Мімоза
Не знаю, у якому краю, не відаю, у які часи трапилася ця історія. Та й чи не все одно? Може, далеко — там, де небо із землею сходяться. А може, близько — рукою подати. Жив колись на світі юнак. Гарний та статний. Щодня ходив на річку рибу ловити. І щоразу старця там зустрічав. Сидить старець на березі й тихо так примовляє:— Ловись, ловись, ловись! Ловись, ловись, ловись! Іди, мала рибко, приходи, велика!
Став за ним юнак слідкувати тайком і підглядати. Риби, що більші, усі до старця пливуть. Не стерпів якось юнак і каже:
— Добрий дідусю! Навчи мене рибу ловити, як ти ловиш!
Підняв старець голову й відповідає:
— Не буду я тебе вчити рибу ловити. Хлопець ти, бачу, чесний, іди краще вздовж річки берегом, чекає на тебе удача.
Сказав так старець, тряхнув волосіню, тільки хвилі по воді забігали, а сам зник.
Здивувався юнак і думає: «Не інакше, як старець цей — безсмертний шеньсянь. Послухаюсь-но я його, піду берегом, може, й справді удача мене там чекає». І пішов юнак берегом. Із полудня йшов до вечора. Вже сонечко зайшло, зорі на небі загорілися, місяць засяяв. Раптом бачить юнак — перед ним велика затока з'явилася, вся лотосами поросла. І місяць наче яскравіший став. А може, не місяць це, а лотоси так сяють. Залюбувався юнак, задивився, як раптом бачить — листя лотосів легенько заворушилося, квіти заколихалися. Зробив юнак крок, та, мабуть, на зелений мох наступив, підсів і впав. А як піднявся на ноги й оглянувся, місця цього не пізнав. Зорі з неба на землю спустилися, розсипали свої вогники по смарагдових кущах. Маленький будиночок у гаї стоїть, двері трохи відчинені, у щілину видно, як дівчина при лампі шовк тче. На дівчині довга спідниця, наче темно-зелений лотосовий лист у полум'ї лампи сяє. У волоссі, чорному, як вороняче крило, освіжий бутон лотоса. Підійшов юнак до будиночка й питає:
— Куди це я зайшов?
Перестала дівчина ткати, підняла голову й каже:
— Не буду тебе обманювати. Забрів ти у Село лотосів, а я — Діва-лотос. Коли втомився в дорозі, заходь у дім, відпочинь.
Дівчина й справді була гарна, наче лотос під місяцем. Зрадів юнак, у дім увійшов, а дівчина промовила слово, друге, похилила голову й знову ткати взялася. Та так швидко, що й не роздивишся, як вона човник під основу пропускає. Тільки срібний наперсток білою доріжкою блищить. Мовчить дівчина, зібрався юнак іти — не зупиняє, мовчки до дверей провожає. Ступив юнак крок, ступив другий, оглянувся — усе зникло, тільки велика затока сяє. Стоїть юнак і думає: «Ніби це квітка лотоса феєю обернулася. Ось би мені таку безсмертну дівчину за дружину взяти».
Повернувся юнак додому, нічого робити не може, не лежить у нього душа до роботи. Не стемніло ще, а він уже до лотосової затоки подався. Сонце ніяк не сховається за гори, по воді золоті луски розсипало, залило багрянцем лотоси. З великим трудом дочекався юнак темряви, дивиться — перед ним і справді Діва-лотос з'явилася. Лагідна така, лагідніша, ніж учора. Наказала дівчина юнакові дрантяву куртку зняти й давай її лагодити: стібок за стібком, стібок за стібком. Починила й юнакові подала. А юнак поглянув на дівчину й каже:
— Я ж один-однісінький на світі!
Діва-лотос наче не чує, голосу не подає, провожає юнака до дверей.
Повернувся юнак додому вже за північ. Ніяк місця собі не знайде: сяде — не сидиться йому. Встане — знову неспокійно. І побіг він знову до річки. Над річкою білий туман стелиться, черевики від роси мокнуть. А юнак біжить, що є сили. Примчав до лотосової затоки, коли вже птахи на вербах заспівали. Сонце зійшло, розігнало туман. Ще прозорішою здалася юнакові вода у затоці, ще чистішими листя лотосів, а по ніжних пелюстках перлини-росини перекочуються. Навколо аромат лотосів розливається. Іде юнак вздовж затоки, дивиться — посередині квітка височить, найбільша, найкрасивіша. Став юнак гадати: «Чи не ця ж квітка Дівою-лотосом обертається?» Тільки подумав він так, дивиться — заворушилася квітка, і на воді звідкись Діва-лотос з'явилася. Іде діва хвилями, тільки спідниця довга по вітру розвівається. Від радості забув юнак, що перед ним фея, хотів утримати її, щоб під воду не пішла, але тільки збирався простягнути руку, а діва вже на березі стоїть. І радіє вона, і сумує.
