Про що розповіли птахи
Давно-давно це було. Жив у одному селі дід. Ходив він по горах, хмиз збирав та продавав його на базарі.Якось раз знайшов він у лісі червону шапку. Зрадів дід знахідці: хоч і дірява шапка, та все ж у нього й такої не було.
«Чи підійде вона мені?» — подумав дід і насунув її на голову. І що ж? Раніше він чув лише щебет і крики птахів, а тут раптом увесь ліс наповнився суперечками й розмовами.
— Віддай мого черв’яка! Віддай мого черв’яка!
— Фить, фить, не віддам! Давай навпіл.
— Сова мене побачила та й кричить: «Угу-угу!»
— А ти що?
— А я ні гу-гу. Отак і врятувався.
— Діти мої, діти, голуб’ятка, давайте я вас приголублю.
Ось на тій гілці сварка, а на цій йде дружня розмова. І раптом:
— Р-розбій! Розбій! Тримай злодія! Кар-р! Кар-р!
Дід навіть відскочив у бік від переляку! Гілка збила шапку з його голови, і одразу затихли розмови, знову задзвенів незрозумілий пташиний щебет. Підняв дід шапку з землі, надів на голову, і знову почулися розмови й наверху, на гілках, і внизу, у кущах. Зняв шапку — знову пташиний щебет та шелест листя. Надів шапку — знову розумні розмови.
«Ось воно що! — здогадався дід. — Не проста шапка, а чарівна: звуть її в народі шапка «Чуткі вуха». Хто її надіне, той навчиться розуміти мову птахів і звірів, квітів і дерев».
Пішов дід далі в ліс, присів відпочити під великим деревом і задрімав. Розбудило його каркання воронів.
«Що це я, задрімав, мабуть?» — схопився дід.
Бачить він: сидять на гілці прямо над його головою два ворони та хрипло каркають.
«Про що це вони?» — подумав дід. Надів він свою червону шапку і став слухати.
— Давно ми з тобою не бачилися, друже Кангарасу, — каже один ворон другому. — Ти звідки путь держиш?
— Був я на морському березі, але зникла там риба, нема чим годуватися, ось я й прилетів сюди, — відповідає другий. — А ти де літав, брате?
— Біля села на рисових полях полював, та тільки цього року на равликів неврожай. І ще того мало — діти кепкують:
Вор-вор-ворон,
Де ти закоптіл?
Викради фарби,
Пофарбуй пір’я.
— Так, друже, біда нам від цих бешкетників. Але скажи мені, що нового, нечуваного на світі?
— Каркнути правду — нічого. Ах так, згадав. Розповім тобі, що в наших краях трапилося. Шість років тому, щоб не помилитися... Так, точно, шість років тому один селянин будував комору. Стали настилати дах з драниці...
— Драний, драний дах?
— Та ні, з драниці. Коротше, стали дощечки одну до одної прибивати. І сталося так, що на дах повзла змія, її випадково прибили цвяхом. Лежить змія напівжива та й не вмирає. Усі ці роки її годує вірна подруга. Приповзе до неї, і плачуть вони обидві, плачуть... Росте чуже горе над домом, наче чорна хмара. І тут прийшла до селянина біда: захворіла його єдина дочка.
— Кра-кра-красива?
— Красуня, та ще яка! Шкода її! Якщо ніхто не здогадається підняти дошку і звільнити змію, то змія помре. У ту ж мить помре і дівчина. Багато разів літав я над дахом і каркав про це на всю горлянку, та що з того! Ніхто мене не послухав.
Другий ворон відповів йому:
— Правда твоя, незрозумілі люди! Як голосно не каркай, все їм невдомік.
Наговорилися ворони і розлетілися в різні боки.
Почув це дід і подумав: «Добре, що на мені чарівна шапка! Треба швидше йти рятувати дівчину. Але спершу переодягнуся-но я чарівником, а то й не повірять».
Сплів дід із соломи високу-високу шапку з гострим кінцем, обклеїв її барвистим папером і натягнув на голову. Ось приходить дід до хати селянина і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит! Все на світі розгадати можу, що, чому і як сталося.
Покликав господар діда:
— Гей, ворожбите, не стій біля воріт, заходь до мене в хату, погадай!
Завійшов дід у хату, питає:
— А що ти хочеш дізнатися? Може, є у тебе якесь завітне бажання?
— Одне у мене завітне бажання: щоб дочка одужала. Хворіє вона вже багато років. А яка хвороба на неї напала, жоден знахар не може зрозуміти.
— Добре, я погадаю. Тільки треба мені спершу на хвору подивитися. Ведіть мене до вашої дочки, — каже дід.
Лежить дівчина, худа, жовта, наче листок восени. Ось-ось упаде листок з гілки...
Сів дід біля голови хворої, забормотів під ніс, ніби замовляння читає:
Гуру-гуру, буру-буру.
Хвороба — геть.
Здоров’я — в дім.
Буру-буру, гуру-гуру.
Бормотів він, бормотів, що в голову прийде, а потім і каже господарю:
— Будував ти шість років тому нову комору, дах над нею настилав та випадково прибив цвяхом змію. Сторожить змія, день і ніч мучиться. За це зміїне плем’я хворобу на твій дім наслало.
— Правду каже ворожбит! — скрикнув селянин. — Саме шість років тому будував я комору... Треба швидше звільнити змію.
Тут же покликали сусіда-теслю. Заліз він на дах і став піднімати дощечки... А під однією й справді змія лежить, вся біла, висохла, ледве жива.
— Ось вона, причина хвороби! — сказав дід.
Обережно поклали змію в кошик, поставили кошик на березі струмка і давай годувати та поїти змію. Стала змія оживати.
