П'ять сестер

Було в матері п'ять дочок. Старшу звали Дін-чжер — Наперсток, другу Шоу-чжор — Браслет, третю Цзе-чжир — Каблучок, четверту Ер-чжур — Сережка, п'яту Хе-бор — Гаманець. Мати рано овдовіла і вдруге вийшла заміж за торговця-рознощика. Не добрим був він чоловіком, а ще більше — несправедливим. Та ще й скнара. Не велів він падчеркам сукні з нової тканини шити, не велів гарною їжею годувати. Ледь щось йому не до вподоби, кричить та лається:

— Гей! Даремно я білий рис перевожу, даремно першосортне борошно псую, годую п'ятьох дівчат — товар дешевий!

Якось рано вранці рознощик пішов по селах, а перед виходом наказав дружині:

— Візьми півшена найкращого борошна, налий півцзиня найкращої олії, напечи млинців масляних багатошарових, повернуся ввечері, наїмся досита.

Так сказав рознощик, взвалив на плече коромисло з товаром і пішов. Дружина всіх п'ятьох дочок на тік зерно сушити відіслала, замкнулася на кухні, зібралася млинці пекти. Взяла найкращого борошна, тісто замісила, вогонь у вогнищі розвела, стала млинці в казані пекти. Не встигла перший млинець спекти, чує — старша дочка прийшла. Бан-бан-бан — стукає в двері, кричить:

— Мамо, мамо! Відчини!

Відповідає мати:

— Ти навіщо прийшла, чому зерно на току не сушиш?

— Я за ситом прийшла.

Відчинила мати двері, впустила дочку. А в вогнищі вогонь палає, з казана пара валить.

Питає дочка:

— Мамо! Ти що робиш?

— Батькові масляні млинці пеку.

— Пахне смачно! Дай один скуштувати.

Так сказала Дін-чжер, зняла кришку з казана, дивиться — млинець підрум'янився, жаром дише, схопила його і їсти почала.

Говорить їй мати:

— Ти, доню, так і бути, їж, тільки дивися, на тік повернешся, сестрам нічого не розповідай.

Погодилася Дін-чжер, з'їла млинець, сито взяла і пішла. Замкнула мати двері і другий млинець печати почала. Тільки став він підрум'янюватися, друга дочка прибігла. Бан-бан-бан — стукає в двері, кричить:

— Мамо, мамо! Відчини!

— Ти навіщо прийшла? Чому зерно на току не сушиш?

— Я за решетом прийшла.

Відчинила мати двері, впустила дочку. А в вогнищі вогонь палає, з казана пара валить.

Питає дочка:

— Мамо! Ти що робиш?

— Батькові масляні млинці пеку.

— Пахне смачно! Дай один скуштувати!

Так сказала дочка, зняла кришку з казана, взяла млинець і їсти почала.

Говорить їй мати:

— Ти, доню, так і бути, їж, тільки дивися, на тік повернешся, сестрам нічого не розповідай.

Зареготалася дочка, доїла млинець, взяла решето і пішла. Замкнула мати двері, третій млинець печати почала. Тільки став він підрум'янюватися, третя дочка прибігла. Бан-бан-бан — в двері стукає, кричить:

— Мамо, мамо! Відчини!

— Ти навіщо прийшла! Чому зерно на току не вієш?

— Я за віником прийшла.

Відчинила мати двері, впустила дочку. У вогнищі полум'я палає, з казана пара валить.

Питає дочка:

— Мамо! Ти що робиш?

— Батькові масляні млинці пеку.

— Пахне смачно! Дай один скуштувати!

Зняла дочка кришку з казана, взяла млинець, їсти почала.

Говорить їй мати:

— Ти, доню, так і бути, їж. Тільки пам'ятай, на тік повернешся, сестрам нічого не розповідай.

Закивала головою дочка, доїла млинець, взяла віник і пішла. Замкнула мати двері, четвертий млинець на стінку казана наліпила. Тільки став він підрум'янюватися, четверта дочка прийшла. Бан-бан-бан — в двері стукає, кричить:

— Мамо, мамо! Відчини!

— Ти навіщо прийшла? Чому зерно на току не метеш?
— Я за мішком прийшла.

Відчинила мати, впустила доньку. У вогнищі полум'я палає, з казана пара валить.

Запитує донька:

— Мамо! Ти що робиш?

— Батькові масляні млинці пеку.

— Пахне смачно! Дай один скуштувати!

Відкрила Ер-чжур казан, дістала млинець, почала їсти.

Говорить їй мати:

— Ти, донечко, так і бути, їж, тільки дивись, як на тік повернешся, сестрам нічого не розповідай.

Зареготалася Ер-чжур, доїла млинець, взяла мішок і пішла. Зачинила мати двері, останній млинець на стінку казана наліпила, хмизу підкинула, спеку, думає, млинець і сховаю подалі. Раптом чує: бан-бан бан — у двері застукали. Це п'ята донька прибігла, кричить:

— Мамо, мамо! Відчини!