Каже діва:
— Не хоче мій батько, щоб я із простим смертним зналася. Ніколи ми більше з тобою не побачимося.
Ніби грім вразив юнака. Стоїть він, з місця не рухається, а потім заплакав, та так гірко. Побачила дівчина, як він горює, як убивається, головою тряхнула й каже:
— Якщо не знаєш ти страху й немає в тебе, як кажуть, «трьох сердець і двох думок», давай втечемо з тобою до самого краю неба на острів морський.
Ще сльози у юнака не висохли, а вже він усміхнувся:
— З тобою всюди мені радість — хоч у високих горах, хоч у диких лісах.
Виривала дівчина з волосся бутон лотоса, подула на нього — розквітла квітка: на кожному пелюстку перлина перекочується, навколо зеленого маточка тичинки-зірочки, як золото, блищать! Підняла дівчина однією рукою квітку, ніби парасольку розкрила, іншою рукою юнака за руку взяла, і полетіли вони в піднебесся. Білі хмари їх по спині гладять, орли під ногами крилами махають. Так високо вони летять і так швидко, що й описати неможливо. Ні з чим їх не порівняєш, хіба що з чарівною падаючою зіркою. Ніби часу зовсім мало минуло, а вони вже на землю опустилися, прямо в гірську ущелину. Поглядів юнак під ноги — все травою поросло, а на траві каміння розкидане. Поглядів навколо — високі гори одна на одну нагромаджуються. Зажурився юнак, а Діва-лотос радіє:
— Я ткатиму, а ти полюватимеш, ось і буде в нас їжа та одяг.
— А жити де будемо? — питає юнак.
— Не твоя це турбота. Зміню я шовкову спідницю на полотняну, не гірше за тебе зможу соснові гілки ламати й тутовник садити.
Так і зробила дівчина: скинула довгу зелену спідницю, кинула під ноги, полетіла спідниця, закрутилася й почала тихенько на землю опускатися. Підвела дівчина юнака до того місця, де спідниця опустилася. Дивиться юнак — замість спідниці велика заводь, як смарагд, блищить. Посередині заводи стоїть домик. До дому місток перекинуто. Перейшли юнак із дівчиною місток, увійшли в дім — простори там і всього вдосталь: казан, чашки, ковшики, тази, циновки, ковдри, різний посуд, навіть ткацький верстат біля стіни стоїть.
Вранці юнак на полювання зібрався. Вибігла Діва-лотос за ворота, витягла з волосся бутон лотоса, віддала його юнакові й каже:
— Візьми цю квітку, вона захистить тебе від усяких гадюк, від вовків і тигрів, від кровожерливих барсів. Побачать вони її — одразу втечуть. Тільки дивись, бережи її, нікому не віддавай.
Узяв юнак квітку й вирушив у дорогу. Лізе він на східні гори, а там зайці справді людини не бояться, але розбігаються, фазани не відлітають. Наловив він фазанів і зайців безліч, у зворотний шлях зібрався. Іде й бачить — на гірському схилі тутовий ліс зеленіє. Підійшов ближче, а це, виявляється, Діва-лотос тутові гілки ламає, між камінням встромляє. Не встигне встромити, а гілка вже в величезне тутове дерево перетворилася. Ламає діва соснові гілки, спокою собі не дає, ламає, між камінням встромляє. Руки в крові поранені, сонце обпекло обличчя.
Жалко стало юнакові дівчину, покликав він її:
— Ходімо додому, трохи відпочинемо.
А діва лише сміється:
— Ми дім тут поставимо, господарством обзаведемося, ось я й хочу, щоб протока ця великим озером стала, а на горах щоб тутовий ліс виріс.
Полює юнак день, полює другий, на третій виліз він на західні гори. Дивиться — дикі коні табуном пасуться, цілі стада диких кіз прямо до нього біжать. Схопив юнак козу, сів на коня, помчав додому. А вдома на кані зелений шовк лежить. Бере Діва-лотос шматок шовку, на траві його розстилає, шовк той же у зелену воду перетворюється.
Смеркається, а Діва-лотос все ткає та ткає свій шовк, ні рук, ні ніг від втоми не відчуває. Пожалів її юнак і каже:
— Ніч скоро. Відпочинь трохи.
