Печінка живої мавпи

На дні моря сталася біда — у морського дракона захворіла дочка. Дракон був найсильніший у морі: страшний довгий хвіст кільцями, із пащі полум’я. Усі його боялися: і акули, і риби, і медузи. І ось у дракона захворіла дочка. Зібрав він у своєму палаці найкращих лікарів. Лікували вони драконову дочку на всі лади, поїли її всякими ліками — ніщо їй не допомагало. Дочка все худала та синіла. Тоді дракон скликав своїх підданих і запитав:

— Що мені робити?
— Са! — лише відповіли риби й похилили голови набік. А коли в Японії кажуть «са», це означає: «сказати нічого».

Тоді послали за каракатицею. Каракатиця поплавала-поплавала навколо хворої й сказала:

— Потрібно дістати печінку живої мавпи.
Дракон розсердився:
— Щоб роздобути печінку живої мавпи, треба спершу дістати живу мавпу! А де ж знайдеш її тут, на дні моря?

— Не сердься! — сказала каракатиця. Вона була дуже стара й усе знала. — Далеко на півдні є в морі Мавп’ячий острів. Пошли туди когось, тобі й привезуть живу мавпу.

За таким великим ділом не пошлеш кого попало. Стали думати, кого б послати. Дракон каже:

— Пошлемо акулу. Вона зубаста.
Каракатиця замахала всіма своїми вісьмома ногами:
— Ні! Ні! Хіба можна посилати акулу? Раптом вона проковтне мавпу разом із печінкою!

— Ну, тоді пошлемо рибу-пилу. Вона спритна.
— Ні! — знову сказала каракатиця. — А раптом риба-пила по дорозі перепилить мавпу навпіл!

— Кого ж тоді послати?
— Ось що! — сказала каракатиця. Вона була стара й усе знала. — Пошли медузу. Усім відомо, що мавпа живе на суші. Значить, щоб дістати її, треба вилізти з води. А це може лише медуза. Медуза хвалиться, що в неї чотири ноги, і їй нічого ходити по землі. Нехай же дістане мавпу.

— Чуєш, медуза? — запитав дракон.
— Чую, — сказала медуза. — Тільки мені ніколи досі не доводилося діставати мавп. Мавпа — яка вона на вигляд?

— У мавпи червоне лице, червоний зад і короткий хвіст. Вона любить лазити по деревах і їсти каштани.

— А-а, — сказала медуза. Вона хотіла вже вирушити в дорогу, але задумалася й знову запитала: — А як дістають мавп?

— Звичайно, тобі силою мавпу не захопити. Ти маленька, а вона велика. Треба її обдурити.

— А-а, — вдруге сказала медуза й рушила була в дорогу, але знову зупинилася й запитала: — Я ж я її на собі довезу, якщо я маленька, а вона велика? Мені буде важко.

— Що поробиш! Доведеться тобі потерпіти.
— А-а, — втретє сказала медуза, спливла з дна моря нагору й попливла по хвилях далеко-далеко на південь.

Усю дорогу медуза думала. Вона думала про те, як би їй обдурити мавпу, і дорога здалася їй короткою. А плила вона цілих три дні.

Нарешті далеко-далеко попереду на блакитній воді показалася чорна цятка.
«Ось і Мавп’ячий острів!» — подумала медуза.
Вона попливла швидше, дісталася до берега, відряхнулася й вилізла на сушу. І одразу ж вона побачила дерево, а на дереві червоний зад і короткий хвіст.

«Ось вона, жива мавпа!»
— Здоровенькі були, мавпо! — заговорила медуза. — Яка гарна погода!
— Здоровенькі були, не знаю, як тебе звати. Погода гарна, це правда, а ти хто така й звідки взялася?

— Я — медуза. Я живу на дні моря. Мені захотілося погрітися на сонечку, і я спливла нагору погуляти.

