Острів людожерів
Сталося це багато-багато років тому. Повертався один корабель з острова Міяґо до столиці Наха. Багато добра було на тому кораблі — багаті дари надіслали жителі острова своєму володарю.Сидять матроси на палубі, морем милуються.
— Що за чудова погода сьогодні видалася! — радіють. — Море спокійне, сонечко світить привітно!
Раптом ні з того, ні з сього задзвеніла над морем флейта, спочатку тихо, а потім все голосніше, голосніше.
— Хто ж у морі на флейті грає? — здивувалися матроси. Був серед них один моряк, зовсім хлопчина, звали його Кана.
Дуже він був кмітливим.
— Не подобаються мені ці звуки флейти, — сказав він. — Мабуть, Бог вітрів бавиться. Не було б лиха.
— Про що це ти говориш? — здивувалися матроси. — Нехай Бог вітрів робить, що хоче, ми вже зовсім близько від берега. Ось наш острів у далині видніється.
Нічого не відповів Кана, лише став уважно за небом стежити. А на небі раптом хмари з’явилися, а потім і хмаринки, одна темніша за іншу. Задув вітер, такий сильний, що захитав корабель зі сторони в сторону.
— Мабуть, шторм починається, — занепокоїлися матроси.
А вітер все сильніший, хвилі все вищі, дощ пішов як із відра. Перелякалися моряки. «Дотягнути б до берега, — думають. — Тільки б дотягнути!»
Піднялася тоді висока хвиля та все добро з палуби змила.
— Тримайте мішки! — кричать одні.
— Самі тримайтеся, зараз ще хвиля буде! — кричать інші.
Хлюпає дощ, здіймаються хвилі, носять вони корабель по морю, як пір’їнку. «Ну все, кінець наш настав, — вирішили матроси. — Нема нам тепер порятунку».
Цілу ніч боролися моряки зі штормом. А до ранку вітер стих. Дивляться вони — не видно рідного острова, лише в далині земля незнайома видніється.
— Змилувалися над нами боги, — сказав Кана. — Не дали нам загинути в морській безодні.
Направилися матроси до невідомого острова. Вийшли на берег, озирнулися. Що за диво цей острів: квітів навколо видимо-невидимо, птахи співають, бабки літають. Ось благодать!
— Не може бути, щоб на такому прекрасному острові люди не жили, — вирішили моряки. — Треба піти пошукати людське житло.
Відпочили вони на березі й пішли вглиб острова.
— Гей, гей! — кричать. — Чи є на острові люди? Відгукніться! Покажіться!
Раптом чують, залунали вдалині барабани: «Бон-бон, пон-пон!» Зраділи матроси, побігли на звук барабанів. Вибігли на галявину та як вкопані й зупинилися: сидять на галявині чудовиська, у барабани б’ють. Побачили вони людей, з місць повскакували, закричали радісно:
— Ось і людишок нам боги послали! Чудова буде у нас вечеря!
— Ой! Та ж ми на острів людоїдів потрапили, — зрозуміли матроси.
Хотіли вони були назад у ліс утекти, та куди там! Схопили їх людоїди й у село поволокли.
А треба сказати, що були чудовиська з того острова страх якими страшними: на головах — роги, з шиї пташині крила стирчать, роти чорні, ніби чорнилом вимазані, а в вуха морські мушлі вставлені! Раз побачиш — все життя не забудеш!
Приволокли людоїди моряків у село, наказали жінкам казан принести та багаття розпалити.
— Зараз людей варитимемо, — кажуть. Затанцювали людоїди навколо матросів, закричали:
— Ех, поїмо!
— Ех, спробуємо!
— Ось смакота!
Стоять моряки — ні живі, ні мертві. Вийшов тоді із хати старійшина, оглянув матросів довгим поглядом та на Кана вказав:
— Ось цей мені подобається! — каже. — Хочу його з’їсти!
Підбігли до Кани чудовиська, за руки схопили, до казана поволокли. Тільки його в окріп кинути збиралися, роздався в натовпі голосний жіночий голос:
— Стійте! Стійте! Не кидайте його в казан!
Дивляться моряки — вийшла із хати старійшини дівчина краси небаченої. Розступилися людоїди — дорогу їй дали. Була та дівчина дочкою старійшини, звали її Мамуя.
— Стійте! — повторила Мамуя. — Не годиться сьогодні людину вбивати, — зірки не велять! Ось завтра — будь ласка!
— Ну, раз зірки не велять, не будемо його сьогодні їсти, до завтра залишимо, — погодилися людоїди.
Не посміли вони Мамуї перечити. Знав
— Лягайте спати, тут вас ніхто не чіпатиме,— сказала дівчина.— Завтра я до вас прийду.
Наступного ранку, ледве світало, з'явилися до моряків дві потвори — м'ясо принесли.
— Спробуйте нашу частування,— кажуть і химерно так посміхаються.
Дуже моряки були голодні. Як побачили вони м'ясо, слина в них так і потекла. Хотіли вони було його скуштувати, як убігла тоді в хатинку Мамуя.
