Труна з коштовностями

Сталося колись на Окінаві велике лихо: налетів страшний тайфун, а за ним прийшла велика посуха. Нічого на полі не вродило. Щодня смерть за людьми приходити почала.

Жив у ті часи на острові один дід. Дуже старим він був. Важко було дідові чуже горе бачити, ось і ходив він по селу, чим міг людям допомагав: з ким жменею рису поділиться, кому свій одяг віддасть.

А голод все ближче і ближче підступає: стали люди один в одного останню худобу красти, а потім — і котів з жабами та зміями вбивати.

Ось якось вечором йшов дід лісом. «Що робити далі? Як людей від смерті врятувати?» — думає. Чує — загула в глушині сова.

— Не до добра сова тут розкричалася, — пробурмотів дід. Підняв він голову, прислухався. — Ніби це нова вістка з мертвого царства. Скрізь, скрізь смерть! Згинь! Згинь!

Пішов дід далі. Ось уже зовсім темно стало. Раптом бачить — йде йому назустріч по гірській стежці незнайомець. На плечі труну тягне, а в руці мотигу несе. Вітається з ним дід і каже:

— Дуже я, шановний, твоєму горю співчуваю! Скажи мені, хто ж у твоєму домі помер?

Зупинився незнайомець, зітхнув важко, а потім і говорить:

— Дякую тобі, дідусю, за добре слово. Батько мій помер, та нема в мене грошей, щоб похорони влаштувати. Ось і вирішив я в ліс піти та там батька й поховати. Перед людьми соромно, тому вночі й вирушив.

Сказав так незнайомець і ще глибше в свої чорні одяги обличчя сховав.

— Не впоратися тобі одному, — відгукнувся дід, — давай допоможу!

Пішли вони далі разом.

— Давай твого батька в гаї поховаємо, — запропонував дід.

— Що ж, — погодився незнайомець, — місце тут хороше, тихе, та й вид звідси гарний відкривається.

Стали вони по черзі землю копати.

— Дідусю, — каже раптом незнайомець, — впустив я в темряві ароматичні палички. Тут у двох кроках всього. Помолися поки за батька мого, а я миттю повернуся.

— Добре, — погодився дід, — я поки помолюся, а ти йди.

Пішов незнайомець і зник. Чекав його дід, чекав. Вже й ранок настав, а незнайомця все нема.

— Як же можна першому зустрічному таку справу довіряти? — дивувався дід. — Мабуть, не повернеться назад цей синок. Треба б хоч подивитися, за кого я всю ніч Будді молився.

Підійшов дід до труни, відкрив кришку, а там... купи золотих монет! Зрозумів тоді дід, що був то не простий чоловік, а саме божество. Так воно діда за доброту нагородило.

Повернувся дід у село і золото між усіма порівну поділив. Стали люди багатими — не треба їм було більше худобу у сусідів красти та звірів убивати.

Часто потім у селі цю історію розповідали і завжди ту труну з пошаною «рятівником від смерті» називали. Fairy girl