Дивовижні пригоди майстрів

Жили колись два каменотеси. Рік у рік, від зорі до зорі, вони рубали камінь у горах. Тієї осені, якраз минув дев’ятий місяць, настав десятий, у горах листя з дерев обпало, хризантеми зів’яли. Майстри жували сухі сухарі, запиваючи їх холодною джерельною водою.

Зітхнув каменотес на прізвисько Чжан Ер — Чжан Другий — і каже:

— Тільки й життя біднякам, що в шостому місяці, а взимку, в холод, одні муки.

Спочатку нічого не сказав Ван Сань — Ван Третій, лише насупив брови, думав-думав, потім глянув на свого напарника і каже:

— Хочу я, брате, до далеких країв податися, бо тут мучишся цілий рік, а все одно бідний і голодний.

Чжан Другий навіть не став роздумувати, одразу погодився:

— Діло кажеш, давай сьогодні ж і вирушимо!

Немає в каменотесів ні землі, ні дому, а вже тим більше скарбів чи якихось там коштовностей. Як то кажуть: нікого на повід вести, нічого на коромисло вішати. Сказано — зроблено. Збори недовгі. Вирішили — і в дорогу.

Зустріли їм на шляху шевці, питають:

— Куди поспішаєте, брати каменотеси?

Відповідає Чжан Другий:

— Та ось, каже Ван Третій, треба до далеких країв податися, може, там на їжу та на одяжок заробимо.

Почули це шевці, зраділи і кажуть:

— День-у-день ми спину гнемо, черевики шиємо, а самим нічого взути. Підемо й ми з вами.

Пішли вони далі, йшли, йшли, раптом зустріли двох жінок, які шили та вишивали для багатіїв.

Питають жінки:

— Куди поспішаєте, брати?

Відповідає їм шевці:

— Та ось, каменотеси кажуть, треба до далеких країв податися, може, там на їжу та на одяжок заробимо.

Почули це жінки, зраділи і кажуть:
— Цілий день ми спину гнемо, сукні ш'ємо, а в нас самих одяг старий та зношений. Підемо і ми з вами.

Пішли вони далі. Ідуть і щоразу зустрічають майстрів різних. Чим далі від рідних місць віддаляються, тим більше народу йде з ними: і теслі, і ковалі, майстри всіх ремесел є. Щонайменше десять разів по сто. Одних тільки каменярів кілька сотень буде!

Ідуть майстри — могутня лавина — все вперед і вперед. Вже й не знають, в які місця зайшли. За день хоч би село зустріли чи на людину натрапили. А тут скоро стемніє. Побачили вони збоку від дороги дерево величезне та сухе. Зупинився Ван Сань і каже:

— Краще нам у дуплі переночувати, ніж у полі під відкритим небом.

Сподобалося всім його слово. Залізли вони в дупло. Хей! Ну і дерево товстенне! Ну і дупло здоровенне! Людей у ньому спати лягло — і не злічити! Не тисяча — більше тисячі. А якщо треба, ще півтисячі влізе. Що в животі порожньо — про це ніхто й не думає. Сплять собі, хропуть, соплять та свистять.

А треба сказати, що від того місця, де майстри спали, щонайменше за кілька тисяч лі, жила одна сім'я. Господиня якраз тоді вечерю готувала. Їй би ще трохи пампушок над парою потримати, а тут дрова от-от закінчаться.

Ось і каже вона синові:

— Побіжи швидше за дім, принеси охапку трави, та посушу!

Послухався хлопчик, вийшов за ворота. Вмиг опинився в тому місці, де майстри спали. Подивився на дерево і думає: «Ось воно і згодиться сьогодні на розпал. З яких пір сухе стоїть!» Подумав він так, напружився, зламав дерево. Такий тріск роздався, що майстри всі разом прокинулися — подумали, що це з катапульти стріляють, — і з дупла на землю посипалися. Побачив хлопчик маленьких чоловічків, так зрадів, що й не розповісти. Присів навпочіпки, став їх розглядати. Він і подумати не міг, що в Піднебесній такі чудеса трапляються.

