Тесляр і демон Онироку

У давні-предавні часи стояла на березі великої ріки одна слобідка. Весело й багато жили там люди. Тільки ось була в них одна біда: збудують через ріку міцний, гарний міст, а як дощ піде чи вітер задує, розлетиться міст на дрібні тріски й упливе вниз за течією.

Скільки люди містів не будували, а такого, щоб дощ чи бурю витримати міг, ніяк збудувати не могли. Зібралися вони одного разу, раду тримати стали: як такий міст збудувати, щоб вічно стояв? Думали, думали й вирішили до сусідньої слобідки піти — теслю покликати. Був той тесля майстром хоч куди, з усієї округи до нього люди йшли допомоги просити.

Прийшли селяни до теслі, в поклоні низькому схилилися й кажуть:
— Просимо тебе, шановний майстре, збудувати в нашій слобідці міст.
— Добре, — погодився тесля. — Буде вам новий міст!
— Ну й чудово! — зраділи селяни.
Повернулися вони додому й чекати стали, коли ж тесля новий міст збудує.
А у теслі на душі неспокійно. «Взявся я за діло згоряча, — думає. — Недарма в тій слобідці мости на тріски розлітаються». Та й дружина бурчати стала:
— Даремно ти за це діло взявся. А раптом і твій міст під дощем не встоїть? Ось сором-то буде!

Ну, робити нічого — раз обіцянку дав, виконувати її треба. Зібрався тесля й на берег ріки вирушив — оглянути те місце, де міст будуватиме. Прийшов він на берег, бачить — розлилася ріка від дощів, бурлить-клекоче.

— Так, непроста це справа — через бурхливу ріку міст збудувати, — пробурмотів тесля. — Треба б його ось так будувати…, а може… і ось так…

Довго він на березі стояв, все ніяк вирішити не міг: як же цей міст будувати. Раптом ні з того, ні з сього піднялися в ріці високі хвилі, закрутився водоворот і з’явився з води величезний демон.

— Ха-ха-ха! А ось і я! — заревів він. — Ну що, тесле, придумав, як через нашу ріку міст будуватимеш?

— Та ось, думаю… — відповідає демонові тесля. — Дуже мені хочеться людям допомогти й міст добрий збудувати.

— Нічого в тебе не вийде, і не намагайся, — засміявся демон. — Силенок не вистачить. Ніхто з людей цей міст збудувати не зможе. Не по людських силах ця робота. Правда, знаю я, як тобі допомогти…

— Знаєш? — зрадів тесля. — Тоді дай мені пораду, нічого для тебе не пожалію.

Нахилився демон до теслі ближче й каже:
— Нічого не пожалієш, значить? Та ти не бійся, я дорого не візьму. Давай так зробимо: я міст збудую, а ти мені своє око віддаси. Ідеш?

Остовпів тесля:
— Моє око? Навіщо воно тобі? — питає.
— Ну ось, ти й злякався! — похитав головою демон. — Це ж не боляче! Зате міст через ріку віки стоятиме! А люди вирішать, що це ти його збудував.

— Не знаю, що тобі й відповісти… — розгубився тесля.
— А ти подумай, — сказав демон, — до завтра подумай.
І в безодню пірнув.
Стоїть тесля на березі, рукою ворухнути від страху не може. «Може, приснилося мені все це? — думає. — Дочекаюся ранку, а там подивимося, що буде». Наступного ранку, ще в темряві, вирушив тесля на берег ріки. Тільки до води підійшов, як укопаний і зупинився: височіє над рікою половина мосту, та як ладно зрубана!

— Гей, тесле, — почув він, — подобається тобі мій міст? Я ж казав, що гарний міст буде!

Підняв тесля голову, бачить — сидить на краю мосту демон, усміхається.
— Невже ти один за ніч півмоста збудувати встиг? — здивувався тесля.
— Звісно, один! — з гордістю відповів демон. — Це вам, людям, поміч потрібна, а мені — ні до чого. Потер демон руки від задоволення, що його похвалили, і питає:

— Віддаси своє око за мій міст?
— Не вирішив ще, — відповів тесля. — Ось добудуєш, тоді й говоритимемо.

— Добре, — погодився демон. — Завтра вранці, значить, і поговоримо.
Зовсім засмутився тесля, що робити, не знає: і міст хороший, і око віддавати шкода. Прокинувся він вранці, чує: гримить у небі грім і дощ ллється, як із відра.