Випадково запливла сюди й вилізла на берег. У мене, бачиш, чотири ноги. Мені все одно, що по воді плавати, що по суші ходити. А славний у вас тут острівець!

— Найкращий острів у світі, — сказала мавпа. — Подивись, які у нас високі дерева, скільки навколо горіхів і каштанів. Тобі, мабуть, ніколи ще не доводилося бувати в такому прекрасному місці.

— Ну, як сказати! — відповіла медуза. — Я похвалила твій острів тому, що я ввічлива. Але ти сама повинна розуміти, що я бачила на світі місця й кращі. Адже я живу на дні моря!

— Невже? — здивувалася мавпа й перебралася на нижчу гілку: звідси їй було чутніше. — А хіба там можна жити?

— Що ти, хіба не знаєш? Хіба не чула про палац морського дракона? Я живу біля самого палацу.

— Чути-то чула, а бачити не доводилося, — зізналася мавпа. — Хіба що на картинках…

— Ну, наше дно набагато краще, ніж на картинках! — перебила медуза. — Ти навіть не можеш собі уявити, як там добре!

— Що ж там добре? — запитала мавпа. Медуза хотіла було сказати, що там густа солона вода і багато-багато мулу та слимаків. Адже для неї це було найсмачніше. Але вона вчасно згадала, що їй наказали обдурити мавпу, і сказала:

— Там дуже високі дерева, удвічі вищі, ніж у вас.
— А чи є на них каштани? — запитала мавпа й перебралася на найнижчу гілку.

— Каштани? Скільки завгодно! Вони ростуть у нас на всіх деревах. Не те що на каштанових, а й на соснах!

— О! — здивувалася мавпа. Вона зовсім злізла з дерева й підійшла до самої води. — Як би я хотіла побувати у вас. Медуза зраділа, але вдала, що їй все одно.

— Якщо тобі так хочеться побувати у нас, я можу тобі, мабуть, показати дорогу, — сказала вона.

— Але ж я не вмію ходити по воді.
— Не вмієш? Шкода. Ну, вже як тобі дуже хочеться, то бувай, я повезу тебе на своїй спині.

— Ні, як можна! Тобі буде важко.
— Не хвилюйся, я потерплю.
— Ну, якщо ти така люб’язна, дякую! Давай поїдемо. Медуза плюхнулася у воду, а цікава мавпа обережно ступила на її широку спину, сіла на корточки й довгими руками вчепилася за боки медузи.

— Тільки повільніше, — сказала вона. — Я боюся впасти у воду: спина й боки у тебе такі слизькі!

— Нічого, тримайся міцніше!
Медуза попливла швидко-швидко. Справа була зроблена: жива мавпа сиділа у неї на спині. Тепер медузі більше ні про що було думати. Їй навіть стало нудно. До того ж вона була балакуча й не любила мовчати, коли є з ким поговорити.

— Скажи, будь ласка, — раптом запитала медуза, — у тебе є печінка? Мавпа здивувалася:

— А навіщо тобі це знати?
— О, це дуже важливо!
— Для чого ж це важливо?
— Так. Не можу сказати. Мавпа навіть злякалася. Вона одразу зрозуміла, що проти неї щось замишляють.

— Ні, будь ласка, скажи мені, — попросила вона медузу. — А то раптом виявиться, що печінка у мене зовсім не така, як тобі потрібно.

Тут уже й медуза злякалася. Вона забула, чого її вчили, і розповіла мавпі всю правду:

— Твоя печінка потрібна для дочки морського дракона. Вона захворіла, і її ніяк не можуть вилікувати. Ось мене й послали за тобою. Коли я тебе привезу, у тебе візьмуть печінку, драконова дочка її з’їсть і буде здорова.

Мавпа так і затремтіла від страху.
Вона ледь не зіскочила зі спини медузи, але навколо було море. Що їй було робити? Попросити, щоб медуза відвезла її назад? Але ж медуза її не послухає.