А тут світлячок з'явився, туди-сюди літає, світить, та так яскраво, яскравіше десяти тисяч свічок, разом узятих. Від цього світла обличчя у хлопчика почервоніло, чорне волосся на лобі ніби олією блищало. Величезного він зросту, а на вигляд добрий. Дивляться на нього майстри, дивуються, слова вимовити не можуть, тільки Ван Сань-каменяр пам'ятає, що треба товаришам допомогти. Підняв він голову вгору, як закричить:

— Гей, хлопче-велетень! Бачу я, серце в тебе добре. У нас сьогодні й рисинки в роті не було. Чи не знайдеться в тебе чого поїсти?

Почув хлопчик, що каменяр закричав, і каже:

— Почекайте! Я миттю додому побіжу! Мати пампушки на парі пече, а мене за хмизом послала.

Схопився хлопчик з землі, одним махом вирвав охапку товстого очерету, побіг додому. Прибіг, дивиться — вогонь у вогнищі ще не згас.

Ось і готові пампушки. Не забув хлопчик свою обіцянку, попросив у матері одну, майстрам відніс. Тільки після того додому повернувся, сам взявся їсти.

Зраділи майстри. Та як же не зрадіти! Пампушка величезна, з пагорб величиною! А біла — ну, прямо сніг! Та якби тут майстрів ще сто разів по тисячі, їм за три роки та шість місяців не з'їсти цієї пампушки. Навіть не знають, з якого боку до неї підступитися. Стали нарешті їсти. Багато днів їли — маленьку дірку проїли. Дивляться — всередині овочева начинка. Як же начинку не спробувати? Стали вони один одного штовхати та відпихати, в середину лізти, влізли нарешті, взялися начинкою ласощати. Овочі ароматні, свіжі! Ніколи майстрам не доводилося таку смачну пампушку їсти.

Живуть собі, поживають, тиша навколо та спокій. Багато днів прожили. Але ось одного разу, якраз коли вони обідали своєю пампушкою, роздався гуркіт — ніби небо обвалилося. Земля під пампушкою заходила ходуном. Покликав Ван Сань хлопців, пішли вони подивитися, що сталося. Виглянули потихеньку. Ай-я! Що за диво! Дощ із усіх сил ллється, тільки не краплі з неба падають — струмені ллються, і не сотнями — тисячами — срібний водоспад з неба падає, блищить. Землі наче й не було — море-океан навколо розлилося. Посередині пампушка плаває і гори з кришталю прозорі — багато їх. І справді диво дивне! Дивляться майстри, дивляться, раптом бачать — ще гори з води піднімаються, величезні, високі. Одна гора прямо до них пливе, от-от з пампушкою зіткнеться. Закричали майстри зі страху. У той же момент гора на пампушку налетіла. Хей! Ні гуркоту, ні шуму, пампушка як була, так і залишилася ціла, а от гора об неї на шматочки розбилася. Зраділи Ван Сань і його товариші, куди ж сум подівся! Зрозуміли, що це зовсім не гора, а звичайний бульбаш, який буває на воді.

Ось і дощ стомився, лити перестав, винесло пампушку в велику ріку. Ходять по ріці величезні хвилі, закручують воду вири, хитається пампушка з боку в бік, аж голова у майстрів йде кругом, перед очима круги пливуть. Напружилися вони, підтягнули листок, що плавав по воді, заткнули тим листком дірку в пампушці, щоб хвилі всередину не вривалися.

Пливуть майстри рікою, а куди — не знають, не видно їм. Навіть Ван Сань, хоч і бувалий, і то не може точно сказати, скільки часу минуло — нічим час міряти.

