Невдачлий роззява
Жила в місті Осака одна бідна вдова, і був у неї син на ім'я Тораян.Часто лаяла вона сина за те, що він перший на світі роззява, завжди потрапляє в біду. Посуд у нього з рук валився. Гаманець сам, без допомоги злодія, зникав невідомо куди. Мотузка заплутувалася навколо ніг, граблі били по лобі. А якщо Тораян падав, то, навмисно, у найбруднішу калюжу в усьому місті.
За наказом своєї матусі він смажив вугрів на продаж. Тим і заробляв на життя.
Одного разу купив Тораян великого жирного вугря, поклав на дошку і хотів уже ножем відтяти йому голову, та, як завжди, зазевався. Зісковзнув вугор з дошки, вигнув хвостом — і в канаву. А звідти в іншу. А з іншої в третю.
— Ей, куди ти? Постій, любий, зачекай!
Біжить Тораян за вугрем. Вже за хвіст його був схопив, та спіткнувся і знову випустив. Біжить далі. Ось і місту кінець.
Прибіг Тораян на поле, де росла редька.
А господар поля як закричить:
— Ей ти, що тут бігаєш по моїй землі? Овочі топчеш!
— «Що, що»!.. Ловлю втіклого вугря, ось що! Та, мабуть, уже не спіймаю. Як же я тепер повернуся додому? Мати в мене знаєш яка сувора?! Ох, нещасний я, краще б мені не народжуватися на світ! Куди я тепер подінуся?
— Ну чого ревеш! — каже йому селянин. — Сльозами горю не допоможеш. Якщо боїшся йти додому, залишайся в мене. Візьму я тебе в робітники, допомагатимеш редьку збирати.
Зрадів Тораян, взявся за роботу. На лихо, трапилася йому велика редька з таким міцним коренем, що ніяк не витягнути. Напружився Тораян, уперся ногами, тягне з усіх сил:
— Ну, ще раз!.. Іде, іде, пішла!.. Знову ні з місця... Ну постривай, я зараз тебе так рвану, що якби ти деревом була, то й тоді б із корінням із землі вискочила.
Як рване він редьку!
Вискочила вона із землі — бов! А Тораяна підкинуло, ніби щелчком, високо-високо. Полетів він угору, як стріла, спущена з тятиви, і хлоп! Упав біля будинку одного бондаря на вулиці Бондарів.
Остовпів бондар від переляку.
— Звідки ти? Ось це так із неба впав.
— Тягнув я з землі велику редьку, та як дерну з усіх сил, як вискочить вона — бов!.. Мене до вас і закинуло, — розповів Тораян, потираючи ушиблений бік. — Не можу я тепер іти до мого господаря — городника. Засміє він мене. І додому не можу йти, матусі боюся! Куди мені тепер подітися, бідолазі! Чи не прихилиш ти мене, господарю?
— Ось воно як виходить! — здивувався бондар. — Ну що ж, мені якраз потрібен робітник. Будеш обручі на бочки набивати.
Почав Тораян набивати бамбуковий обруч на бочку, та, мабуть, у нього від народження обидві руки були ліві. Зігнув обруч у коло і не втримав.
— Пин! — щелкнув обруч і як підкине Тораяна високо-високо! Хлоп! Упав він на землю. Дивиться, де це він? Виявилося — у дворі майстра парасольок на вулиці Парасольок.
— Ти звідки такий узявся, з молотком у руці? — здивувався господар. — Яким вітром тебя занесло?
— Служив я у одного бондаря, набивав обручі на бочку. А один обруч так сильно щелкнув мене, що піднявся я аж до самих небес... Соромно мені тепер бондарю на очі показуватися. Чи не прихилиш ти мене, господарю, у себе?
— Що ж, добре! Натягуй папір на парасольки, це справа неважка.
Подивився Тораян навколо. Скрізь у дворі парасольки пестрять, ніби медузи в морі.
«Що ж, я, здається, непогано влаштувався, — думає Тораян. — Візьмусь-но я за роботу».
Натягнув він папір на найбільшу парасольку і поніс її показувати господарю. Раптом, звідки ні візьмися, налетів вихор. Йому б кинути парасольку, та не здогадався Тораян, і поніс її вітер, закрутив, як пір'їнку.
Тримається Тораян за ручку парасольки, махає в повітрі ногами. Так високо, напевно, жоден повітряний змій не залітав.