А діва лише сміється:
— Ми дім тут поставимо, господарством обзаведемося, ось я й хочу, щоб протока ця великим озером стала, а на горах щоб тутовий ліс виріс.
Минув день, за ним другий, місяць скінчився, інший почався. Невідомо, скільки часу минуло. Напевно, багато, бо помітив юнак, що вже не така прекрасна Діва-лотос, як раніше. Не так блищать її чорні коси. Рожеві щічки не так сяють. Питає її юнак:
— Чи не від роботи й турбот ти рано постаріла?
Нічого не сказала Діва-лотос, лише головою похитала.
Вирушив юнак одного разу на полювання. З однієї гори спуститься, на іншу вилізе, з однієї ущелини вийде, в іншу увійде. І дістався він до долини по той бік гори. Підняв голову, оглянувся — ні квіточки, ні травинки, лише печера чорніє. Думав юнак, думав, дивився, дивився та й виліз на гору. Узяв лотос, який дружина йому колись дала, і сміливо увійшов у печеру. Іде він, а в печері все темнішає, все похмуріше, і кров'ю ніби запахло. Раптом звідкись тигр вискочив, очі — два ліхтарі, паща роззявлена, ось-ось кинеться на юнака. Відскочив у страху юнак, квітку заповітну тигрові показав, з квітки тієї червоний промінь вирвався, тонкий і довгий, ну, прямо блискавка. Повернувся тигр, геть побіг.
Пішов юнак далі, йде, йде, раптом назустріч йому зграя вовків. Хвости довгі по землі волочаться, вуха торчком. Оточили вовки юнака. Відскочив він від страху, показав їм завітний цвіт. Вирвався з того цвіту промінь-блискавка. Схилили вовки голови, повернули, втекли. Пішов юнак далі, йде, йде, раптом бачить — попереду світліше стало. Пройшов ще трохи, опинився перед високими воротами. Розчинив ворота, дивиться — за воротами яскраві ліхтарі горять, свічки полум’ям палають. Кан стоїть, на кані красуня. Лице біле, губи алі, голос лагідний, вигляд привітний. Заговорила красуня з юнаком, миттю з кана зіскочила, кинулася назустріч. Згадав тут юнак Діву-лотос. Хіба порівняєш її з цією красунею? Увійшов у двір, сів на кан, ближче до красуні. А красуня щебече, сміхом дзвінким заливається, золотий келих вином наповнює, на срібних тарілках закуски подає. Скуштував юнак закусок з срібних тарілок, випив вина з золотого келиха, красуня навколо нього так і в’ється. І взяв юнак її собі за дружину. У забавах та розвагах не помітив, як три дні минуло, три ночі пролетіло. А про доброту Діви-лотос зовсім забув. Сам радіє, а не думає, як важко зараз на серці у феї лотосів. Ось і четвертий день настав.
— Хочу я рідних відвідати, — каже красуня, — та боюся гадюк отруйних, тигрів злих і кровожерливих барсів.
Не став тут юнак роздумувати. Та й навіщо? Як кажуть, тричі по сім — двадцять один. Віддав він красуні завітний цвіт. Ех! Тільки вийшла красуня з дому, ворота за нею з гуркотом зачинилися, і стало темним-темно. Протягнув юнак руку — наштовхнувся на камінь, протягнув другу — знову камінь. І під ногами камінь. А за дверима тигри ревуть, вовки виють. Раптом камінь під ногами заворушився, і над головою каміння ось-ось обрушиться. Став юнак кричати — ніхто не відгукується, став на допомогу кликати — ніхто не відповідає. Страшно стало юнакові. Сів він біля каменю, зажурився.
А Діва-лотос у той час у домі сиділа, шовк старанно ткала. Потім підняла голову, дивиться — на дворі вже полудень, а чоловіка все немає й немає. Зануділо у діви серце. Погадала вона на пальцях і відразу все зрозуміла: на землі година минає, а в печері день ніччю змінюється. Значить, цілих три дні милується юнак із жінкою-перевертнем. Розгнівалася діва, прикро їй стало, не знає, що робити: рятувати його чи не рятувати. Зітхнула вона тихенько, уронила дві сльозинки й вирішила: «Хай він не хороший, а поганий, все одно врятую йому життя». Зі швидкістю вітру перебиралася вона з гори на гору, з ущелини в ущелину. І нарешті опинилася біля північного схилу тієї самої гори, де був ув’язнений юнак. Хотіла Діва-лотос у печеру увійти, дивиться — вхід величезними каменями завалений. Не стала вона гаяти час, забралася на саму вершину гори, зняла з пальця срібний наперсток і кинула. Влучив наперсток прямо в каміння, і розсунулося воно тихенько: ні іскорки не видно, ні гуркоту не чути; ні вузької щілини, ні широкого пролому. А лише пробурив срібний наперсток колодязь, круглий-прекруглий, глибокий-преглибокий — дна не видно. Гору ту величезну прямо наскрізь пробив.