Говорить мати:

— Ти навіщо прийшла? Чому зерно на току в мірки не насипаєш?

— Я за коромислом прийшла.

Відчинила мати двері, впустила доньку, дала їй коромисло і говорить:

— Вже темно, швидше біжи до сестер, допоможи їм зерно таскати!

А донька відповідає:

— Дай мені млинця скуштувати!

— Нема в мене млинців, ріденької рисової кашки поїж!

— Сестрам дала млинців скуштувати, а мені не даєш! Виходить, їх любиш, а мене ні!

Сказала так Хе-бор, сльозами гіркими залилася.

Зітхнула мати, витягла з казана останній млинець, віддала молодшій доньці і говорить:

— Тільки один і залишився, їж, донечко.

Взяла Хе-бор млинець, усміхнулася весело і почала їсти. Побачила строката собачка, що Хе-бор млинець масляний їсть, підняла голову, дивиться. Відламала Хе-бор шматочок, собачці кинула:

— Скуштуй і ти, собачко, дізнаєшся, які смачні млинці масляні.

Доїла дівчина млинець, а тут і сонечко за гори сховалося. Рознощик додому повернувся, зняв з плеча коромисло і говорить:

— Обійшов я вздовж і впоперек чотири села та вісім хуторів, пройшов східні хутори, у західних селищах побував. Стомився, їсти захотів. Швидше подавай мені млинці масляні.

Відповідає дружина:

— Млинці масляні доньки з'їли.

Почув це торговець, закипіла в ньому злість — вода забурлила. Нічого не сказав, а сам план хитромудрий придумав. Наступного дня вранці приготував він сокиру хмиз рубати, закинув за спину міцну мотузку, взяв товсту палицю, суху шкуру баранячу, засміявся і говорить:

— Ну, донечки, піду я сьогодні в гори за хмизом, у горах квіти розпустилися, метелики літають. І ви зі мною йдіть, за день нагуляєтеся.

Дівчата довірливі, почули, що в гори підуть гратися та веселитися, зраділи. Взяла старша, Дін-чжер, кошичок, яблука-дички, каже, збиратиму. Захопила друга — Шоу-чжор — лопатку, каже: викопуватиму цілющі коріння гортензії. Приготувала третя — Цзе-чжир — маленьку цапку, трави духмяні, каже, діставатиму. Четверта — Ер-чжур — кошик на спину повісила, гриби, каже, збиратиму. П'ята — Хе-бор — маленький серп взяла, гілки туї, каже, зрізатиму. Захопили вони ще й пестру собачку, щоб у дорозі не нудно було. Вийшов за ворота рознощик, за ним п'ятеро сестер весело вибігли.

Дев'яносто дев'ять мілин пройшли, дев'яносто дев'ять поворотів обігнули і прийшли на Ведмежу гору.

Говорить рознощик:

— Донечки, я під горою хмиз рубатиму, а ви на гору підніміться, пограйтеся та повеселіться. Як замовкне моя сокира, так вниз спускайтеся.

Піднялися сестри на гору, а там краса така, що й не розповісти. Небо різнобарвне, дерева зелені, трави соковиті, а квітів яких тільки нема, та птахів різноперих! Персиків гірських та яблук диких сила-силенна, аж гілки гнуться. У озерах мальки зелені, червоні, жовті, сині. Взялися сестри за руки, пішли квіти збирати, яблука зривати, метеликів ловити, на траві котитися. Вирвалися вони на волю — пташки з клітки вилетіли, — не натішаться. Набрала старша сестра повний кошик яблук і говорить:

— Давайте до батька повертатися.

Відповідають їй сестри:

— Постривай! Чуєш, батько ще хмиз рубає?

Ідуть вони далі. Накопала друга сестра коріння гортензії і говорить:

— Годі грати, давайте до батька повертатися.

А три молодші сестри їй у відповідь:

— Не бійся! Чуєш, батько ще хмиз рубає?

Ідуть вони далі. Нарубала третя сестра цілу охапку духмяного рогозу і говорить:
— Далеко ми зайшли, давайте назад повернемося!

А дві молодші сестрички їй відповідають:

— Не далеко — близько, не далеко — близько! Чуєш, батько ще хмиз рубає?

Ідуть вони далі. Набрала Ер-чжур повне лукошко грибів і каже:

— Скоро сонечко сховається, додому пора!

Почула це Хе-бор, губи надула і каже:

— У вас у всіх кошики повні, у мене одної нічого нема!

Побачили сестри: невесела Хе-бор, порадилися між собою і кажуть:

— Раз так, пройдемо ще трохи. Батьків сокиру поки не замовк.

Хочуть вони далі йти, а собачка їм поперек дороги стала, гавкає: ван-ван-ван!

— Не кусай нас, друже, ми пограємо трохи і назад повернемося.