Все вище і вище летить роззява і опинився на самих небесах. Під ногами в нього хмари. Бачить він, стоїть на хмарах високий гарний будинок. Гукнув Тораян:
— Ей, господарі, хто в домі є, відзвіться!
Вийшла з дверей на поклик Тораяна дивовижного вигляду жінка. Очі в неї так і блищали, так і блищали, як блискавки. Навіть зажмурився Тораян.
Каже вона:
— Як ти потрапив до нас сюди, людина? Це ж будинок громовиків, а я — Вогняна блискавка.
Підкосились ноги в Тораяна. Ледь-ледь вимовив він:
— Так, значить, парасолька мене на самі небеса занесла? Що тепер зі мною буде? Пожалій мене, дай притулок.
Тут якраз ідуть рогаті чорти, стукають у барабани. Це і були громовики. Розповів їм Тораян про свою біду.
— Ну що ж, може, поживи у нас, — кажуть громовики. — Допомагатимеш нам. Як ударимо ми в свої барабани: горо-горо-горо-горо, — ти одразу лей воду з кувшина.
— Вже постараюся.
Стали чорти бити в барабани, Тораян воду з кувшина на землю ллє, Вогняна блискавка то й оком блискає.
Подивився Тораян крізь хмари на землю:
— Ось сміх-то, весела робота! Ой, ось потеха!
Ллє Тораян воду з кувшина, а на землі метушня. Люди бігають, як перелякані мурахи, білизну з жердин знімають, парасольки розкривають, ховаються хто куди. Задивився Тораян, зазевався та й ступив у прогалину між хмарами.
Летить Тораян з неба вверх ногами. Схопився був за крило пролітного дикого гусака... Гукнув дикий гусак не своїм голосом. Випустив його Тораян — і шльоп! Потрапив у саму середину Осакської затоки. Тільки круги пішли по воді.
В одну мить опинився Тораян на морському дні.
Стоїть під водою палац дивної краси, весь перлами прикрашений.
— Ой, що це? Невже палац Володаря драконів?
Вийшла до Тораяна Отохіме, прекрасна дочка морського царя, і повела гостя до свого батька.
Ласкаво зустрів морський царь Тораяна.
— Ти звідки узявся, гостю? Хвилі морські тебе занесли, чи з корабля ти впав?
— Ні, не з корабля я впав, з самих небес.
І розповів морському цареві все, що з ним трапилося.
Став морський царь реготати. Риби й ті до сліз сміються. Восьминіг за боки хапається.
— Ну, розвеселив нас гостю, дякую тобі.
Подали тут багату частування.
Стали риби танцювати, восьминіг стрибати. Морські діви пісні заспівали.
Каже Отохіме гостю:
— А бачив ти, який прекрасний у нас сад? У ньому всі квіти року одночасно цвітуть.
Захотілося Тораяну сад подивитися.
Прекрасна царівна Отохіме йому наказує:
— Дивись же, гостю, будь обережний. Якщо спуститься зверху якесь смачне ласощі, не піддайся на спокусу, — біда трапиться.
Гарний сад у морського царя. Все відразу в ньому цвіте: і весняні вишні, і літні іриси, і осінні хризантеми.
Гуляє Тораян срібними стежками, розглядає навколо.
Раптом спускається, звідки ні візьмися, шматочок м'яса, такий на вигляд ніжний і смачний. Висить він перед самим носом Тораяна. Забув Тораян слова морської царівни, схопив приманку ротом та як заверещить:
— Ой! Ай! Щось мені в губу впилося. Рятуйте!
М'ясо-то було на рибальський гачок насаджено! Відчуває Тораян — тягнуть його догори. Як показалася його голова з води, рибалки в човні затривожилися:
— Чудовисько! Чудовисько! Спіймали ми на гачок морське чудовисько!
Тораян їм у відповідь із сльозами:
— Та яке я чудовисько! Такий самий чоловік, як і ви! Рятуйте, допоможіть!
— І справді, ніби чоловік! Ось диво!
Витягли рибалки Тораяна з води і питають:
— Звідки ти такий узявся? Якого роду-племені? Де живеш?
— Живу я в місті Осака, тут неподалік.
— Ось так штука! Спіймали ми на вудку місцевого хлопця. Куди тільки наш брат не забереться!
Взвалили вони Тораяна на плечі і понесли додому до суворої матусі на розправу.
Інші казки
