Ковпак «чуткі вуха»
Жив у одному селі дідусь. Якось пішов він у ліс і знайшов там старий червоний ковпак. Зрадів дідусь знахідці: хоч і старий ковпак, але в нього й такого не було.«Чи підійде він мені?» — подумав дідусь і надів ковпак на голову. І що ж? Раніше він чув лише щебетання пташок та їхні крики, а тут раптом увесь ліс наповнився суперечками та розмовами. Тут мати кличе дітей, там чоловік сперечається з дружиною, а он чути ніжні любовні слова.
Дідусь аж відскочив від страху! Гілка збила ковпак з його голови, і одразу затихли розмови, знову залунав лише пташиний щебет. Підняв дідусь ковпак з землі, надів на голову, і знову почулися розмови: і вгорі, на гілках, і внизу, у кущах. Зняв ковпак — знову незрозумілий пташиний щебет та шелест листя. Надів ковпак — знову розумні розмови.
— Ось воно що! — здогадався дідусь. — Не просту річ я знайшов, а скарб, ковпак «чуткі вуха». Хто його надіне, той зможе розуміти мову всього живого на землі: птахів, звірів і рослин. Чув я про нього й раніше, та не вірив, що такий існує!
Пішов дідусь далі в ліс, сів відпочити під великим деревом і задрімав. Прокинувся він від вороного каркання.
— Що це я, задрімав, мабуть, — схвилювався дідусь. Підняв голову і бачить: прилетів звідкись ворон і сів на гілку того самого дерева, під яким він спав. Незабаром з іншого боку прилетів ще один ворон і сів поруч з першим.
Дідусь швидко надів свій червоний ковпак і почав слухати.
Два ворони вели над ним розмову дивними хрипкими голосами.
— Давно ми з тобою не бачилися, брате, — сказав один ворон. — Ти звідки йдеш?
— Був я на морському узбережжі, але риба там зникла, годуватися стало нічим, ось я й прилетів сюди, — відповів інший ворон. — А ти де літав, брате?
— Прилетів я з Арамі; правду кажучи, і там не легше. Скрізь одне й те саме! Краще скажи, що на світі нового, небувалого?
— Особливих новин немає. Хоча, постривай, розповім тобі, що трапилося в моїх краях, на морському узбережжі. В одному селі шість років тому багатій будував комору. Стали робити над нею дах з дранки. І сталося так, що в той час повзла на дах змія, її й прибили цвяхом. Лежить змія, страждає, напівжива, і всі ці роки її вірна подруга носить їй їжу. Мучить їх тяжкий жаль, зростає їхня образа на людей з року в рік. І вразила вона дочку багатія невиліковною хворобою. Якщо ніхто не здогадається підняти дошку і звільнити змію, то помруть і змія, і дівчина. Багато разів літав я над дахом і каркав про це на всю горлянку, але ж люди не знають співчуття! Ніхто не вніс моїх слів.
Другий ворон відповів йому:
— Правда твоя, незрозумілі люди! Хоч як голосно каркай, їм усе невдомік.
Наговорилися ворони і розлетілися: один — на захід, інший — на схід.
Почув це дідусь і подумав:
«Добре, що на мені був чудовий ковпак! Треба швидше йти до багатія рятувати дівчину й змію. Але спершу я вберуся якось дивно, щоб бачили, що я не звичайна людина».
Знайшов дідусь на околиці села покинутий старий вулик, обклеїв його папером і натягнув на голову.
За японським народним повір’ям, горе та образи можуть спричинити важку хворобу обидчику навіть без волі та знання ображеного.
У такому вбранні приходить дідусь до будинку багатія і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит!
Багатій якраз сидів, ламаючи голову: чим йому вилікувати хвору доньку? Покликав він дідуся:
— Гей, ворожбите, не стій біля воріт, заходь до мене в дім, погадай!
Увійшов дідусь у дім, запитав:
— Про що погадати треба?
— Донька моя вже багато років хворіє, ось-ось помре. Погадай, звідки на неї хвороба напала і як її вилікувати.
— Ведіть мене до хворої, — каже дідусь.
Сів він у головах хворої дівчини і почав бормотати незрозумілі заклинання:
Стебла кудзу повзучі
По горах повзуть, дивись,
Розстилаються на двадцять рі!
Побормотав він так, а потім розповів усе, що почув від ворона.
— Правду каже ворожбит, — вигукнув багатій. — Саме шість років тому будував я комору. Тоді, мабуть, і сталося це. Треба швидше звільнити змію.
Тут же покликали тесляра, що жив по сусідству, і наказали йому підняти дранку. Справді, під нею виявилася змія, вся висохла, прозоро-біла, ледве жива.
— Ось вона, причина хвороби! — сказав дідусь. Обережно поклали змію в кошик, знесли з даху вниз, поставили кошик на березі струмка і стали поїти й годувати змію. А коли вона одужала, відпустили її на волю.
І почала хвороба дівчини поступово проходити. Незабаром вона зовсім видужала.
Багатій, не пам’ятаючи себе від щастя, подарував дідусеві триста ре.
Повернувся дідусь додому, справив собі новий одяг і на радощах вирушив мандрувати.