Зрадів тесля: «Ну, тепер розлетиться демонів міст на тріски, і не треба мені буде йому своє око віддавати!»

Зібрався він і на берег побіг. Бачить — добудував демон за ніч міст, такий гарний! І ось диво: дощ хлюпає, хвилі здіймаються, а міст стоїть собі, як стояв, навіть не здригнеться!

Злякався тесля не на жарт:
«Гибель моя прийшла, — думає, — не викрутитися мені тепер, доведеться око демонові віддавати». А тут якраз і демон із води виглянув.

— Бачиш, який славний міст я збудував! — хвалиться. — За таку красу й ока не шкода! Давай сюди око!

— Почекай ще трохи, — взмолився тесля. — Треба, щоб усе по честі було. Бачу я, що не зламали твій міст дощ і вітер, а ось витримає він бурю?

— Звісно, витримає! — засміявся демон. — Та я ж бачу, час тягнеш, борг віддавати не хочеш. Негарно це!

— Послухай, — сказав тесля. — Ну, що ти до мого ока причепився? Може, я якось інакше з тобою розрахуємося?

— Інакше? — здивувався демон. — А що з тебе ще-то взяти можна?
Думав він, думав, нарешті, і каже:
— Гаразд, загадаю я тобі загадку. Відгадаєш — міст тобі подарую, не відгадаєш — око віддаси.

— Загадуй свою загадку, — погодився тесля.
— Бач, як осмілився! — захихикав демон. — Думаєш, я тобі легку загадаю? А ну-ка, дізнайся до ранку, як мене звуть!

— Як тебе звуть?! — остовпів тесля. — Хто ж мені це скаже, хто знає?
— Не дізнаєшся — око віддаси! — крикнув на прощання демон і в воду пірнув.
Пішов тесля додому сумний-пресумний. Ліг спати, та не йде до нього сон. «Як демона звуть можуть?» — думає. Чує тесля — заплакав у сусідній кімнаті дитина, підійшла до нього дружина, заспокоїла, та пісеньку заспівати стала:

— Спи, малюку мій, засинай! Демонові імені не називай! А то ж Оніроку прийде, І очко твоє забере!

— Що за дивна пісня! — здивувався тесля. — Оніроку якийсь прийде… «Очко твоє забере…» Ой, це ж про мого демона пісня! — осяяло його.

Схопився тесля й давай по кімнаті бігати й кричати:
— Оніроку! Оніроку! Оніроку!
Повернулися до теслі спокій і радість. Подивився він у вікно: а там місяць яскравий світить, усміхається. Наступного ранку ледве світ побіг тесля до ріки. А демон уже на мосту сидить — його дожидає.

— Ну що, тесле, дізнався моє ім’я? — питає.
А теслю прямо так і розпирає ім’я демонове сказати. Та вирішив він спочатку демона піддурити. Не поспішає з відповіддю.

— Бачу я, не знаєш ти мого імені, — сказав демон. — Віддавай око!
— Ні, ні, почекай! — закричав тесля. — Тебе звуть… Онітаро!
— Ха-ха-ха! — засміявся демон і навіть підстрибнув від радості. — Не вгадав, не вгадав! Давай сюди око!

— Зараз, зараз скажу, — знову зробив вигляд, що задумався, тесля. — Тепер не помиляюся. Тебе звуть… Оніхаті!

— Неправильно, неправильно! — заверещав від захвату демон. — Не знаєш, все одно не знаєш! Віддай око! Вискочив він із води, підбіг до теслі, от-от око вирве.

— Згадав! Згадав! — закричав що було сили тесля. — Тебе звуть Оніроку! Тебе звуть Оніроку! Наш міст збудував Оніроку!

Витріщив демон очі. Постояв так з хвилину, а потім як у воду кинеться — і зник.

— Почекай, Оніроку, не йди! — закричав тесля. — Я хочу, щоб усі знали, що це ти міст через ріку збудував!

Кликав тесля демона, кликав, та все марно. Не з’явився більше Оніроку. Ніхто його з тих пір так і не бачив. А міст, демоном збудований, багато-багато років людей радував, і ніякі бурі й дощі йому не страшні були.

↑ Догори

Тесляр і демон Онироку

Інші казки