Мавпа подумала трохи й сказала найспокійнішим голосом:
— Звичайно, я з радістю віддам свою печінку. У мене їх багато. Невже ж я пожалію одну чи дві печінки, та ще для кого? Для дочки морського дракона! Не така я мавпа, щоб жаліти. Але чому ж ти не сказала мені цього відразу? Адже я, як нарочно, залишила всі свої печінки вдома.

— Як — залишила?
— Так і залишила! Вранці я їх випрала й повісила на дерево сушити. Печінки треба раз на тиждень прати, а то вони стають брудні.

«Ось біда! — подумала медуза. — Добре ще, що я вчасно її запитала».
— Гей, ти! — сказала вона мавпі. — Нащо ж я тебе даремно везу? На що ти мені без печінки?

— Правильно, — відповіла мавпа. — Давай повернемося на острів за печінкою.
— А ти правду кажеш? Вони й справді висять там на дереві?
— Ось побачиш! У мене там є одна дуже хороша, жирна печінка.
— Так ти її й візьми, саму жирну. Гаразд?
— Обов’язково. Тільки швидше довези мене до берега!
Медуза повернулася й попливла назад до острова.
Як тільки вона опинилася біля берега, мавпа зіскочила з її спини на землю, у два стрибки дісталася до дерева й ухопилася за нижню гілку руками й ногами.

— Що ж ти так довго? — покликала її медуза. — Швидше! Ми й так втратили багато часу.

А мавпа вилізла на саму верхівку дерева й показала медузі язика.
— Неввічлива! — розсердилася медуза. — Злазь швидше!
— І не подумаю! Дякую за прогулянку. Більше я на тобі не поїду.
— А печінка? Як же я без неї залишуся? — заплакала медуза.
— Як ти без неї залишишся, мені все одно. А от я без неї не хочу залишатися. Ти думаєш, мої печінки й справді висять на дереві? Ні, у мене всього одна печінка, і та у мене всередині, де їй і належить бути.

— Так ти, значить, мене обдурила? — Розсердилася медуза. — Адже це ж безсовісно! Я на тебе поскаржуся морському дракону.

— Не боюся я твого морського дракона. А якщо тобі вже так хочеться отримати мою печінку, лізь до мене на дерево сама. У тебе ж чотири ноги.

Але лазити по деревах медуза не вміла.
— Послухай, — сказала вона тоді, — а як же палац морського дракона? Ти ж збиралася на нього подивитися. А каштани на соснах?

— Не потрібні мені твої каштани на соснах. Я люблю лише каштани з каштанов, — відповіла мавпа.

Так і довелося дурній медузі повертатися ні з чим. Вона знову попливла по хвилях далеко-далеко на північ, додому. І знову дорога здалася їй короткою: вона весь час думала. Думала тепер вона про те, чому це мавпа більше не хоче поглянути на підводне царство.

А вдома її вже три дні чекав дракон і всі його піддані.
— Де ж мавпа? — закричали риби, як тільки побачили медузу.
— На дереві, — сумно відповіла медуза. — Спочатку я її обдурила, а потім вона мене. Я їй розповіла, що у нас на соснах ростуть каштани. Мавпі це сподобалося. Вона сіла мені на спину, і я її повезла. Але потім по дорозі мавпа згадала, що залишила свою печінку вдома, і нам довелося повернутися на острів. А насправді мавпа мене обдурила: печінка була у неї з собою. Їй просто не хотілося їхати до нас у підводне царство. Вона думає, що каштани на соснах не солодкі.

Морський дракон послухав-послухав медузу, потім ударив хвостом по дну й закричав: — Б’йте її з усієї сили! Так б’йте, щоб усі кістки з неї вибили! Така дурниця й без кісток проживе.

Били медузу, били, били її, били — і справді всі кістки з неї вибили.
З тих пір медуза й залишилася без кісток. І колихається вона на хвилях, як м’який хиткий клубок.

На що дурневі кістки?

↑ Догори

Печінка живої мавпи

Інші казки