А юнак тим часом сидить у печері, ніяк йому з неї не вийти, темно навколо. Стисне пальці — кулака не бачить. Розтисне — долоні не розгледне. Страшно йому, туга його гризе. «Як же вибратися звідси?» — думає юнак. І тільки він так подумав, світло стало в печері, не встиг моргнути, а Діва-лотос тут як тут. Взяла вона його за руку, повела за собою. Не встиг юнак спини розігнути, а вже на вершині гори опинився.
Діва нахилилася, срібний наперсток підібрала, знову на палець наділа. І в той же момент колодязь зник, наче його й не було.
Соромно юнакові й тривожно. Не розгнівалася на нього фея, лише сльози з її очей закрапали, і каже вона юнакові:
— Не думала я, не гадала, що ти мене так образиш! Не приховала я від тебе, що є в мене два скарби: цей наперсток — ключ, що відкриває гори, та лотос. Візьму лотос у руки — можу по синєму небу літати, воткну його у волосся — навіки молодою залишуся.
Тільки Діва-лотос це сказала, налетів на печеру грізний вихор. Жінка-перевертень його наслала. Схопила діва юнака за руку, і побігли вони геть від цього місця. Тепер завітним цвітом володіла зла чаклунка, і не було в Діви-лотос сили такої, щоб її подолати. Ось і вирішила Діва-лотос заманити чаклунку до себе в ущелину. Недарма кажуть: «повільний човен швидкого коня обжене». Мчить діва — по стрімнині пливе, юнак землі під собою не відчуває. А чаклунка тим часом наздоганяти їх стала. Наблизитися не сміє, боїться Діви-лотос, а юнака кличе:
— Повернись!
— Дивись, не обертайся, — наказує Діва-лотос, — інакше загинеш!
А чаклунка не вгамується:
— Згадай, юначе, як добре нам у печері було! Я три дні милувалися! Про мою красу згадай!
Слухав юнак, слухав, і завертілося у нього все в голові, закрутилося. Не витримав він, обернувся. А чаклунка махнула хусткою, і ноги юнака самі до неї побігли. Покликала тут чаклунка змію, сіла на неї верхи разом із юнаком і з вітром до печери полетіла.
Зітхнула Діва-лотос:
— Я ж не хотіла тебе врятувати! Я ж не старалася! Та все даремно!
Незабаром підійшла Діва-лотос до печери чаклунки. Дивиться — одяг валяється і кілки біля печери розкидані. Взяла Діва-лотос одяг юнака, зібрала його кістки, закопала біля своєї хатини.
Дуже працьовитою була Діва-лотос. Днем шовкопрядів годує, тутові дерева садить. А вночі при світлі лампи шовк тче. Минув рік, другий, третій. З тих соснових гілок, які Діва-лотос у горах повтикала, великі сосни виросли, з тутових гілок темно-зелені тути піднялися — усі гори навколо зеленими стали. Зелений шовк, який діва ткала, у блискуче кришталеве озеро перетворився. У темно-зеленому гаї різнокольорові метелики літають, на ніжно-зеленому озері лотоси розквітають. І ось одного разу побачила Діва-лотос, що на могилці біля її хатини травинка виросла. Доторкнулася до неї діва, а травинка засоромилася, згорнула листочки й похилилася.
Через кілька днів прийшов на озеро рибалити той самий дід, якого колись зустрів юнак. Діва-лотос розповіла йому все без приховання про те, що з нею трапилося. Пішов кудись дід і незабаром приніс дівчині завітний лотос, який він відібрав у чаклунки. Воткнула дівчина у свої чорні волосся лотос, знову заблищали волосся, колишньою красою засяяло личко. Зібрав дід насіння тієї зеленої травинки і пішов у далекі гори. А наступного року навесні зелені травинки виросли всюди: і в гірських гаях, і біля самого моря на прибережних пагорбах, і навіть у маленьких садочках біля домів. І назвали люди ці травинки засороми-травою, або мімозою. До сьогодні варто лише доторкнутися до мімози, а вона вже згорнула свої листочки й похилилася. До сьогодні ходять по світу люди, схожі на того юнака. Побачать нове й одразу забувають про старе. І не соромно їм!
Інші казки