І ось одного прекрасного дня відчувають майстри — більше не хитає пампушку, прислухалися — тиша навколо. Куди ж це вони припливли? Зраділи майстри так, що й не розповісти, всі разом ухопилися за листок, потягнули. І тоді крізь дірку проковзнув теплий сонячний промінь. Небо синє так і блищить, по небу легкі білі хмари пливуть — злитки срібні. Знову зажурилися, засумували майстри: не до берега, не до твердої землі пампушка пристала — знову по морю пливе. А море — небо блакитне, тільки ширше, більше, гладше та чистіше.
Дивляться майстри на море — і велике воно, і гарне, а все одно важко у них на душі — не можна ж вічно по морю плавати. Вже й не знаю, скільки минуло часу, раптом налетів звідкись сильний вітер, хвилі підняв високі, не ровен година наскочить їх пампушка на підводну скелю. Стривожився Ван Сань, а духом не впав, не похилив голови і каже спокійно так, не швидко і не повільно:

— Яка користь сумувати? Море хоч і велике, а берег є. Тут десь була гілка, її хвилею занесло в пампушку. Давайте зробимо з неї весла. Нас тисяча! Чого ж боятися? Невже не догребемо до берега?

Повеселішали майстри, посміхнулися. Пішли теслі гілку оглядати. Гарна! Найтонші гілочки на ній товщі за звичайний стовбур. Взялися теслі пиляти та рубати. Незабаром весла змайстрували — і не злічити.

Взяли майстри весла в руки, почали грісти. Гребуть — не перепочивають.

І на світанку грібнуть, коли небо червоніє, і вночі, коли зорі над морською водою блищать.

І ось одного разу ніч настала, місяць зійшов, море спокійне — ну прямо дзеркало гладеньке. Побачили тут майстри довгу чорну тінь — чи то берег, чи то острів. Зраділи! Адже стільки днів їх море носило! І хоч втомилися вони, ще старанніше грісти взялися, а тінь чим ближче стає, тим вищою здається. Подумали майстри, що це морський берег. Так, видно, дуже крутий. Як на нього залізти? А з самого верху щось блищить! Вже зовсім трохи лишилося плисти, ось-ось до того берега пристануть. Е-ва! Що за диво! Зарухався раптом берег. Придивилися майстри: та це зовсім не берег — рибина величезна. Не встигли майстри врятуватися: роззявила риба пащу, проковтнула пампушку разом із майстрами. Ніби фінік, проскочила пампушка в риб'яче черево. Не наситилася рибина, хвостом махнула, цілий пароплав проковтнула, доверху шерстю завантажений, знову не наїлася, два пароплави з полотном проковтнула — наполовину голод задовольнила.

Страшно в риб'ячому череві, темно; глухою ніччю, коли небо все в хмарах, і то світліше. Сидять майстри віч-на-віч, а один одного не бачать. Зітхнув тут Чжан Ер — ніколи, як із дому пішов, так не зітхав. Дуже він стривожився. Устав, пройшов кілька кроків, на Ван Саня наштовхнувся і каже сумно:

— Краще десять років по морю носитися, яке під місяцем блищить, ніж день у риб'ячому череві просидіти.

Розсміявся тут Ван Сань і питає:

— Що це ви, хлопці, голови похилили? Забули, що в пампушку свинячий жир покладено? Зараз запалимо його, і світло стане.

Щоб у риб'ячому череві вогонь горів, такого відроддя ніхто не бачив. А майстри запалили свинячий жир, і світло стало, ніби удень. Зраділи майстри: щойно як сліпі були, а тепер знову зрячими стали. Дивляться один на одного, сміються, розмовляють. Трохи часу минуло, ще радість їм привалила. Побачили вони біля пампушки два великі пароплави з полотном. І справді радість!

