Дружини у дзеркалі

Лежить у невідомих краях степ, десять днів на доброму скакуні скачи — не об'їдеш. Земля там — краю не видно, небо — оком не осягнеш. Не синіє над степом небо — пурпурове. Тільки на південно-західному його краю тінню гори вимальовуються. Стоять у степи села та хутори.

В одному хуторі жила мати з двома синами. Виростила добра старушка синів на рідкість розумних та кмітливих. Одна в неї турбота: як би синів одружити? Дуже хотілося старій онуків пригодувати. А синам наче й діла нема до материнського смутку. І так мати умовляє, і сяк — ніяк умовити не може. Свахи не одну пару черевиків стоптали, поки до женихів бігали, — все марно. Сумна стара, не спиться їй, не лежиться. І ось одного разу рівно опівночі підвелася вона з ліжка, двері відчинила, дивиться — небо всіма зорями всипане, а навколо пітьма непроглядна. Підвела стара голову, зітхнула і каже:

— Діточки ви мої, діточки, де ж вам жін по серцю знайти? Сказала так, а сама думає: «Мабуть, зорі мене почули, дуже тихо навколо». Не встигла вона це подумати, раптом бачить — у південно-західній стороні блискуче коло від землі відділилося, мало не більше місяця, прямо до неї летить. Прилетіло і в двір опустилося. Блищить коло, очам боляче. Заплющилася стара. Тільки відкрила очі, дивиться — старець у тому колі стоїть, лице добре, гарне, борода біла, в руці палиця з головою дракона. А промені навколо старця яскравіші за саме коло сяють. Усміхнувся старець — заколыхалась борода — і каже ясним голосом:

— Підшукав я для твоїх синів жін.

Не розгладилися зморшки між материнськими бровами, розвела вона руками й відповідає:

— Боюся, що марні твої клопоти, шановний старче-небожителю! Ніхто не припаде моїм синам до серця. Але коли дозволиш, я подивлюся на наречених, побалакаю зі свахами.

Зареготався старець — борода по повітрю поплила — і каже:

— Не треба свах, не треба запрошень на червоному папері, і розмальовані паланкини теж не потрібні. Дарую я тобі два дзеркальця, у кожного дзеркальця на звороті квіти водяного горіха. Не думай тільки, що жінки в дзеркалі — це обман. На третій день третього місяця рівно опівночі треба взяти дзеркальце, повернути його на південний захід, від дзеркальця промінь піде, і відразу широка дорога відкриється. По цій дорозі й треба за нареченою йти.

Помацав старець за пазухою, дістав два круглі дзеркальця, віддав старій. У той же миг наче сонце на небі зійшло — піднялося блискуче коло вгору, полетіло-поплило на південний захід і зникло падаючою зіркою.

Повернулася стара до хати, розбудила синів, старшому синові дала дзеркальце, молодшому теж дала дзеркальце. Глянув старший син у дзеркальце, бачить — дівчина, у червоне вбрана, у руці червоний піон тримає. Усміхнулася дівчина, опустила голову, червоним піоном милується. Забув старший син, що дівчину він у дзеркалі побачив, і як закричить:

— Матусю! Вона усміхнулася мені, потім голову опустила. А як мені про своє кохання їй сказати? Дозволь, матусю, нам одружитися?

Слухає мати, вухам своїм не вірить, з місця рушити не може. Глянув молодший син у дзеркальце, бачить — дівчина сидить, у зелене вбрана, у руці зелений піон тримає. Подивилася дівчина ласкаво, опустила голову, зеленим піоном милується. Забув тут молодший син, що дівчину ту він у дзеркалі побачив, і як закричить:

— Матусю! Дівчина поглядом ласкавим про кохання мені розповіла. Дозволь же мені на ній одружитися.

А стара мати і сміється, і плаче. Каже вона синам:

— Діточки ви мої, діточки! Розумом, чи що, ви з'їхали? Красуня-то ви в дзеркалі побачили. Як же їх у жінки взяти?

Вислухав матір старший син — зажурився, голову похилив. Вислухав матір молодший син — засумував, брови насупив.

Час біжить, сумують сини, бровей не розпрямляють. Робити нічого, довелося матері розповісти все як є.

Настав третій день третього місяця. Каже тут мати синам:

— Не відпущу я вас обох, як не просіть. Хто знає, що вас там чекає — щастя чи лиха біда?

Каже старший брат молодшому:

— Я першим піду, а ти поки лишайся.

Погодилася мати відпустити старшого і каже молодшому:

— Твій брат на річок-другий тебе старший, нехай і йде першим.

