Червона лілія
Колись у горах жив самотній юнак на ім'я Дулінь. На гірському схилі він обробляв своє поле і сіяв рис. Сонце палило нещадно, великі, як соєві боби, краплі поту котилися по обличчю та грудях юнака і стікали в щілину між камінням.Незабаром у цій щілині, прямо на камінні, виросла лілія з гнучким стеблом і яскраво-зеленим листям. Розквітлий квітка, прекрасний, як біла яшма, яскраво блищав на сонці і, похитуючись на легкому вітерці, ніжно співав: «І-і, я-я!» Дулінь стояв, спершись на мотику, і дивувався:
— Ось чудо! На камені виріс квіток, і він співає пісні!
День у день працював юнак на своєму полі, а дивовижний квіток із щілини наспівував йому ласкаву пісеньку. І чим сильніше втомлювався Дулінь, тим ніжніше співала лілія.
Одного ранку Дулінь прийшов на поле і побачив, що квітка пом'яли дикі звірі, і він лежить на землі. Юнак допоміг йому піднятися і сказав:
— Бідолашна ліліє! Тут бродять дикі кабани і дме сильний вітер. Заберу я тебе до своєї хатини!
Він викопав квітка з щілини, приніс додому і посадив у ступку для рису. Вранці юнак ішов у гори працювати, а ввечері при світлі лампи плев кошики.
Він вдихав аромат чудової лілії, слухав її тиху пісеньку, і з його обличчя не зходила усмішка.
Настав свято Середнини Осені. Цього вечора за вікном яскраво світил місяць, а кімната освітлювалася червоним світлом лампи. Дулінь, як завжди, плев кошик. Раптом лампа яскраво спалахнула, і в ній розцвів великий червоний квіток лілії. З квітки вистрибнула гарна дівчина в білій сукні і дзвінко заспівала:
Лілія червоним палає вогнем,
Стало вночі світло, наче днем.
Юначе, ти працюєш день і ніч,
Фея квітів тобі хоче допомогти!
Дівчина засміялася, а білого квітка лілії ніби й не було!
Дулінь і фея квітів стали чоловіком і дружиною. Вдень вони весело працювали в полі, ввечері сиділи біля лампи: він плев кошики, а вона вишивала. Життя їх було солодким, як мед!
У базарні дні Дулінь продавав рис, кошики та вишивки своєї дружини. Через два роки замість бамбукової хатини у них з'явився великий цегляний будинок, комори були повні рису, а в загонах стояли корови та вівці. Багато зажив Дулінь! Не захотів він більше працювати в полі і плести кошики. Тепер він важливо запалював люльку і, взявши в руки клітку з пташкою, йшов прогулятися околицями. Дружина просила його купити мотику, серп або шовку для вишивання, а він накуповував вина і пиячив всю ніч. Якщо вона кликала його в гори працювати, Дулінь скаржився, що у нього болять руки і ноги. А якщо вона пропонувала попрацювати при лампі, у нього раптом починало рябити в очах. Часто дружина говорила Дуліню:
— Не так уже добре ми живемо. Треба багато працювати, а мені самій важко. Допоможи, Дулінь!
Але Дулінь лише сопів носом і відводив очі вбік, а потім запалював люльку і йшов прогулятися або пограти в кості в сусідньому селі.
Одного вечора дружина Дуліня самотньо сиділа біля лампи і вишивала. Було свято Середнини Осені, і Дулінь пішов у село повеселитися. Раптом лампа яскраво спалахнула, і в ній розцвів великий червоний квіток лілії. З квітка вилетів строкатий павич і, розпустивши хвіст, заспівав:
Лілія червоним палає вогнем,
Стало вночі світло, наче днем.
Лінується чоловік, не хоче допомогти,
Фея квітів відлітає геть!
Павич посадив дружину Дуліня собі на спину і вилетів у вікно.
У цей час у кімнату вбіг Дулінь. Хотів він схопити павича за хвіст, але не встиг. Лише одне пір'їнка залишилося у нього в руках. Дулінь подивився на небо і побачив, що павич забирає його дружину прямо до місяця.
Залишився Дулінь сам. Нікому стало за ним доглядати, і він зовсім розлінився. Лише пив, їв, курив і гуляв. З'їв він усі свої запаси, продав худобу, зносив одяг.
І ось настав день, коли йому нічого стало їсти, нічого продавати, ні на що купувати. Він почав ритися в старому мотлоху і раптом знайшов вишитий дружиною килимок. На ньому були зображені Дулінь і його дружина, які працюють у полі, схил, вкрий паростками рису, поле, що блищало, наче золото. На іншій стороні килимка було зображено, як вони працюють при світлі лампи: Дулінь плев кошики, а дружина вишивала.
Подивився Дулінь на цей килимок і задумався. І тут з його очей, наче гірський джерело, бризнули сльози, і він схопився за голову:
— Ех, Дулінь! Сам у всьому винен!
Він відвернувся, стиснув зуби, потім схопив свою люльку і кинув її у вогонь, розламав клітку і випустив пташку. А вранці Дулінь поклав на плече мотику і пішов у поле. З того дня, як і раніше, став він удень працювати в полі, а ввечері плести кошики при світлі лампи.
Одного разу він підібрав біля вікна павиче пір'їнку. Подивився на нього, зітхнув і засунув у ступку для рису, де колись цвіла лілія. Згадав Дулінь чудовий квіток, згадав дружину, і сльози закапали в кам'яну ступку. Раптом пір'їнка зникла, а на її місці з'явилася пахуча лілія; подув легкий вітерець, і Дулінь почув знайоме: «І-і, я-я!»
Минув рік. Настало свято Середнини Осені. Ввечері за вікном яскраво світив місяць, а в кімнаті Дуліня горіла червона лампа. Біля неї сидів він сам і плев кошик. Несподівано лампа осліплююче спалахнула, і в ній розцвів великий червоний квіток лілії. З квітка вистрибнула гарна молода жінка в білій сукні і дзвінко заспівала:
Лілія червоним палає вогнем,
Стало вночі світло, наче днем.
Юначе, ти працюєш день і ніч,
Фея квітів тобі хоче допомогти!
Вона засміялася, а квітка в ступці зник. Дулінь впізнав свою дружину і дуже зрадів.
З того часу вони стали удень дружно працювати в полі, а ввечері працювати при світлі лампи: Дулінь плев кошики, а його дружина вишивала. І життя їх знову стало солодким, як мед!
Інші казки
