого немає.
Прийшов Сабуро на базар. Ходив-ходив, та так ні з чим і пішов. Іде лісом, раптом бачить — на галявині діти граються. Зупинився подивитися — а у дітей в руках маленька мавпочка б'ється-виривається.
— Що ж ви, негідні, робите? — закричав Сабуро. — Навіщо мучите маленьку мавпочку?
— Дурна ця мавпочка, нічого робити не вміє. Таку й помучити не шкода, — відповіли діти.
— Віддайте мені мавпочку, я вам за неї одну єну заплачу, — запропонував Сабуро.
— І справді заплатиш? — не повірили діти. — Забирай її швидше!
Схопили діти монетку і геть побігли. Погладив Сабуро мавпочку і каже:
— Маленька ти ще, тому й не знаєш, як небезпечно самій по лісу гуляти. Не понесу я тебе в село, а відпущу на волю. Біжи швидше!
Зраділа мавпочка, нахилилася перед Сабуро в поклоні, а потім швидше в гори побігла.
А тим часом зовсім темно стало. Іде Сабуро лісом і думає: «Як тепер батькові на очі показатися — ні покупок, ні грошей у мене немає». Сів він під велике дерево, думати став, що йому робити далі. Раптом чує — кличе його хтось: «Кя, кя, кя!». Обернувся — стоїть перед ним маленька мавпочка.
— Навіщо ти назад повернулася? — здивувався Сабуро. — Небезпечно тут, швидше йди!
Заговорила тут мавпочка людським голосом:
— Прийшла я, Сабуро, подякувати тобі за порятунок. Розповіла я про твій добрий вчинок своєму дідусеві. Дуже він захотів тебе побачити. Знай же, Сабуро, що мій дідусь — цар усіх мавп!
Здивувався Сабуро — які тільки чудеса на світі не трапляються! Дуже йому цікаво стало на мавпяче царство поглянути.
— Гаразд, — каже, — веди мене до свого дідуся.
Вирушили Сабуро з мавпочкою в дорогу. Довго вони йшли: і в ущелину спускалися, і на гору піднімалися, і лісом густим пробиралися. Підійшли вони, нарешті, до великих скель. Дивиться Сабуро, а в скелях — справжній палац збудований, і вартові з списами біля воріт стоять. Величезне царство мавпячого правителя. В центрі багаття горить, та так яскраво, що світло в палаці, як удень. А в глибині — сам цар мавп сидить. Зовсім старим він виявився, зморшкуватим, із вух сиві пасма волосся спускаються.
— Заходь, Сабуро, до мого палацу, — запросив юнака цар. — Розповіла мені онука про те, що ти її від смерті врятував. Якби не ти, була б у нас велика біда. Будь у моєму палаці бажаним гостем, живи з нами, скільки побажаєш!
Принесли тут слуги різні ласощі, став цар Сабуро частувати. А потім мавпи для Сабуро різні трюки показувати стали, зовсім як у театрі. Дуже Сабуро у царя мавп сподобалося. Але от прийшов час і додому повертатися.
— Хочу я на прощання зробити тобі подарунок, — сказав цар мавп. — Це найдивовижніша річ, що є в нашому царстві. Вона ж подібна до молоточка щастя — все принесе, що побажаєш.
Простягнув він Сабуро червоний мішечок, а в ньому маленька монетка лежить. Подякував юнак цареві і додому вирушив. Повернувся він у село з першими півнями. Дивиться — на порозі дому батько стоїть.
— Де ти був, Сабуро? — питає. — Цілу ніч я тебе чекав, очей не зімкнув. Заболіло моє серце від тривоги за тебе.
— Пробач мене, батьку, — сказав Сабуро. — Не хотів я тобі болю душі завдати. Та тільки трапилося зі мною диво — дістався мені в подарунок від царя мавп червоний мішечок, а в ньому чарівна монета. Будемо ми тепер з тобою, батьку, багато жити. Ніколи більше ти нужди знати не будеш.
Розповів Сабуро батькові про те, що з ним вночі трапилося: і про онуку царську розповів, і про мавпячого володаря, а потім і каже:
— Давай, батьку, для початку ми собі дім хороший збудуємо! Ну-мо, чарівна монетко, зроби так, щоб на місці нашої халупи багатий дім з'явився!
Вискочила тут монетка з червоного мішечка — дзинь, дзинь, дзинь! Глядь — стоїть на місці халупи гарний двоповерховий дім під різьбленою дахом. Дивується батько — тільки руками розводить. Попросив Сабуро у монетки ще комору з борошном та комору з рисом. Зажили вони з батьком багато.