Рівно опівночі взяв старший син дзеркальце, вийшов у двір, повернув дзеркальце на південний захід, і відразу від дзеркальця білий промінь побіг, у той же миг гори з туману вийшли, ближче присунулися, і побачив юнак химерні камені, глухі ліси, стрімкі скелі та залізні вершини. А білий промінь у гори втік, ріс, ріс і в світлу широку дорогу перетворився. Простився юнак з матір'ю, простився з молодшим своїм братом і в дорогу вирушив.

Усю ніч ішов, а на світанку біля високої крутої гори опинився. Обійшов він гору, дивиться — скеля, у скелі печера світлом дивним світиться. У печері старець сидить, ноги під себе підібрав, а від старця сяючі промені у всі боки розходяться. Згадав тут юнак, що мати їм з братом про старця розповідала, і відразу все зрозумів. Підійшов він до старця, ввічливо вклонився і каже:

— Шановний старче! Я всю ніч ішов, від кінця до кінця дорогу пройшов. Де ж мені тепер ту дівчину шукати?

Почав тут безсмертний старець юнака хвалити.

— Ти сміливий юначе! Усю ніч ішов, від кінця до кінця дорогу пройшов. Тільки дівчина та на високій горі живе. Підеш на захід, перейдеш Тигрову гору, переберешся через потік Водяних чудовиськ і побачиш дім злої чарівниці. Перетворила чарівниця ту дівчину на червоний піон, у саду позаду дому її тримає. Проберися в сад та направ на піон чарівне дзеркальце. У той же миг піон красунею обернеться. А тепер сам вирішуй, підеш ти далі чи не підеш?

Подумав юнак і каже:

— Уже раз я сюди прийшов, не повернуся додому без дівчини.

Каже старик...
— Коли не знаєш ти страху, я тобі допоможу. Візьми батіг та клубок ниток, я навчу, що з ними робити. Тільки пам’ятай: якщо злякаєшся — батіг та нитки свою силу втратять.

Вийняв тут дід батіг і моток білих ниток, навчив юнака, що з ними робити, дорогу показав, куди йти.

Пішов юнак тією дорогою, кружляв, кружляв і на вершину гори зібрався. Поглянув уперед — ще гора стоїть. Каміння там, ніби дерев у лісі, одне одного дивовижніше. За горою чорний туман клубиться. Постояв юнак і пішов на ту гору. Іде він, іде, все крутіше, все вище підіймається, от-от у прірву впаде. Стомився, увесь потом облився, а тут з гори на нього два тигри кинулися, самі величезні, шкура плямиста. Вмиг перед юнаком опинилися, пащі роззявили. Махнув тут юнак батогом, раз, другий, третій і гукнув:

— Гей, тигри! Вартові гірські! Геть з дороги! Я світом ходжу, наречену шукаю.

Щойно він це сказав, миттю закрили тигри пащі, опустили голови й геть побігли.

Зібрався юнак на вершину. Униз поглянув, а там ущелина, ні каменя в ній, ні деревця — лише бурхливий потік мчить. Зійшов юнак з гори, до самої води підійшов. Вийняв моток, відірвав нитку, у воду кинув і гукнув:

— Гей, чудовиська, вартові водяні! Живо міст перекиньте з берега на берег. Я світом ходжу, наречену шукаю!

Щойно він це сказав — зашуміла, забурлила вода, в той же миг чудовиська на зелену поверхню сплили. Хвости риб’ячі, тулуби та голови людські, у черепахові панцирі вдягнені. Стали чудовиська нитку тягнути, на інший берег витягли. А нитка та місточком обернулася. Махнув юнак батогом і пішов по місточку. Місточок вузьенький — одне-єдине колодя. Глянув юнак униз: там вода зелена, у воді чудовиська, до самих ніг підбираються, червоними очима на юнака дивляться. Злякався юнак, думає: «Місточок вузьенький, от-от у воду впадеш». Подумав він так, і вмиг ноги в нього підкосились, в голові закрутилося. Ой-я! Колода вмиг тоненькою ниткою обернулася. Впав юнак у воду, і чудовиська його на дно потягли.

Чекає мати старшого сина, а він все не йде. Ось уже і рік минув. Втішає себе стара, заспокоює, а серце тривога гризе. Ось і третій день третього місяця настав. Говорить менший син матері:

— Матусю! Рік минув, як мій брат пішов. Нині я піду наречену для себе шукати!

Відповідає йому мати:

— Та ж брат твій досі не повернувся, як же ти, сину, не боїшся йти?

