Хвалькуватий Ґембей
В одному селі жив селянин на ім'я Ґембей. Сусіди не дуже любили Ґембея: він був занадто хвалькуватий. Якщо з кимось траплялася неприємність, Ґембей сміявся і казав:— Зі мною такого ніколи не станеться! Мене так просто не проведеш!
Одного разу Ґембей зібрався до міста. Він вирішив купити собі там на базарі теличку. Дружина Ґембея вибрала найміцнішу мотузку і, подаючи її чоловікові, сказала:
— Веди теличку додому на мотузці. Та дивись, щоб по дорозі не вкрали теличку злодії.
— Які дурниці ти говориш! — розсердився Ґембей. — Щоб у мене вкрали теличку! Ні, мене так просто не проведеш!
Того ж дня вирушив Ґембей до міста. Довго блукав він по базару і, нарешті, побачив високу, годовану білу теличку.
«Ось це саме те, що я шукав! — зрадів Ґембей. — Ні в кого в нашому селі немає такої телички!»
І від задоволення Ґембей навіть зацмокав язиком.
Зторгувався він із продавцем і погнав теличку додому. На околиці міста згадав Ґембей, що неподалік живе його старий знайомий — шевчик.
Завітав Ґембей до друга і відразу почав хвалитися:
— Дивись, яку я теличку купив! Такої телички у тебе ніколи в житті не було!..
І від задоволення Ґембей знову зацмокав язиком. А в шевця був підмайстер — хлопчик Ітіро.
Ітіро подивився на теличку, теж поцмокав язиком і сказав:
— Це правда, теличка хороша. Дивіться лише, Ґембей-сан, щоб по дорозі її не вкрали.
Почувши такі слова, Ґембей почав сміятися:
— У тебе б її, звичайно, забрали, а мене не проведеш! Не такий я чоловік!
Сказавши так, він попрощався і пішов додому, у село.
Щойно Ґембей зник, Ітіро сказав:
— Дозвольте мені, хазяїне, відвчити цього чоловіка від хвастощів.
— Від цієї хвороби його ніхто не відвчить, — відповів майстер.
— Все ж прошу вашого дозволу: дозвольте мені спробувати.
— Як же ти це зробиш?
— А я вкраду в нього теличку.
— Спробуй, якщо хочеш. Тільки нічого з цього не вийде: адже він везе теличку на мотузці.
— Побачимо, побачимо! — вигукнув підмайстер і, зірвавши зі стіни нову пару ґета, вибіг на вулицю.
Ітіро знав дорогу, якою йшов Ґембей. По бічних стежках він випередив хвалька і, кинувши один черевик на дорогу, сховався в траві.
А задоволений Ґембей тягнув за собою теличку і наспівував якусь пісеньку. Раптом він побачив на дорозі черевик.
— Це, це, це! — засмутився хвалько. — Шкода, що немає другого. За одним я й нахилятися не буду...
І, штовхнувши мотузку, він повів теличку далі. Так пройшов він благополучно, може, рі, а може й менше, але, лише увійшовши в дубовий гай, знову натрапив на такий самий черевик.
— Як шкода, що я не підняв першого черевика! — засмутився Ґембей. — А втім, він, мабуть, як і раніше лежить на старому місці.
Ґембей швидко прив'язав теличку до дубка і кинувся з усіх ніг на дорогу, де він побачив перший черевик. Черевик лежав на старому місці.
Схопивши його, Ґембей поспішив у гай. Але коли він підбіг до дубка, телички не виявилося.
Ґембей обшукав увесь гай, але теличка ніби крізь землю провалилася.
«І як це їй вдалося відв'язатися? — засмутився Ґембей. — Тільки б ніхто не дізнався, що зі мною трапилося таке...»
Не знайшовши телички, він знову вирушив до міста: не можна ж було повернутися до дружини без телички. Тоді довелося б у всьому зізнатися.
А Ітіро до цього часу вже пригнав викрадену теличку додому і сховав її у дворі. Ітіро розповів майстру, як він перехитрив хвалькуватого Ґембея, і вони обоє довго сміялися.
— Що ж ми будемо робити з цією теличкою? — запитав підмайстер.
Хазяїн не встиг нічого відповісти, бо в цей момент розсунулися двері, і в дім увійшов Ґембей.
