Іссумбосі
Давним-давно у провінції Сетцу, у селі Наніва, жили собі чоловік із дружиною. У них усього було вдосталь, тільки ось біда — дітей вони не мали. Стали вони старанно молитися божеству Сумійосі, щоб послало їм хоч якусь дитину, навіть величиною з палець.І от невдовзі народився у них маленький хлопчик. Зраділи чоловік із дружиною. Почали ростити сина, але тільки не росте малюк: як був, так і залишається не більше пальця. Тому дали йому ім’я Іссумбосі.
Минуло Іссумбосі сім років, а він усе такий самий. Ледве вийде на вулицю, сусідські діти кричать:
— Дивіться, ось ця горошина котиться! Обережно, не наступіть на нього!
А Іссумбосі лише посміхається.
Але от виповнилося Іссумбосі шістнадцять років. Прийшов він одного разу до батьків і просить:
— Відпустіть мене з дому.
— Куди це ти збираєшся? — здивувався батько.
— Хочу поїхати до Кіото.
— Що ж ти будеш робити в Кіото?
— У столиці Японії, у Кіото, сам імператор живе, справа знайдеться. Хочу я випробувати свою долю.
— Ну що ж, іди, — погодився батько.
Зрадів Іссумбосі і взявся збиратися в дорогу. Попросив він у матері швейну голку, зробив для неї рукоятку, виготовив піхви з соломинки — вийшов меч. Заткнув його Іссумбосі за пояс. Потім знайшов маленьку дерев’яну чашку, пристосував її під човен, а з паличок для їжі вистругав весла.
— Ну, прощайте, батьку, прощайте, мамо. Щасливо вам залишатися!
Сів Іссумбосі у свій човник і поплив вгору річкою Єдогава. Плив він повільно: ледь вітер набіжить або дощ піде, того й гляди перекинеться човник. У таку погоду Іссумбосі лишалося тільки ховатися в щілину між прибережних каменів або сидіти під мостом біля палі; там він і відпочивав. Так плив він місяць і нарешті прибув у містечко Тоба, а звідти до Кіото — рукою подати.
Багато вулиць у Кіото. Пишні екіпажі, натовпи нарядних перехожих; вічний шум і оживлення. Ось вона, столиця Японії!
Збентежився Іссумбосі. Забувши про все на світі, бродив він великим містом і непомітно для себе опинився перед палацом із гарними воротами.
«Немає сумніву, що тут живе знатний вельможа, — подумав Іссумбосі. — Піду служити до нього».
І справді, належав цей палац Саньдьо, першому міністру імператорського двору.
Увійшов Іссумбосі до палацу і що було сили закричав:
— Здоровенькі були, господарі!
Випадково міністр перебував у передній і почув його голос. Вийшов він, подивився — нікого немає. «Що за дива?» — думає вельможа. Став він оглядати передню і раптом внизу, де стояли в ряд асіда (японські дерев’яні сандалі на високих підставках), побачив маленьку людину величиною з палець.
— Це ти кричав? — здивувався міністр.
— Я.
— Хто ж ти такий?
— Я з села Наніва, а звати мене Іссумбосі.
— І справді Іссумбосі! Навіщо ж ти прийшов до мене?
— Я приїхав до Кіото шукати щастя. Візьміть мене до палацу, буду служити вам старанно.
— Ось це кумедний малюк! Що ж, залишайся! — погодився міністр.
І став служити Іссумбосі у палаці у міністра. Хоч зростом він був невеликий, але всі доручення виконував уважно і старанно. У будь-якій справі виявляв він розум і кмітливість, і незабаром усі в домі його полюбили. Тільки й чути було: «Іссумбосі! Іссумбосі!»
Але найбільше любила його донька міністра, тринадцятирічна красуня. Іссумбосі потай зітхав по ній, але нічого не говорив, боявся, що його насміють і виженуть. Просто служив він їй вірно, і були вони нерозлучні.
І ось одного разу пішла донька міністра на поклоніння до храму богині милосердя. Як завжди, вона взяла Іссумбосі з собою. На зворотному шляху до дому раптом звідкись вискочили на дорогу два величезні чорти, перегородили їм шлях і простягають свої страшні лапи до дівчини.
На смерть перелякалася дівчина, кинулася бігти. А чорти за нею, ось-ось наздоженуть і схоплять! Але тут під ноги чортам кинувся Іссумбосі.
— Гей, ви! Хіба не бачите, хто йде? — гучно закричав він. — Це донька Саньдьо, першого міністра імператорського двору. Геть звідси! Дорогу!
Здивувалися чорти: звідки такий голосочок чути? Подивилися під ноги, бачать: стоїть маленький чоловічок у воїнственній позі і розмахує голкою, ніби мечем.
Гучно зареготали чорти:
— Ха-ха-ха! Така козявочка і ще погрожує нам! Та ми тебе проковтнемо з усіма потрохами!
З цими словами схопив один із них Іссумбосі, сунув його в рот і проковтнув. Потрапив Іссумбосі з мечем у руках прямо до чорта в живіт. Став він там бігати та колоти голкою на всі боки. Не витримав чорт. Від різкого болю йому перехопило дух, завив він, котився по землі. Нарешті глибоко зітхнув і разом із повітрям викинув Іссумбосі назовні.
А Іссумбосі розмахнув своїм мечем і знову на чорта кинувся.
— Ах ти, нахабо! Ось я тобі! — закричав інший чорт, схопив Іссумбосі і сунув собі в рот.
А Іссумбосі пробрався через горло в ніздрі, а з ніздрів у очі і давай колоти чорта в зіниці.
Від жахливого болю підстрибнув чорт угору, і від цього поштовху вилетів Іссумбосі з його ока на землю.
Випускаючи дикі вигуки, кинувся чорт тікати. А другий за ним слідом.
— Ну що, дісталося? — кричав їм услід Іссумбосі. — Ех ви, а ще чортами зветеся! Жалкі козявочки, ось ви хто! Дивіться, наступного разу не попадайтеся!
Повернувся він до переляканої дівчини, допоміг їй прийти до тями. Очуняла вона і каже:
— Дякую тобі! Врятував ти мене від лютішої смерті. Як прийдемо додому, я про все розповіду батькові; він тебе щедро нагородить.
Весело рушили вони до палацу, але тут раптом натрапили на невелику колотушку.
— Звідки вона тут? — здивувалася дівчина.
— Мабуть, чорти впопіх обронили, — підняв Іссумбосі колотушку, повернув, подивився.
— Е-е! — каже. — Здається, це не проста колотушка, а чарівна. Варто нею постукати, і збудеться все, що побажаєш. Ось я зараз спробую настукати собі зріст!
Розмахнув він колотушкою і каже:
— Іссумбосі, стань великим! Стань таким, як усі!
Стукнув раз колотушкою — і одразу виріс на цілий сяку (1 сяку = приблизно 30 сантиметрів). Стукнув другий раз — виріс ще на три сяку. Стукнув третій раз — і став високим гарним юнаком.
Несказанно зрадів Іссумбосі, рада була і дівчина. Прийшли вони додому, розповіли про все, що сталося. Усі славили подвиг Іссумбосі і дивувалися його чудовому перетворенню.
Чутка про це дійшла до імператора. Покликав він до себе до палацу Іссумбосі, обдарував його різними дарами і надав йому чин воєначальника. А через деякий час віддав перший міністр свою доньку Іссумбосі за дружину. Приїхали до Іссумбосі батько і мати з Наніви, і зажили вони всі разом дружно і весело.
Інші казки