І так одежа в них у всіх зношена, а поки в дорозі були, зовсім зіпсувалася. Кожному в нове вбратися хочеться. Хоч нікого серед майстрів розумнішого за Ван Саня не було, а й він не міг сказати, скільки суконь пошити можна з тієї матерії, що на кораблях була. Хоч і згадав хто з майстрів рідний дім, чисту річечку, червоні квіти, тільки засмутився: нічого було їм тоді поїсти, ні в що вбратися. І взялися вони зі спокійним серцем за роботу.

Поки майстри в риб'ячому череві клопоталися, багато всякого приключилося. Рибину до морського берега хвилями пригнало, тут її коршун побачив, до самої води спустився, дзьоб роззявив, проковтнув рибину. Крилами махнув, знявся в небо, потім до якогось даху прилетів. Ну і гарно тут! Захочеш розповісти, та не вдасться. Сонечко ласкаво світить, у самі затишні куточки рожеві промені посилає. Струсив коршун пір'я і як закричить. А в дворі дівчина з вишиванням сиділа. Підняла вона голову, побачила коршуна, взяла узорчату туфельку, у коршуна кинула. А коршун розправив крила, якраз злітати збирався. Попала йому туфелька носом прямо в крило і застрягла. Не може коршун злетіти.

Дивиться дівчина — жирний коршун, і думає: «Приготую-ка я його для батька, нехай поласує». Зібрала дівчина свої нитки та голки, взяла птаха, у дім пішла.

А майстри до того часу в усе нове вбралися, задоволені, посміхаються. Як то кажуть, радість на все небо, веселість на всю землю. Бігають, стрибають, співають, ніби у свято. Витягла дівчина з черева коршуна рибину, чує — сміється хтось всередині. Здивувалася дівчина: звідки людські голоси? Їй-то рибина маленькою рибкою здається. Розпорола вона обережно риб'яче черево, а там три пароплави та пампушка, у пампушці тисяча чоловік. А майстри таких чудес за цей час надивилися, що анітрохи дівчини тієї не злякалися. Ван Сань навіть ввічливо подякував дівчині, розповів, навіщо вони рідні місця покинули, про лиха, які з ними в дорозі приключилися, розказав. Пожаліла їх дівчина, сказала, щоб вони назавжди тут оселилися.

Кинулися майстри всі разом у двір, дуже їм хотілося подивитися на блакитне небо, на ясне сонечко. А найбільше хотілося послухати, як птахи співають та вітер у деревах шумить. Бігають майстри, метушаться, півдня пробігали, а ніяк до дверей не доходять. Раптом дивляться — дві гори одна до одної прилипли, поруч стоять. Ковтнули майстри раз гору, на смак спробували — солодка, ну, прямо тісто з рисового борошна. Виявляється, це дівчина два зернятка рисові обронила.

Лізуть майстри на гори-зернятка, вилазять, вже й не знаю, скільки часу минуло, поки їх подолали. А тут смеркло, так і не побачили майстри, які тут місця, довелося назад іти. Півночі йшли, поки до дівчини тієї знову прийшли.

До того часу батько її додому повернувся. Борода біла, сміється весело, одразу видно — добрий. Розповіла йому дочка все, як було, не став дід їсти, став майстрів чекати, з ними вечеряти. Взялися майстри з господарем за коршунятину. Смачна, ніжна! Дівчина осторонь сидить, червону шерсть пряде і каже:

— Батьку, червоні кульки у тебе на шапці зовсім зносилися. Я сьогодні з риб'ячого черева трохи шерсти дістала, давай нові зробимо!