— А де ж твоя теличка, шановний Ґембей-сан? — запитав, ніби нічого й не трапилося, майстер.
— Теличка? Ах, теличка! Знаєш, вона мені не сподобалася, і я продав її якомусь перехожому. Хочу тепер купити собі іншу. Тому й повернувся.
Хазяїн пригостив Ґембея тютюном і сказав:
— Тобі пощастило: я давно вже збирався продати свою теличку. Якщо не будеш скупитися, — можу тобі її поступитися.
І він наказав підмайстру привести теличку.
— Скільки ж ти хочеш за неї? — запитав Ґембей, коли Ітіро виконав наказ хазяїна.
— Та стільки ж, скільки ти заплатив за свою.
— Ось ще! — замахав на нього руками Ґембей. — Хіба можна порівняти мою теличку з твоєю?! Моя була і більшою, і товстішою! Та й шерсть на твоїй теличці набагато коротша!
— Як знаєш, дешевше я не продам.
Довелося Ґембею за свою ж теличку знову викласти гроші.
Коли він вивів її з двору, майстер сказав:
— Сподіваюся, Ґембей-сан, що ніхто по дорозі не вкраде твоєї телички?
І знову Ґембей заявив хвалькувато:
— Ну вже ні, мене не проведеш! Не такий я чоловік!
Щойно Ґембей пішов, Ітіро знову попросив:
— Дозвольте, пане хазяїне, я ще раз вкраду цю теличку.
— Ну, другий-то раз у тебе це не вийде! Тепер його так просто не обдуриш.
— А все ж дозвольте мені зробити таку спробу. Дуже хочеться відвчити його від хвастощів.
— Що ж, спробуй...
Ітіро знову кинувся в гай, щоб випередити хвалька. Сховавшись неподалік від дороги в кущах, він почав чекати. І, щойно Ґембей з'явився на стежці, підмайстер голосно замукав:
— Му-у-у-у, му-у-у...
— Та це ж кричить моя загублена теличка! — зрадів Ґембей. — Зараз я спіймаю її, і в мене буде дві телички.
І, прив'язавши потрійним вузлом теличку до дуба, Ґембей кинувся в кущі, звідки чулося мукання.
Тоді Ітіро, продовжуючи мукати, почав перебігати з місця на місце. Заманивши хвалька в саму гущавину, підмайстер поспішив до дубка, відв'язав теличку і погнав її додому.
Лише на заході сонця вибрався Ґембей на стежку. Тут він одразу побачив, що й друга його теличка зникла.
Знову Ґембей закрокував до міста.
Увійшовши до дому шевця, він мовчки зупинився біля дверей.
— Що привело вас знову до міста, і де ваша чудова теличка? — запитав хитрий Ітіро.
— Бачиш, — почав брехати хвалько, — по дорозі я зайшов до храму і подарував теличку настоятелю, щоб боги були до мене ще миліші. Вранці я піду на базар і куплю собі нову.
Хазяїн посміхнувся і сказав:
— Нема потреби чекати до ранку. У мене запасена на продаж ще одна чудова теличка.
Леледь стримуючи сміх, Ітіро привів білу теличку. Щоб не розсміятися, хазяїн увесь час прикривав рот віялом. Ґембей побачив теличку і незадоволено буркнув:
— Ця теличка в сто разів гірша за мою!
Тут уже майстер і підмайстер не витримали і почали сміятися так голосно, що збіглися сусіди. Усі почали розпитувати, що трапилося.
Тоді хазяїн розповів, як хвалькуватий Ґембей двічі купив одну й ту саму теличку і прийшов за нею втретє.
Тут і сусіди почали весело сміятися. Коли сміх трохи втих, майстер сказав:
— Ґембей-сан, пообіцяй ніколи більше не хвалитися, і я віддам тобі теличку і гроші.
Довелося Ґембею погодитися: не можна ж повернутися додому без грошей і без телички. Забрав він теличку, випросив товстішу мотузку і поплівся до себе.
Незабаром ця історія дійшла і до його села.
З того часу, якщо Ґембей починав хвалитися, хтось вигукував:
— Ґембей-сан, розкажіть, як ви тричі купували одну й ту саму теличку.
І тоді хвалько сконфужено обмахувався віялом і замовкав.
Інші казки