Одного разу сів він відпочити під розлогим деревом біля дороги. Дивиться, знову прилітають два ворони — один із заходу, інший — із сходу. Сіли вони на дерево і почали розмову між собою.
— Нудно жити все в одному й тому самому місті, мало чуєш нового, — скаржиться перший ворон, — ненароком полетиш у нові краї.
— Це правда, — відповідає другий ворон, — але ось у місті, де я жив, сталося небувале. Важко захворів один багатій, сьогодні-завтра помре. А все через що? Шість років тому він прибудував до свого дому парадні покої і, щоб розчистити для них місце, наказав зрубати старе камфорне дерево. Пень цього дерева залишився стояти під стріхою, і на нього тече дощова вода з даху. Коріння дерева не загинуло, і, поки в них тримається життя, вони дають нові пагони. Але їх тут же обрізають. І жити дерево не живе, і померти не вмирає. Думає воно гіркі думки, і від цих дум напала на багатія важка хвороба. Кожної ночі з гірських лісів приходить безліч дерев навідати свого нещасного друга. Скаржиться їм камфорне дерево, а що вони можуть зробити! Краще б дали йому жити на свободі або викопали б, щоб воно одразу засохло і не мучилося більше!
Почув дідусь оповідь ворона і вирушив до багатія. Прийшов і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит! Вибігли люди з покоїв багатія:
— Ворожбите, заходь сюди, господар тебе запрошує. Завели дідуся в такі багаті покої, яких він у житті не бачив. Оглянувся дідусь і питає:
— Про що ж вам погадати?
— Багато років уже хворіє господар цього дому, — відповідають йому. — Скільки ми не кликали лікарів і заклинателів, користі від них жодної!
— Не хвилюйтеся! — каже їм дідусь урочистим голосом. — Я дізнаюся причину хвороби і вилікую вашого господаря.
Почав дідусь бормотати свої заклинання:
Стебла кудзу повзучі
По горах повзуть, дивись,
Розстилаються на двадцять рі!
А потім став говорити:
— Будували ви шість років тому парадні покої біля дому...
— Ох, провидець, звідки ти знаєш, що ми будували такі покої шість років тому? — питають його домашні.
— Це мені відкрило моє ворожіння. Поселіть мене в тих покоях, і за три дні і три ночі я відкрию причину хвороби вашого господаря і вижену її.
Відвели дідуся в ті самі покої, де мучилося камфорне дерево. Першим ділом він наказав:
— Не заходьте до мене, поки не покличу! Настала ніч, але дідусь не ліг спати, надів свій ковпак і слухає, що буде далі.
Опівночі щось зашелестіло, ззовні зашурхало, і почувся голос:
— Гей, камфорне дерево, відгукнися! Як сьогодні твоє здоров’я?
У відповідь почувся тихий-тихий голос, ніби з-під землі:
— Хто це говорить? Чи не дерево «нагі» з гори Роккаусі? Ти приходиш до мене щоночі здалеку. Як мені дякувати тобі за твою турботу? Про одне лише тепер я думаю, як би мені швидше померти, але смерть не приходить до мене, і немає кінця моїм мукам.
Стало дерево «нагі» втішати друга:
— Що ти, що ти, не можна падати духом! Надійся! Побалакали вони так і розійшлися. Але не минуло й години, як знову почувся шелест, і чийсь голос запитав:
— Гей, камфорне дерево, як тобі сьогодні? Відповідає камфорне дерево ледве чутно:
— Мене вже не врятувати. Не знаю, як і дякувати вам, друзі, за те, що ви щоночі навідуєте мене! Хто це говорить зі мною? Чи не повзуча сосна з гори Хаятинэ?
— Вона сама.
— Ти прийшла здалеку!..
— Нічого! Просто я вирішила прогулятися і зайшла до тебе по дорозі. Настане весна, і ти обов’язково одужаєш! Надійся!
І знову почулося: «шурх-шурх!» Це йшла геть повзуча сосна.
Дідусь у своєму ковпаку «чуткі вуха» чув усі їхні слова і думав: «Швидше б розвиднілося!»
І ледве настав ранок, дідусь попросив провести його до хворого. Сів він у його головах і знову почав бормотати свої заклинання про повзучі пагони кудзу. А потім розповів про гірку долю лісових дерев. Адже страждає не лише камфорне дерево — всі дерева на високих горах навколо горюють за своїм другом.
— Треба швидше викопати пень камфорного дерева, тоді й хворий одужає! — сказав дідусь.
Тут же викопали пень камфорного дерева, поставили в саду, прикрасили, ніби божество. І почала проходити хвороба господаря дому. Незабаром він був уже зовсім здоровий.
Усі в домі не знали, як дякувати дідусеві. Знову отримав він триста ре і повернувся до себе додому. Вирішив він, що з нього досить, і кинув ворожіння.
Розвів дідусь гарний сад, якого більше ні в кого в селі не було. Поселилися в ньому з вдячності до дідуся найкращі дерева з усієї округи і цвіли щоночі небувалим цвітом. І всі звірі та птахи теж дружили з дідусем, бо він їх розумів і жалів.
Інші казки
