Молодіжне озеро
Давним-давно жили в одному селі дід із бабою. Були вони старі-престарі, ледве ноги волочили, але жили дружно й у всьому один одному допомагали.Бувало, сидять біля вогню, гріються:
— Немічні ми з тобою стали, — скаже дід. — Ось якийсь день дах тече, а сил щілину залатати немає.
— Не журися, — відповість йому баба. — Теча в даху — не біда. Гірше, що ми з тобою от-от помремо, а дуже б хотілося ще трохи пожити.
Ось якось раз пішов дід у гори — хмиз збирати. Іде й думає: «Пам’ятаю, любила моя баба грибочків поїсти. Піти пошукати, чи що?»
Навантажив він в’язку на спину й пішов у глиб лісу. Іде — там грибочок побачить, тут — зірве. Ішов-ішов, та й заблукав. А день-то спекотний видався. Світить сонце — порятунку немає. «Ось би ковток води зараз», — думає дід. Раптом чує — десь у гущавині дзюрчить струмок, дзвінко так співає — б’ються крапельки об камінці.
Пробився дід крізь зарості, бачить — струмок тече по скелі, а біля підніжжя — невелике озерце.
— Ех, напиюся зараз холодної води! — зрадів дід.
Скинув він в’язку, сів на березі, рукою воду зачерпнув:
— Ой та вода! Ой та смакота! — вигукнув. — А яка прохолодна! А яка солодка! Ніколи в житті такої води не пив!
Напився води, відчуває, ніби спина болити перестала й голова набік не падає. Підвівся був, а ноги як не свої — все підстрибувати та бігати намагаються. Весело дідові стало: «Що за чудовий ліс! — думає. — Що за яскраве сонце! Ех, гарне життя!»
Не відає дід, що не звичайної води він напився, а молодильної, і що не дід він тепер зовсім, а молодий хлопець. Дивився б дід у воду! Та де там! Підхопив він в’язку й по гірській стежці до баби побіг.
Прибіг до дому, та як закричить:
— Бабо, бабо, це я повернувся! Заблукав трохи, от і запізнився.
Обернула баба голову й буркнула:
— Гей, хлопче, ти чого в мій дім лізеш, та ще й дурниці всякі несеш?
Роззявив дід рота від подиву.
— Ти що, бабо, — каже, — зовсім глузду позбулася, чи що? Це ж я!
— Ха-ха-ха! — засміялася баба. — Думаєш, раз я стара, мене дурити можна?
— Ти, мабуть, вдень дрімала, — розсердився дід, — ще не прокинулася. Протри очі!
— І не спала я вдень, — образилася баба. — Що мені треба, те я бачу. Відповідай негайно: хто ти такий і що тобі треба?
Остовпів дід — зрозуміти не може, що з його бабою сталося?
— Ти що ж, мене не впізнаєш? Це ж я, твій дід, — знову заговорив він.
— Який же ти дід? — витріщила очі баба. — Ти ж ще зовсім молодий! Ой, насмішив!
— Хто молодий? — не зрозумів дід. — Та ти підійди ближче, подивись уважніше!
Підійшла баба ближче.
— Дивно, — каже, — наче кімоно на тобі дідове…
— Не дідове, а моє власне, — розсердився дід. — А чиє, на твою думку, кімоно я носити повинен?
— І голос, наче, зовсім як у мого діда, — задумалася баба.
— А як ти думаєш? — не вгавав дід. — Чиїм же ще голосом я говорити повинен?
— Та й обличчя в тебе таке, як у мого діда в молодості було… — зовсім розгубилася баба.
— Як у молодості? — не повірив дід. — Ну ти, бабо, скажеш! Згадала, що сто років тому було!
Дивилася баба на нього, очей відвести не може. Не по собі дідові стало. Підійшов він до корита з водою, та в воду й заглянув: дивиться на нього звідти молодий хлопець, усміхається.
— Гей, бабо, — пробурмотів дід. — Що зі мною сталося?
— Ось і я не розумію, — відповіла баба. — Наче ти, а наче й не ти!
Подивився дід ще раз у воду, та як себе по лобі долонею лясне.
— Зрозумів, зрозумів! — кричить. — Напився я в лісі води з озерця. Була та вода, мабуть, молодильна, от і повернулася до мене молодість!
Став дід по хаті стрибати та танцювати.
— Ой та я! Ой та я! — радіє. — Знову я молодим став! Не боюся тепер ні хвороб, ні смерті!
А потім бабі й каже:
— Не журися! Завтра зранку в гори підемо, озерце те знайдемо. Будеш і ти в мене знову молодою й гарною! Заживемо ми з тобою знову весело й щасливо.
— Чому це я маю до ранку чекати? — образилася баба. — Ти сьогодні молодим став, а я до завтра старою жити повинна.
— Та ж пізно вже, — став умовляти її дід. — Хто ж по ночах у гори ходить? Та й озерця того в темряві не знайдемо. Почекай до ранку!
— Почекай, почекай… Не хочу! — не вгамувалася баба. — От скільки років чекала — старою стала.
Не став дід її більше слухати, ліг і заснув, та так міцно, що нічого не почув.
На ранок дивиться — немає баби.
— Гей, стара, де ти? — закричав він. Але ніхто йому не відповів.
Зрозумів дід, що не дочекалася його баба, сама в гори пішла.
«Ну й нехай іде, — думає дід. — Нема в неї, мабуть, сил чекати. Прийде назад такою ж гарною, як колись була».
Піднялося сонце з-за гір, за гори й сіло. Смеркатися стало, а баба все не повертається.
— Мабуть, заблукала в лісі моя баба, — вирішив дід. — Треба йти її шукати.
Зібрався він і в гори пішов. Іде — бабу кличе. Раптом чує — десь у гущавині плаче немовля.
Здивувався дід: звідки тут немовля? Пробився він крізь зарості, до озерця вийшов, бачить — лежить на якихось ганчірках немовля, кричить-ридає. Придивився дід уважніше, а це й не ганчірки зовсім, а бабине кімоно.
Зрозумів тут дід, що пожадничала його баба: відірватися від молодильної води не могла, от і перетворилася на малу дитину. Взяв дід немовля й додому поніс. Так і довелося йому свою бабу няньчити.
Інші казки
- Онгоро, Ненгоро і Норо
- Брехун
- Горобець з обрізаним язиком
- Дівчинка, в'юн і мавпа
- Півень, намальований на сувої
