Відьма з гори Тьофукуяма
У давні-стародавні часи біля підніжжя гори Тьофукуяма стояла невелика селище. Розповідали місцеві жителі, що на вершині гори живе відьма-ямамба, страшна-престрашна, зла-перезла. Дуже боялися селяни підніматися на гору. Ось якось раз над горою Тьофукуяма зійшов великий місяць. Зібралися жителі села разом і вирушили любуватися місяцем. Лише підійшли до гори, як у лісі піднявся сильний вітер, зірвав листя з дерев, а потім з вершини почувся страшний голос:— Слухайте мене, люди! — загримів він. — Це я, господиня гори Тьофукуяма! Лихо зі мною трапилося: вчора я народила дитину, а годувати її нема чим. Ось і хочу, щоб ви принесли мені на гору рисових коржиків-моти, та багато, бо інакше мій синок помре. Не послухаєтеся — зійду з гори і всіх вас з'їм!
Перелякалися селяни, поспішили додому, стали радитися. «Не можна відьму-ямамбу не послухати, — думають. — Та й дитину її шкода, хоча й відьмин малюк, а все ж таки — дитина».
Зібрали вони по домівках рис, приготували коржики — цілу гору. Стали вирішувати, кому до ямамби йти.
— Нехай Камаясу і Гонроку йдуть! — сказав старійшина. — Вони в нашому селі найсміливіші.
Завагалися сміливці: неохота їм до відьми йти — раптом з'їсть?
— Як же ми до ямамби підемо, — питають, — якщо ми дороги не знаємо?
Тоді вийшла вперед одна стара бабуся і каже:
— Я знаю, як відьму-ямамбу в лісі знайти. Але стара я, нема в мене сил коржики нести. Нехай зі мною сміливці йдуть, а я вже дорогу їм покажу.
Так і зробили. Пішли Камаясу і Гонроку разом із бабусею в ліс. Ішли-ішли, поки на саму вершину не піднялися. Лише сіли перепочити, як над їх головами роздався відьмин голос:
— Бачу, не поспішаєте ви до мене в гості! Моти принесли? Затремтіли сміливці, немов листя на вітрі.
— Ой, боюся! — кричить один.
— Рятуйте, страшно! — кричить інший. Кинулися вони геть, кубарем з гори і злетіли. Заклапала руками бабуся:
— Куди ви?! Як же я одна коржики донесу?
Кричала, кричала, та все даремно: сміливців і слід простыл. Зітхнула бабуся та й увійшла до відьми в печеру.
— Здоровенькі були, ямамбо, — каже. — Ось принесла я тобі рисових коржиків. Не хочемо ми, щоб синок твій голодною смертю помер.
— Дякую, — усміхнулася ямамба. — Важко мені одній на горі жити — нікому допомогти. А де ж моти?
— Дуже вони важкі виявилися, — відповіла бабуся. — Зроби ласку, допоможи — внеси їх у дім, бо вони так на стежці і лежать.
— Це ми миттю! — зраділа ямамба. — Ну-ка, сину, побіжи та принеси нам коржики!
Здивувалася бабуся: як же малюк, що вчора народився, таку вагу понесе? Глядь — із кута піднявся хлопець зростом з великий камінь-валун, вибіг із печери і в ту ж мить назад повернувся — моти приніс.
Стали ямамба з сином коржиками частуватися та хвалити:
— Ось це смакота! Вважай, це краще буде, ніж людиною та конякою годуватися!
Посиділа бабуся у відьминій печері ще трохи і каже:
— Пора мені, ямамбо, додому повертатися, загостилася я в тебе.
Зажурилася відьма.
— Побудь ще, — просить. — Дуже мені тут нудно. Ти не бійся, я тебе не чіпатиму. Поживи у мене ще трохи.
Ну, робити нічого. Залишилася бабуся у відьми-ямамби жити, стала по господарству допомагати та за дитиною доглядати.
Минула осінь, зима вже на виході. Нарешті покликала відьма бабусю і каже:
— Настав час тебе додому відпустити. Добре мені з тобою жилося, але ти ж людина, а людина з людьми жити повинна. На знак подяки за твою допомогу хочу я зробити тобі подарунок.
Сказала так і сувій простягнула. Подивилася бабуся — а це шматок чудової парчі.
Махнула ямамба рукою, і в ту ж милю піднявся на горі вітерець. Підхопив він бабусю, закрутив і в селі біля самого її дому опустив.
А там бабусю вже давно й чекати перестали: вирішили, що з'їла її зла ямамба. Раптом бачать — стоїть бабуся посеред села, сувій у руках тримає. Зраділи всі, побачивши її, розпитувати стали:
— Як тобі від відьми втекти вдалося? Засміялася бабуся і каже:
— Та зовсім вона не зла, відьма з гори Тьофукуяма, і зовсім не страшна!
Розгорнула бабуся сувій і подарунок, що від ямамби отримала, всім показала. А потім пошила з тієї парчі гарні сукні своїм онучкам. Але ось диво: скільки від того шматка не відрізали, він все меншим не ставав! Так усій селі з відьминої тканини нарядів і нашили!
Стали люди з тих пір добре жити — багато, в достатку. Потоваришували вони з відьмою-ямамбою і не боялися більше на гору Тьофукуяма підніматися. А ямамба на знак подяки стала людей від лиха та напастей різних захищати. Перестали люди в тому селі хворіти. Розповідають навіть, що діти там ніколи не кашляли.
Інші казки