У той же час почала й дівчина одужувати. Повернулася до дівчини колишня краса. А як відпустили змію на волю, дівчина й зовсім видужала.
Ото ж пішло в хаті веселощів.
Подарував селянин дідові новий одяг. Вирішив дід світ подивитися і вирушив мандрувати.
Ходить він із села в село, із міста в місто.
Одного разу сів він відпочити під розлогим деревом біля дороги. Дивиться, знову прилітають два ворони. Сіли вони на дереві і почали між собою розмову.
— Нудно жити все в одному й тому ж місті, мало чуєш нового, — скаржиться перший ворон, — неодмінно полетиш в інші краї.
— Та що ти! — відповідає другий ворон. — А от у нас, у нашому маленькому селі, трапилося нечуване. Важко захворів один селянин, не сьогодні-завтра помре. А все через що? П’ять років тому прибудував він до свого дому ще одну кімнату. Щоб розчистити місце, зрубав старе камфорне дерево. Залишився пень стояти біля самого дому, і тече на нього дощова вода з даху. Не загинуло коріння дерева, щовесни дає воно нові пагони. Та тільки їх тут же обрізають. І жити дерево не живе, і померти не вмирає. Ось і спіткала селянина за це важка кара...
— А ти каркав на даху, сказав, від чого хвороба приключилася?
— Каркав, каркав, навіть охрип. Та хіба люди щось розуміють!
— Правда твоя. Минулої ночі у нас у місті злодії дім обікрали. Як я кричав: «Караул, караул!» Та все марно, ніхто не прокинувся. Але розповідай далі.
— Сторожить камфорне дерево, мучиться, бідне. Кожної ночі з гірських лісів приходить безліч дерев навідувати свого нещасного друга. Ох, дали б йому люди жити на волі або викопали б, щоб одразу засохло і не мучилося більше. Тоді б і селянин одразу одужав...
Почув дід розповідь ворона і вирушив у далекий край до хворого селянина. Прийшов і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит!
Вибігли люди з хати і кличуть діда:
— Ворожбите, заходь сюди, господар тебе запрошує.
Ввели діда в хату. Бачить він: лежить на ліжку хворий, ледве дихає. Сів дід біля його голови і питає:
— Про що ж тобі погадати?
— Погадай, довго мені мучитися? Або, може, є на світі якийсь спосіб мене врятувати.
— Не журись! — каже дід. — Я дізнаюся причину хвороби і вмить тебе вилікую. Для мене це простіше простого.
Забормотів дід під ніс:
Гуру-гуру, буру-буру.
Хвороба — геть.
Здоров’я — в дім.
Буру-буру, гуру-гуру.
Бормотів-бормотів дід, а потім і сказав:
— П’ять років тому зробив ти, господарю, прибудову до свого дому.
— Ох, ворожбите, звідки ти це дізнався? — здивувалися всі навколо.
— Це мені відкрило моє ворожіння. Залиште мене одного в тій кімнаті, і за одну ніч я відкрию причину хвороби вашого господаря і вилікую його.
Ввели туди діда. Першим ділом він наказав:
— Не заходьте до мене, поки не покличу!
Настала ніч, але дід не ліг спати. Надів він свою чарівну шапку і чекає, що буде.
Опівночі щось зашелестіло, зашурхало під вікном:
— Гей, камфорне дерево, озвись! Як нині твоє здоров’я?
У відповідь почувся тихий-тихий голос, ніби з-під землі:
— Хто це говорить? Мабуть, криптомерія з гори Криптомерій? Ти приходиш до мене кожної ночі. Як мені дякувати тобі за твою турботу? Погано мені, ледве дишу... Про одне тільки думаю: як би мені швидше померти...
Стала криптомерія втішати друга:
— Що ти, що ти, не можна так падати духом! Будь мужнім! А тепер мені час. Завтра знову прийду.
Пішла криптомерія.
Та не минуло й години, як знову почувся шелест і чийсь голос запитав:
— Здоров був, друже, камфорне дерево! Може, полегшало тобі?
— Хто це говорить зі мною? Чи не сосна з Соснової гори?
— Так, це я.
— Ти прийшла здалеку!.. Дякую тобі. Сама ж утомлюєшся, та й птахів на своїх гілках турбуєш.
— Годі, годі! Просто я зібралася прогулятися і зайшла до тебе по дорозі. Настане весна, і ти обов’язково одужаєш! Не втрачай надії!
І знову почулося: шурх-шурх! Це йшла сосна.
Дід у своїй шапці «Чуткі вуха» чув усі їхні розмови і думав: «Швидше б світанок!»
Легенько настав ранок, дід поспішив до хворого і знову забормотів свої замовляння: «Гуру-гуру, буру-буру...» А потім сказав:
— Зрубав ти камфорне дерево... А пень біля дому залишився. Живий він, ростуть на ньому зелені пагони. А ти їх щоразу обрізаєш. Чуже горе — ось причина хвороби. Адже не тільки камфорне дерево страждає — усі дерева на високих горах навколо жалкують свого друга. Нікому в лісах спокою нема. Залиште камфорне дерево, не обрізайте його пагони, тоді ти й одужаєш.
— Не чіпайте камфорне дерево, — наказав селянин своїм синам. — Якщо треба, і дах над ним розберіть.
А як зазеленіли на камфорному дереві молоді пагони — і селянин одужав. Хвороба як рукою зняло.
Збудували сини селянина по сусідству дім дідові. Біля дому сад розбили. Поселилися там найкращі дерева з усієї округи і цвіли кожної весни небувалими квітами. І всі звірі та птахи теж дружили з дідом, бо він їх розумів і любив.
Інші казки