Взяла дівчина всю шерсть, що на пароплаві була, зробила з неї два величезних гарних кульки, до батькової шапки прикріпила.
У цей час майстри якраз закінчували вечеряти. Поглядів дід на червоні кульки, надів шапку, пообіцяв завтра взяти майстрів із собою, поводити їх різними місцями, нехай подивляться. Наступного дня покликав дід Ван Саня, покликав усю тисячу майстрів, наказав їм залізти собі на плечі. Надів шапку з новими кульками, зробив кілька кроків і опинився біля воріт. Понес дід майстрів до саду. Здалеку почули майстри, як чудово співає дика слива. А коли прийшли до саду, зрозуміли — це бджоли дзижчать. На темно-зеленій траві, на світло-зелених листках, на червоних квітах, на тонких вербах — скрізь краплини-перлини. Найменші з них — більші й кругліші за місяць на небі. Так і блищать краплини, так і переливаються, то червоними стають, то фіолетовими. Сидять майстри на плечах у діда, дивляться вниз, і здається їм, ніби це не краплини, а тисяча разів по тисячі, десять тисяч разів по десять тисяч місяців сяє серед різнокольорових хмар.

Підійшов дід із майстрами до фруктового саду. Чують люди — яблуками смачно запахло, аж слина потекла, захотілося їм тих яблук скуштувати, адже дід неодмінно їх частуватиме. Але тут раптом звідкись з'явився чорний орел. Дуже сподобались йому кульки на шапці у діда, таких він відродження не бачив. Розправив орел крила, схопив кульки в дзьоб і полетів на південь. Затривожився тут дід, кинувся за ним у погоню. А майстри теж занепокоїлися, бояться, щоб дід їх не впустив випадково. Сховалися в складках його одягу, лише голови висунули, по сторонах поглядають.

Летить орел все швидше та швидше, дід за ним. Біжить, біжить, ніяк не наздожене. Потім раптом нахилився, підняв із землі велику гору — три дні на неї лізти, три ночі підніматися, щоб до вершини дістатися, — і кинув тією горою в орла. Не влучила гора в орла, впала на південний схил іншої гори — ще вищої та більшої. Тут раптом голос роздався, такий, що небо злякалося, земля задрижала:

— Хто це в мою чашку піщинку кинув?

Почув дід голос, переступив через величезну та височенну гору, а там на землі сидить старець, у три рази більший за нього, їсть круто зварений рис. Взяв той старець паличками гору, викинув із чашки, знову взявся за їжу. А дід, який майстрів на плечах ніс, почав вибачатися і каже:

— Ти вже вибач мене, старший брате, це я за орлом гнався, хотів каменем у нього влучити, а потрапив у твою чашку. Не сердься!

Старець не тільки не розсердився, навпаки, запросив діда поїсти разом із ним. Просто голос у нього такий гучний.

Та не став дід тут засиджуватися та частуватися, нічого більше не сказав, помчав далі, за орлом у погоню. Вже майже наздогнав його, але тут перед дідом гора виросла, для нього й то величезна та височенна. Біла, гладка, ні травинки на ній, ні деревця! З труднощами подолав її дід, ледве до вершини дістався. Дивляться майстри: по обличчю діда піт так і котиться. Недарма кажуть: «Іти в гору легко, з гори — важко». Став дід спускатися, не втримався, ущелиною скотився. Дивиться — навкруги стіни кам'яні, прямовисні. Ніяк не вибратися дідові — все скочується. Дивляться майстри — не вибратися їм звідси, хіба що крила виростуть. Поглянули вони на Ван Саня, він теж брови насупив, не розправляє, не знає, що робити.

Ай-я! Що за диво дивне трапилося! Зарухалися кам'яні стіни, заходило ходуном ущелина, перевернулося дном до неба, ну, прямо як таз. Вивалився з ущелини дід, добре, майстри міцно трималися, а то б на землю попадали. Дивляться вони, придивляються, дивляться — хлопець перед ними, зростом у кілька сотень разів вищий за їхнього діда. Підвівся хлопець. Хе! Це зовсім не ущелина. У пупок велетня, ось куди дід потрапив.

Сів велетень, очі протер, видно, тільки що прокинувся. Каже йому дід:

— Дуже тебе прошу, старший брате, подивись, куди чорний орел полетів, бо мені не видно!

Стрибнув велетень, скла

↑ Догори

Дивовижні пригоди майстрів

Інші казки