— Не їжте! — кричить.— Отруєне це м'ясо! Варили його в настої отруйних трав. Якщо з'їсте шматочок, перетворитесь тут же на волів, і тоді людожери будуть все життя на вас поле орати.
Злякалися моряки, відкинули м'ясо в далекий кут хатини. Стали вони Мамую дякувати.
— Ось уже не думали,— кажуть,— що знайдемо ми на цьому страшному острові людську участь.
Обернулася дівчина до Кана:
— Дуже ти мені сподобався, тому й вирішила я тебе й твоїх товаришів врятувати.
Полюбили Мамуя і Кана одне одного.
— Не можна тобі на нашому острові залишатися,— сказала Мамуя.— Якщо врятуєшся, приїжджай потім за мною, не хочу я все життя серед людожерів жити.
— Не бійся,— відповів Кана.— Якщо врятуємося, обов'язково я придумаю, як тебе звідси вивезти.
Ввечері знову прийшла Мамуя до моряків і каже:
— Усі в селі думають, що ви в волів перетворилися. Завтра багатьох із вас заріжуть і з'їдять, тому сьогодні вночі вам треба з острова втікати. Як місяць зійде, пошлю я свою служницю, вона вас із села виведе. А біля моря я човен залишу, тож тікайте! Нехай вам боги допоможуть!
— Дякую тобі,— сказав Кана.— Ніколи я тебе не забуду й обов'язково за тобою приїду.
Пізно вночі, як і казала Мамуя, прийшла до моряків її служниця і вивела їх до моря. А там і справді човен чекав і рульовий надійний. Лише вони в човен сіли, бачать — біжить стежкою Мамуя.
— Візьміть їжу й воду,— каже. А потім обернулася до Кана:— Ось тобі стебло чарівного бамбука, він вас від усього захистить. Росте цей бамбук тільки на нашому острові. Якщо наздожене вас у морі велика хвиля, зламай одне колінце, і хвиля вас не знищить.
Рушили моряки в путь. А море неспокійне, хвилі підіймаються, от-от човен накриють. Злякалися були матроси: знову море нас знищити хоче,— але Кана їх заспокоїв.
— Є в мене чудове засоб від хвиль і штормів,— каже. Зламав він одне колінце бамбука, у море кинув, і в той же момент затихли хвилі, і вітер стих.
Усю ніч пливли моряки, а як світати почало, побачили вони, що далеко позаду острів людожерів залишився.
— Врятувалися ми завдяки тому, що серед нас Кана опинився,— почали говорити моряки.— Якщо повернемося живими додому, будь у нас капітаном.
Зійшло над морем сонце. Повернулося до матросів гарний настрій — усе страшне позаду. Раптом бачить Кана, з'явилася на обрії чорна хмаринка, стала вона рости, рости і все ближче підходити.
— Та це ж ніяка не хмара,— вигукнув Кана.— Вирушили людожери за нами в погоню на швидкісному човні.
— Що ж нам тепер робити?— почали питати моряки.
— Довіртеся мені, щось придумаємо,— заспокоїв їх Кана. Оглянувся він навколо, бачить — лежить серед моря невеликий острівець, лісом порослий.
— Гребіть до того острова,— наказав він своїм друзям. Пробралися моряки через коралові рифи, що оточували острів, на піщаний берег вискочили і швидше до лісу побігли.
— Стійте! — зупинив їх Кана.— Необдумано ми з вами вчинили — на піску прибережному сліди свої залишили. Діберуться людожери до острова, одразу зрозуміють, де нас шукати. Треба б на берег повернутися і сліди заплутати.
Послав Кана двох матросів на берег сліди заплутувати. Лише вони назад до лісу прибігли, людожери до острова підпливли.
— Не втечете!— кричать.— Острівець маленький, безлюдний, сховатися тут ніде!
Кинулися людожери по острову шукати. А Кана з друзями в лісі велику нору знайшли, сидять — не дихають. Дочекався Кана, коли людожери подалі в ліс пішли, друзям своїм і каже:
— Тепер саме час нам тікати з цього острова геть. Кинулися моряки на берег, сіли в човен, на якому потвори припливли.
— Ось диво! — кажуть.— Чарівний цей човен, чи що,— керма не видно.
Прив'язали вони до нього свій човен і наказали:
— Неси нас, чудо-човне, звідси до рідних берегів. Полетіла чарівна човен з неймовірною швидкістю, ледве води торкаючись. Дивуються моряки:
— Бувають же на світі такі чудеса! Ніхто нас тепер наздогнати не зможе!
А що ж сталося з людожерами? Обшукали вони весь острів і знову на берег повернулися. Бачать — зникли човни, як і не було. Зрозуміли вони тоді, що перехитрив їх Кана. Закричали людожери, завили, ногами затопотали, та що вдієш? Так і залишилися вони на безлюдному острові своєї смерті дожидати.
А моряки до столиці повернулися живі-здорові. Розповіли вони державцю про острів людожерів. Наказав володар зібрати сміливців та на острів той відправитися. Поплив з ними і Кана. Зустріла його Мамуя радісно. Разом вони до столиці повернулися й жили довго й щасливо. А чарівний бамбук ще багато разів рятував їх від штормів і тайфунів.
Інші казки
