Богиня печі
У провінції Шаньдун є повіт Ліньцзи, і ось у його південній стороні, у селищі Сіньдяньчжень, на східному краю стоїть невеликий храм. У тому храмі є статуя гарної вісімнадцятирічної дівчини. У народі її прозвали Лу-гу — Богиня печі, тому й храм називають храмом Богині печі. Ось що розповідає легенда про відважну Лу-гу.І вже не знаю, за якої династії, у яку епоху жив неподалік від Сіньдяньчженя коваль Чжан. Нічого в нього не було, тільки великий молот та сильні спритні руки. Вони його й годували. Бідним був коваль, але добрим. Односельці його любили і називали — учитель Чжан.
Рано втратив коваль сім'ю, як то кажуть, на півдорозі. Багато років тому померла дружина, сумував він так, ніби половина неба на нього обрушилася. Де такому біднякові грошей взяти, щоб удруге одружитися? Тільки й є у нього руки, які його годують. От і жив коваль самотньо.
Жив він із дочкою на прізвисько Чжен-чжу. Усі турботи на ньому: і заробити, і за господарством приглянути, і дочку виховувати — матір їй замінити. Довго чи коротко, але дочці виповнилося сімнадцять років. Розцвіла вона, ну, прямо квітка в саду.
І ось що несподівано трапилося.
На захід від Сіньдяньчженя лежало селище Цзіньліньчжень, на північ від нього височіла гора Феніксів — Фенхуаншань — справжня скарбниця. Добували в тій горі важкі чорні камені, їх у плавильній печі переплавляли на залізо — кращого у всьому світі не знайдеш. Ось і назвали ту гору Залізною. Але в той час, коли жив коваль, про ці камені з гори Феніксів ніхто й не знав. Лежали вони собі в горі, і люди їх не чіпали. Але одного разу трапилася дивна подія. З того дня все й почалося.
Якось вночі на горі Феніксів раптом спалахнуло полум'я, а з того полум'я з'явився величезний бик, завдовжки у чжан, заввишки у вісім з лишком чи. Не став він їсти траву, що на горі росла, а кинувся прямо на поля.
Днем і вночі топче посіви бик, за день тридцять му витопче, за два — шістдесят. Занепокоїлися селяни, стали думати, як лиху зарадити, і кажуть:
— Витопче бик усі наші посіви, холодним вітром будемо зимою годуватися!
Старики та старці твердять:
— Це небесний володар наслав на нас кару за гріхи, за те, що зло творимо. Покоритися треба та добре попросити залізного бика, щоб не губив нас.
Купили вони найкращого м'яса, курку зарізали, на чотири підноси вісім чашок з жирною рибою та м'ясом поставили. Упали перед биком на коліна, про милість благають. А бик і не слухає, як і раніше днем і вночі посіви топче.
Молоді хлопці зляться, кулаки стискають, кажуть:
— Що там думати: святий цей бик чи не святий — схопити його, і все тут.
Зібралися хлопці разом, великі серпи взяли, гострі теслярські сокири, і ну рубати бика, аж іскри у всі боки розлітаються. Заболіли у юнаків руки, затупилися ножі, а з залізного бика, як то кажуть, навіть волосок не впав.
Просили бика по-доброму — не допомогло, спробували силою взяти — теж нічого не вийшло. Зажурилися люди. Одні радять до міста поїхати, скаргу начальнику повіту подати, інші кажуть: без користі це, якщо вже народ не подолав злу силу, начальнику тим більше не впоратися!
Після вирішили все ж таки йти до повіту, допомоги просити. Обрали миром кілька осіб, із скаргою до Ліньцзисяньського яминю відправили.
Начальником повіту на той час був У Тянь-лі. Одна в нього турбота: чини та багатство, про народ і не згадує. Почув він про залізного бика і думає: «Ось випадок славу здобути». Порадився він із чиновниками й наказ видав: ковалям усього повіту за п'ять днів залізного бика приборкати. А хто ухилятиметься — того покарати по всій строгості.
Дійшов той наказ до учителя Чжана та інших ковалів, не наважилися вони перечити, усі справи кинули, стали думати, як залізного бика приборкати. Вирішили вони велику плавильну піч скласти, бика в неї загнати.
П'ять днів, п'ять ночей буяє полум'я, а з залізного бика навіть волосок не впав. Не став начальник повіту, як то кажуть, розбирати, де синь, де червоне, де чорне, де біле, наказав дати ковалям по сорок палиць. Потім вибрав двох найвправніших, додав їм ще п'ять днів строку, погрозив голову зняти, якщо не приборкають бика.
Почула Чжен-чжу про наказ начальника, важкість каменем лягла їй на сердце. Ні вдень, ні вночі не відходить батько від плавильної печі. Понесла вона йому їжу, дивиться — обличчя у майстрів похмурі, до їжі ніхто й не доторкнувся. Підійшла дівчина до печі, заглянула: стоїть у печі залізний бик, страшний такий, головою трясе, з рота чорний дим валить. Думає дівчина: «Ось лихо на селян звалилося. Не приборкають його, то не тільки батька, усіх ковалів життя позбавлять, бик усі посіви витопче, людям їсти буде нічого».
Згадала тут Чжен-чжу, як бабуся їй маленькій розповідала про дівчину, яка в піч кинулася, щоб допомогти людям залізо розплавити, і думає: «І я б життя не пожаліла, тільки б бика здолати, принаймні, померла б не даремно».
Відв'язала дівчина стрічку, якою шкарпетки на щиколотках зав'язувала, на бичий ріг кинула. Що за диво! Червоним став ріг, миттю розплавився. Побачила це Чжен-чжу, стиснула зуби, спритнулася, у піч стрибнула, ніхто втримати її не встиг. Кинулися ковалі до печі, та пізно: буяє полум'я, а Чжен-чжу стоїть, міцно-міцно за бика тримається. Хвилини не минуло — розплавився бик, ну, прямо сніжний ком на сонці, зім'явся і впав. Затихло полум'я. Ні дівчини, ні бика в печі не було, всю її червоний, як вогонь, метал заповнив.
Сумує учитель Чжан за своєю улюбленою донькою, так убивається, що й не розповісти, і ковалі плачуть, сльози ллють: шкода їм відважну дівчину.
Почув начальник повіту, що народ від лиха звільнився, що слухняна донька життя не пожаліла, щоб батька врятувати, вирішив собі в заслугу це поставити. Сів на коня, до Сіньдяньчженя помчав. Підійшов до печі, всередину заглянув. Тут із печі чорний дим повалив прямо в обличчя начальнику. Відскочив начальник, на спину впав. Кинулися до нього стражники, підняли, дивляться — немає у начальника очей, їх чорний дим виїв. А розплавлений метал, як вогонь червоний, поступово у велику залізну болванку перетворився.
Не забули люди юну Чжен-чжу, яка своєю смертю їх врятувала. На пам'ять про неї храм збудували, у храмі статую встановили і прозвали її Лу-гу — Богиня печі. У свято, будь то зима чи літо, весна чи осінь, приходять люди до храму, Богині печі вклонитися.
На вході до храму дві дошки висять, на них написано: «Слава тому, хто заради порятунку людей сміливо у вогонь стрибнув!»
Інші казки
