Дід Ханасака
Давно-давно жили на білому світі дід із бабою. Були вони люди чесні та добрі, та ось біда — дітей не мали. А тому тримали вони собаку на ім'я Сіро. Любили вони її, як рідну дитину, і Сіро за любов та ласку служив їм вірно та віддано.А по сусідству жили теж дід із бабою. Та ці були люди жадібні та злі, Сіро вони ненавиділи і завжди лаяли його чи намагалися чимось ударити.
Одного разу перекопував добрий дід своє поле, а Сіро бігав за ним по п'ятах. Побігав він, побігав, понюхав землю, потім раптом схопив господаря за полу зубами і потягнув у далекий кут поля, де рос старий в'яз. Притягнув Сіро діда до дерева і давай лапами землю скребати. Скреб, а сам гавкає, ніби хоче сказати: «Копай тут! Копай тут!»
«Що за диво?» — подумав дід. Копнув він мотикою — задзвеніло щось. Став рити далі і викопав цілу купу золота. Злякався дід, покликав швидше бабу. Разом якось перенесли вони скарб до себе в хату. Так несподівано розбагатіли добрі люди...
Дізнався про це жадібний сусід, і охопила його заздрість. Пішов він до діда, став просити, щоб той дав йому собаку на час. Дід, зі своєї простоти, візьми та й дай. Обв'язав сусід шию Сіро мотузкою і потяг на своє поле.
— У мене тут теж має бути золото. Шукай! Шукай! — закричав він і так сильно дернув мотузку, що бідний Сіро від болю заскреб землю лапами.
— Ага, значить, тут! Взявся сусід за мотику. Копав він, копав, але, окрім каміння та уламків черепиці, нічого не викопав. Та не відступив від своєї задумки: став рити глибше. Але тут раптом із-під землі повалив густий сморід, і яма наповнилась нечистотами.
— Фу, гидота яка! — поза себе від злості закричав жадібний дід. — Ось тобі за це!
Розмахнувся він мотикою і вдарив собаку по голові. Сіро лише вискрикнув і витягнувся на землі.
Як не горювали після цього дід із бабою, робити було нічого. Перенесли вони Сіро в сад, викопали там яму і поховали його зі сльозами. А зверху на цьому місці посадили маленьку сосенку.
Стала сосенка рости не по днях, а по годинах, і скоро перетворилася на величезне могутнє дерево.
«Зроблю-но я щось на пам'ять про Сіро!» — подумав дід. Зрубав він сосну і видовбав із неї ступку.
— Давай напечемо рисових коржиків, — сказав він бабі. — Наш Сіро так їх любив!
І ось взялися вони вдвох товкти рис у ступці. Але що за диво! Скільки вони не товчуть, рису в ступці лише прибуває. Став він сипатися через край і скоро засипав всю кухню.
Дізналися про це жадібні сусіди, і ще більше їх з'їла заздрість. Пішли вони, не соромлячись, знову до діда і баби, просять позичити їм ступку. А дід із бабою люди добрі: як не позичити, коли сусіди просять!
Приніс сусід ступку додому, насипав у неї рису і взявся зі своєю бабою товкти. Та тільки замість рису зі ступки раптом пішов неприємний запах і полилися нечистоти — всю кухню забруднили.
Розлютилися жадібні сусіди, розбили ступку на дрібні шматочки і спалили її.
Прийшов добрий дід за своєю ступкою, а від неї лише купка попелу залишилася. Засмутився він, та робити нічого. Зібрав попіл у кошик і сумно поплентався додому.
— Подивись, бабо, що залишилося від сосни Сіро!
Понес дід попіл у сад, хотів на те місце висипати, де Сіро був похований, але тут подув вітер і розвіяв жменю попелу по всьому саду. Попав попіл на гілки слив і вишень, що мерзли під снігом, і раптом — що за дива! — на очах у діда покрилися вони квітами. Була середина зими, а в саду у діда справжня весна настала.
Від радості дід навіть у долоні плеснув.
— Ах, як добре. Так, мабуть, якщо я захочу, все навколо зацвіте!
Зібрав він решту попелу в кошик і вирушив у місто. Іде вулицею й кричить:
— Я — дід Ханасака! Я — дід «Зацвітай, вишневий цвіте»! Куди прийду, Там цвітуть вишні в саду!
Якраз у цей час повертався з полювання правитель провінції зі своєю свитою. Почув він діда, покликав до себе і каже:
— Я такого ще не бачив. Ну-мо, спробуй! Нехай зацвітуть от ці засохлі гілки вишні.
Дід швидко забрався з кошиком на дерево.
— Цвіти, золота, цвіти, срібна! — вигукнув він і висипав на гілки жменю попелу. У той же миг на очах у князя все дерево вкрилося пишними квітами.
— Дивовижна річ! — здивувався правитель. — Незрівнянна краса! — Похвалив він діда і щедро нагородив.
Просунувся про це жадібний сусід, і знову взяла його заздрість. Наскреб він у кошик попелу, що залишився від ступки, і теж вирушив у місто. Іде вулицею й кричить:
— Я — дід Ханасака!
Я — дід «Зацвітай, вишневий цвіте»!
Куди прийду,
Там цвітуть вишні в саду!
Якраз у цей час знову проїжджав повз правитель.
— Ах, це ти, сіячу квітів? Ну що ж, покажи нам ще раз, як цвітуть у тебе дерева!
Жадібний дід із самовдоволеним виглядом ліз на вишневе дерево. Забрався на саму верхівку і давай як попало кидати попіл та примовляти:
— Цвіти, золота, цвіти, срібна!
Налетів сильний вітер, поніс він попіл у всі боки. Дісталося тут князю і його свиті. Набився їм попіл і в ніс, і в очі, і в рот. Піднялася тут неймовірна метушня: хто очі протирає, хто чхає, хто кашляє, хто відтрушується. Розгнівався правитель:
— Ах ти, брехливий дідугану! Та як ти смів глузувати з мене?!
Наказав він схопити діда, відлупцювати добре і кинути його до в'язниці — щоб іншого разу людей не обманював.
Інші казки