— Він не повернувся, а я обов’язково повернуся.

Болить у матері серце за старшим сином, і каже вона:

— Іди, та себе бережи. Хоч знайдеш ти наречену, хоч не знайдеш — все одно додому повертайся. Тільки дивись про старшого брата все дізнайся — де він, та що з ним.

Пообіцяв син зробити все, як мати наказує. Рівно опівночі вийшов він у двір, обернув завітне дзеркальце на південний захід. Побіг від дзеркальця білий промінь, ріс, ріс і у широку світлу дорогу перетворився. Аж до самих гір крутих простяглася та дорога. Простився менший син із матір’ю й у путь вирушив.

Усю ніч ішов. На світанку до кінця дороги дійшов, побачив старця безсмертного, від старця блискучі промені в усі боки розходяться. Дів старець юнакові батіг, дав ниток клубок, навчив, що з ними робити треба, і каже юнакові:

— Того року в цю пору твій брат сюди приходив. Впав він потім у воду, і чудовиська його на дно потягли. Ось і вирішуй, підеш ти далі чи ні.

Почув юнак, що старший брат у прірву впав, покотилися в нього з очей сльози, і каже він старцю:

— Будь що буде, а я все одно піду.

Вислухав дід юнака, дорогу показав до тієї дівчини. Іде юнак, батогом помахує, через Тигрову гору перебрався, до бурхливого потоку підійшов. Дістав клубок, відірвав нитку, у воду кинув і гукнув:

— Гей, чудовиська, вартові водяні! Живо міст з берега на берег перекиньте! Я світом ходжу, наречену шукаю!

Щойно він це сказав — забурлила, зашуміла вода, в той же миг чудовиська на зелену поверхню сплили. Хвости риб’ячі, тулуби та голови людські, у черепахові панцирі вдягнені. Стали чудовиська нитку тягнути, на інший берег витягли. А нитка та місточком обернулася. Іде юнак по місточку, а місточок вузьенький — одне-єдине колодя. Помахує юнак батогом, униз не дивиться, на чудовиськ уваги не звертає. Не тремтять у нього коліна, не крутиться в голові. Перебрався він щасливо через потік на інший берег. Гору перейшов, іншу подолав, раптом дивиться — між смарагдових кипарисів і зелених сосен стоїть домик. Щойно юнак до того домику наблизився, відчув — аромат дивний навколо розлився. Не пішов юнак до воріт, обійшов дім, як йому старець наказував. Підійшов, дивиться — двір стіною обнесений, за стіною сад із квітами видно. Не став юнак квіти розглядати, ударив батогом по стіні, в той же миг батіг мотузковою драбиною обернувся. Забрався юнак по драбині в сад, дернув драбину, вона знову батогом обернулася. Знайшов юнак у саду піони — зелений та червоний. Один одного кращий, один одного ароматніший. Направив юнак на квітку дзеркало і гукнув:

— Люй-мей! Зелена сестрице!

В той же миг квітка дівчиною обернулася. Її-то й бачив юнак у дзеркалі.

Каже юнак:

— Зелена сестрице! Я за тобою сюди прийшов. Давай втечемо!

Оглянула його дівчина поглядом з голови до ніг — усміхнулася. Повернула голову, на червоний піон поглянула — брови насупила, з очей сльози-перлини покотилися.

— Не можу я піти, не можу старшу сестрицю кинути. Хай ми вирвемося з рук злої чарівниці, все одно весь вік буду серцем сумувати.

Сказала вона так, а на червоному піоні краплини заблищали, на кожному пелюстку по перлині.
Все зрозумів юнак, зажурився. Не знайшов старший брат червону сестрицю, загубили його водяні чудовиська. А що зробиш без його дзеркальця? Тут каже йому зелена сестриця:

— Ходімо швидше до дому, зла чарівниця повернулася.

Щойно увійшли вони в дім, а вже чарівниця на передньому дворі. Поглядів юнак у дверну щілину, бачить — одягнена чарівниця в шовк та оксамит, тільки обличчя й руки в неї волохаті. Постояла чарівниця на дворі, носом повела, ткнула пальцем у двері й давай лаятися:

— Ах ти, тварюко, смерті своєї шукаєш! Як ти насмілилася людиною обернутися? Хто тобі дозволив чужого чоловіка в дім привести?

Пнула чарівниця двері ногою, на щепки їх рознесла. Спидницею махнула — загув у домі вітер. Тільки з тим дзеркальцем жодні чари не страшні. Не змогла чарівниця зелену сестрицю знову у квітку перетворити. Бачить стара, погана справа, усміхнулася й каже:

— Поглянь-но, дочко, який гарний юнак! Я тебе за нього заміж віддам.

