Лисиця-перукар з гірського перевалу
Сталося це давним-давно. Серед гір стояла маленька деревенька. Тихо й спокійно жили там люди. Та раптом почали говорити, що на перевалі поселилася лисиця-перевертень і людей морочить. Думали-думали селяни, що їм робити, і вирішили на перевал піти — подивитися, чи справді лисиця там живе. Взяли вони ліхтарі й пішли в гори, та заздалегідь домовилися: хто лисицю побачить, ліхтарем знак подасть.Жив у тій деревні один парубок. Звали його Гонсуке. Ось іде Гонсуке й думає: «Ех, добре б мені ту лисицю побачити! Та я б її точно обдурив!»
А тим часом усі по лісу розійшлися. Залишився Гонсуке один, сховався за деревом і почав чекати. Раптом бачить: кущі заворушилися, і лисиця з заростей виходить. Заметався Гонсуке, немов повітряний змій у небі, — як би лисиці на очі не потрапити!
А лисиця в його бік навіть не дивиться. Присіла вона під великим деревом, що біля самої дороги росло, — відпочиває. Посиділа-посиділа, а потім — давай з дерева листя зривати та на голову собі сипати. Не встиг Гонсуке й ахнути, як перетворилася лисиця на гарну дівчину з косами до п’ят. Нахилилася дівчина, зібрала з землі соковиті плоди, підняла руку над головою — і засяяв у її волоссі чудовий гребінець.
Дивиться Гонсуке на лисицю, дивується.
«Ну й пощастило ж мені, — думає. — Не кожен день побачиш, як лисиця до своїх хитрих забав готується».
Зірвала тут дівчина-лисиця пучок сухої трави та себе ним по спині вдарила. Глядь — а це вже й не солома зовсім, а немовля! Озирнулася лисиця навколо і прямо до дерева-фуки попрямувала. Листя з нього струсила, і вони перетворилися на зелену ковдру. Загорнула лисиця в неї немовля, посадила собі на спину. Дивиться Гонсуке на лисячі перетворення, очам своїм не вірить.
Вийшла лисиця на гірську стежку. Бачить — на дорозі кінський гній валяється. Провела вона рукою, і з’явилися на тому місці солодкі рисові коржики. Взяла лисиця листя приквітника — стали вони торбинкою для гостинців; завернула в них коржики і стежкою до села спускатися почала. Іде дівчина лісом, а Гонсуке за нею тихо-тихо крадеться. Ішли вони, ішли і підійшли, нарешті, до великого дому.
Стукнула лисиця в двері раз, стукнула другий і каже:
— Це я прийшла, дочка ваша! Відчиніть двері!
— Ох, дочко! Зовсім тебе заждалися, — почув Гонсуке голоси з-за дверей. Бачить — на порозі старий із старою стоять.
Злякався Гонсуке не на жарт:
«От хитра бестія! — думає. — У старечу дочку обернулася і тепер їх морочити буде! А старим-то й невдомік, що це лисиця!»
Врвався він у дім, та як закричить:
— Проженіть її, проженіть! Я — Гонсуке з села, що під самою горою! Ей, старий, це не дочка твоя, а лисиця-перевертень! Я сам бачив! Бережіться — обдурить вона вас!
Підскочив Гонсуке до дівчини, та міцно-наміцно за коси вхопив.
— Ей, хлопче, не чіпай дочку нашу! — накинувся на нього старий. — Це зовсім не лисиця!
— Та ні ж, — не вгамувався Гонсуке, — це лисиця! Я сам у горах бачив, як вона в дівчину перетворилася. І не немовля у неї за спиною, а пучок сухої трави! А солодкі коржики в торбинці — з кінського гною!
— Ти, негідний, у чужий дім вриваєшся, та ще й дурниці всякі несеш! — зовсім розгнівався старий.
— Та я не брешу, не брешу! — ледь не заплакав від досади Гонсуке. — Ну, не вірите — перевірте! Підпаліть їй поділ сукні — якщо я правий, вона вмить у лисицю обернеться!
— А що, може, й справді вогнем її випробувати? — звернувся старий до своєї старої.
Взяв він з вогнища головешку, та до доччиного подолу підніс. Заплакала дівчина, запричитала:
— Яка ж, яка ж я лисиця? А іскорки вже по сукні побігли. Загорілася дівчина й у ту ж мить померла.
— Що ти наробив! — закричав старий. — Дочку нашу страшною смертю погубив! Що тепер нам, старим, робити, як жити?!
Залилася стара гіркими сльозами. Поблід Гонсуке, а потім теж заплакав:
— Я ж справді думав, що це лисиця. Врятувати вас хотів!
Ось сидять вони втрьох, сльози ллють. Раптом чують — по селу монах іде, сутру читає. Кинувся старий до монаха:
— Пане монаше, — став просити він, — у дім мій зайдіть. Лихо в мене сталося.
Погодився монах, у дім увійшов. Розповіли йому старі про все. Вислухав монах, а потім і каже Гонсуке:
— Поганий вчинок ти зробив — дочку старі вбили. Тепер тобі монахом стати — так закон велить. Візьму тебе до себе в учні, і будеш ти молитися душі померлої, прощення випрошувати.
Сказав так і до старі обернувся:
— Не журіться, старі, — каже, — була дочка ваша доброю й ласковою, тому й на небесах спокій знайде. Навчу я Гонсуке розуму. Відслужить він по дівчині заупокійну, душа її щастям наповниться.
Посадив монах Гонсуке посеред кімнати, молитву прочитав, а потім і голову голити почав. І спереду зголив волосся, і ззаду. Стала голова на велику кулю схожа.
— Робіть, пане монаше, все, що належить, — каже Гонсуке покірно. — Треба мені провину свою спокутувати.
Заплющив він очі, сидить, голову схиливши. Раптом чує чийсь голос:
— Ей, Гонсуке, що з тобою сталося? Хто тобі голову зголив? Чи не лисиця часом?
— Яке там! — відповідає Гонсуке. — Зробив я поганий вчинок, от і довелося мені в учні до монаха йти.
Роздався тут у відповідь голосний сміх. Очуняв Гонсуке, голову підняв. Бачить — стоять навколо сільські хлопці, зі сміху котяться. Озирнувся він навкруги: немає старого, немає старої, та й монаха теж немає. Лежить перед ним лише купа кінського гною, та ліхтар біля самих ніг валяється.
— Обдурила! — лише й зміг вигукнути Гонсуке. Схопився він руками за голову — а вона ж гола! Жодного волоска лисиця-перевертень не лишила!
Ось таку історію розповідають!
Інші казки