Розлетілася чутка про чарівну монету по селах. Стали бідняки до Сабуро приходити — допомоги просити.
Ось якось раз прийшов до Сабуро із далекого села селянин. «Позич мені, Сабуро, чарівну монету, — просить. — Ось побачиш, через три дні я її цілою-невредимою тобі поверну».
Погодився Сабуро і віддав монету. Вечором третього дня знову прийшов селянин із далекого села — як домовлялися — монету повернув. А тут і старші брати з міста приїхали — чутки про багатство Сабуро і до них дійшли.
Зраділи Сабуро та його батько, побачивши братів. Посадили їх на почесне місце, частували дорогими стравами.
«Треба б братам подарувати багатий одяг»,— подумав Сабуро. Взяв він монетку і каже:
— Ну-мо, чарівна монетко, принаряд моїх братів! Сказав так — дивиться: лежить монетка на долоні, не ворухнеться, багатого одягу не дарує.
«Що ж таке з нашою монеткою сталося? — здивувався Сабуро.— Невже той селянин лихе вчинив — чарівну монету підмінив!» Кинувся Сабуро до того села, звідки приходив селянин. Бачить — стоїть там багатий дім, а навколо — білокам'яні комори. Одразу зрозумів Сабуро, звідки в того лихого селянина таке багатство взялося. Та що вдієш?
А тим часом кішка, та сама, яку Сабуро від смерті врятував, вирішила допомогти своєму господареві. Вибралася вона тихенько з дому і вирушила до села, звідки приходив селянин. Знайшла вона дім ошуканця і — шмигнула всередину. Сховалася і чекає. Раптом бачить — біжить мишка. Схопила її кішка, запищала мишка жалібно — стала на допомогу кликати. А тут і справді з усіх кутів миші повискакували — видимо-невидимо — пищать у всі горло, лапками махають. А потім раптом замовкли всі. Вийшла вперед стара миша і каже:
— Пані кішко, змилуйтеся над нами! У нас сьогодні велике свято — внучку мою заміж видаємо. Та ось біда — потрапила вам у лапи наша наречена. Ваша воля, але пощадьте жениха та батьків!
— Гаразд,— відповіла кішка,— не буду їсти вашу наречену. Тільки ви мені за це принесете одну річ — чарівну монетку, що в червоному мішечку лежить. Як знайдете її, так вашу мишку й відпущу.
Розбіглися миші по всьому дому. Довго вони шукали, нарешті повернулися до кішки.
— Подивіться, пані кішко,— кричать,— чи не цю монетку ви шукаєте?
— Так, схоже, вона сама! Що ж, добре ви попрацювали — отримайте вашу наречену живою-здоровою.
Підхопила кішка заповітний мішечок із чарівною монеткою, та що було духу додому побігла.
Біжить кішка, а на півдороги її вже собака чекає:
— Ти, кішко, напевно втомилася,— каже.— Давай далі я мішечок понесу!
— Ні, собако, не втомилася я,— відповіла кішка.— Не треба мені твоєї допомоги.
— Негоже тобі одній до господаря повертатися,— розсердилася собака.— А то він подумає, що я зовсім невдячна!
Сказала так собака, вирвала у кішки червоний мішечок і геть припустила.
Бігла собака, бігла, поки не добігла до берега річки. Зупинилася вона, щоб перепочити, раптом бачить — дивиться на неї з води інша собака, а в роті у неї такий самий червоний мішечок! Здивувалася собака, загавкала. Тут-то мішечок із чарівною монеткою в воду й упав! Довелося собакі додому ні з чим повертатися.
А тим часом і кішка до річки підійшла. Сіла вона на березі, бачить — пливе велика риба. Вирішила кішка хоча б рибу Сабуро віднести. Спіймала її і додому поплелася.
Узяв Сабуро великий ніж, розпоров рибі живіт і раптом... дзинь, дзинь, дзинь — покотилася по підлозі чарівна монетка! Здивувався Сабуро: як вона туди потрапила? Довелося кішці з собакою все господареві розповісти.
— За те, що монетку повернули — дякую,— сказав Сабуро.— Тільки ось погано, що собака нечесно вчинив і мене обдурити хотів. Будеш ти за це, собако, жити тепер у дворі — дім стерегти.
З тих пір так і повелося: живе кішка в домі біля господарів, а собака — біля воріт, дім охороняє.
Інші казки