Мовчать юнак з дівчиною, слова не вимовить. А зла чарівниця й каже:

— Ти ж не знаєш, що в домі у нас видимо-невидимо мулів, коней, корів та овець. А нині вночі злодії прийдуть. Нехай юнак разом зі мною дім постереже, а завтра я тебе з ним відпущу.

Сказала так чарівниця й пішла геть. Зажурилася тут дівчина й каже:

— Згубить тебе стара відьма. Нічого в неї немає — ні мулів, ні коней, ні корів, ні овець. Пішла вона збирати вовків, гадюк повзучих, тигрів та барсів.

Став юнак дівчину втішати:

— Є в мене чарівний батіг, від вовків, гадюк повзучих, тигрів та барсів рятує.

Заспокоїлася дівчина. Злегшало їй на серці.

Привела зла відьма юнака на пустельну гору, а сама зникла. Ось і ніч настала. Дивиться юнак — ні мула, ні коня, ні корови, ні вівці, — нічого немає. Тільки терен росте. Раптом бачить — вовки, гадюки повзучі, тигри та барси прийшли, блищат зеленими очима, а підійти не сміють. Вибрав юнак місце рівніше, ліг і проспав до самого світанку.

Бачить стара відьма — не згубить їй юнака, вдала, ніби плаче, і каже:

— Ох, як я люблю свою дочку! Якщо вона піде, помру від туги. Думала я, думала й надумала разом з вами піти.

Почула це дівчина, лихе відчула. Напевно задумала стара згубити їх у дорозі. Кмітливою була Люй-мей і каже старій:

— Згодна я, щоб ти пішла з нами, тільки не встигнеш за молодими. Втома змусить. Ти, якщо хочеш, можеш великою стати, якщо треба — можеш маленькою зробитися. Ось і зробися маленькою, залізь у мідну вазу. Я тебе на спині понесу. Руки тобі не пошкоджу, ноги не зламаю. Хочеш — спи. Хочеш — сиди. Добре?

А відьма зла тільки про те й думала, як згубити юнака та дівчину. Почула вона дівочі слова, зібралася вся, величиною з пацюка зробилася. Пстриб-скок — у мідну вазу влізла, а Люй-мей тільки того й треба. Затулила вона швидко вазу. Потім наказала юнакові кришку принести, кришкою вазу міцно-наміцно закрила. І пішли вони з юнаком. Підійшли до ущелини Водяних чудовиськ, вазу в воду кинули. Сіла Люй-мей на землю, заплакала. Плаче та примовляє:

— Ах ти, проклята відьмо! Замучила ти нас із сестрою, змучила. У квіти собі на потіху перетворила. Не можу я тебе покинути, сестрице! Коли ж ми тепер із тобою зустрінемось?

Плаче Люй-мей, слізьми обливається. Не витримали хмари, заплакали. Дощинками-сльозами землю полили. Не стерпіли сосни — заплакали. Росинки-сльози на гілках засяяли. Згадав тут юнак старшого брата, не стерпів і заплакав на голос. Заблищала тут каламутна зелена вода, розсіялися чорні хмари. З небес безсмертний старець спустився у сяючому колі. Махнув старець своєю палицею й гукнув:

— Гей, водяні потвори, винесіть на берег юнака! Він по світу ходив, наречену шукав!

Послухалися чудовиська — риб'ячі хвости, людські голови, черепаший панцир, винесли на берег старшого брата. А він ніби й не був на дні потоку у страшних водяних чудовиськ. Це чарівне дзеркало з квітами водяного горіха його від псування врятувало. Взяв старець юнака за руку, до себе потягнув. Гей! Юнак на ноги встав, очі протер і каже:

— Невже, сон мені привидівся?

Побачив він молодшого брата, обняв, а безсмертний старець піднявся вгору й зник.

Повернулися брати до дому відьми, у сад увійшли. Взяв старший брат дзеркало, на червоний півон наставив і покликав:

— Хун-цзе! Червона сестрице!

У той же миг обернулася квітка дівчиною. Її-то й бачив старший брат у дзеркалі. Погляділа дівчина на юнака, усміхнулася.

Розсіялися в горах темні хмари, зіграли у людей весілля. Дочекалася мати старшого сина з дружиною, дочекалася молодшого сина з дружиною. І стали вони жити в радості та злагоді.

↑ Догори

Дружини у дзеркалі

Інші казки