Пішли вони далі і забрели в саму гущавину лісову. Зрізає Хе-бор ніжні гілки туї, сестри їй допомагають, цілий в'язок нарізали. Сонечко за гори сіло, птахи в гніздах повтикалися, темно стало. Пішли сестри назад, страшно їм, дороги не розбирають, — і заблукали. Вперед ідуть — гори круті, назад — ліс густий. У траві світлячки мигочуть, ущелинами звірі ревуть. Птахи нічні лісом літають, вітер у деревах свистить та виє, у траві шелестить. Страшно в горах темної ночі, аж серце замирає. Блукали, блукали сестри по Ведмежій горі, зовсім з дороги зійшли. Каже тут старша, Дін-чжер:

— Не треба боятися, не треба з боку на бік метатися. Чуєте? Батько все ще хмиз рубає!

Прислухалися сестри, взялися за руки і разом із собачкою повільно пішли на звук сокири. Перейшли гору, минули два ущелини, раптом дивляться — дорога гірська. Чути, як сокира дерево рубає:

Бан-бан-бан-бан! Зраділи сестри, закричали разом:

— Батьку, батьку, ми прийшли.

Тільки луна їм відповіла, а голосу вітчима не чути. Дивилися вони, дивилися при світлі зірок, бачать — висить на високому дереві суха бараня шкура, поруч палиця товста прив'язана. Палиця від вітру хитається, по шкурі б'є: бан-бан-бан-бан! А сокири ніякої нема.

Батьку, батьку, зле у тебе серце, не пожалів ти дочок, темної ночі в глухих горах на поталу вовкам та тиграм кинув. Додому б повернутися — ніч темна, гори круті, дороги не видно. Куди ж подітися? Де голову прихилити?

Раптом далеко-далеко, у самій гущавині гірського лісу, вогник блиснув. Раз лампа горить — значить, люди є.

Зраділи сестри, всі разом заговорили:

— Підемо подивимося, нас тільки б на ніч хто прихистив, а завтра ледве світ дорогу знайдемо, додому повернемося.

Подолали вони страх, стали на гору підніматися. Вертиться собаченя під ногами, йти не дає, гавкає що є сили.

Кажуть їй сестри:

— Не гавкай, друже, не сердься, зараз у дім прийдемо, їжі знайдемо, тебе досить нагодуємо!

Взялися сестри за руки, разом із собачкою на далекий вогник пішли. А це й не лампа зовсім — ліхтар біля входу в печеру світиться. Піднялися сестри на кам'яні сходинки, дивляться — двері кам'яні двосхилі, одна половинка відчинена. Заглянули — а там стара бабуся сидить. Подивилася вона на сестер, — що за диво дивне? — і питає:

— Як це ви, діточки, темної ночі сюди забрели?

Відповідають дівчата:

— Пішли ми в гори хмиз збирати, та заблукали. Дозволь, добра бабусю, на ніч у тебе залишитися.

Зітхнула тут бабуся і каже:

— Видно, не знаєте ви, в яке місце забрели. Гора ця Ведмежою зветься і печера теж, бо живе в ній ведмідь-перевертень. Не їсть він вареної їжі, людей жере. Хто сюди пройде — той у лапи до нього потрапить. Бачите, білі кісточки в печері горою нагромаджені?

— А ти, бабусю, хто ж будеш? Чому ведмідь тебе не з'їв, пощадив?

Відповідає бабуся:

— Він і мене з'їсти хотів, у лапах сюди притягнув. Тільки стара я да худа. Кістки да шкіра. Ось і не став він мене їсти, наказав за домом доглядати.

— А де він зараз, ведмідь? Чому ми його не бачили?

— Наївні ви, мої діточки! Добре, що не бачили. Дивіться, як би він вас не помітив.

Вийшла бабуся з печери, подивилася на небо і каже:

— Пішов ведмідь на полювання людей ловити, скоро назад повернеться. Ідіть-но ви звідси подобру-поздорову!

Ніч темна, гори глухі, де дівчатам голову прихилити?

Питають вони:

— Бабусю, а бабусю, ведмідь повернеться, де спати ляже?

Відповідає бабуся:

— Якщо спекотно — на холодний кан ляже, якщо холодно — на теплий кан залізе.

— А де в нього теплий кан?

— У глибокому казані.
— А де в нього холодний кан?
— На плоскому камені.

Порадилися між собою сестри, поговорили тихенько і кажуть старій:
— Не бійся, бабусю! Сховай нас у п’ять великих глечиків, повернеться ведмідь — положи його спати на теплий кан. Ми придумали, як від нього позбутися.

Щойно вони це сказали — зовні вітер засвистів, ведмідь на горі з’явився, тут уже не до розмов. Відкрила бабуся швиденько п’ять великих глечиків, з глини зроблених, наказала сестрам сховатися. А строкату собачку в топці сховала, більше ніде. Щойно вони попряталися, ведмідь-перевертень заявився.

Увійшов, носом водить, принюхується:
— Пих-пих, що за дух?

Відповідає йому стара:
— Може, це в мене ноги так пахнуть?
— Пих-пих, не ноги.
— Може, це від тебе кров’ю свіжою пахне?
— Пих-пих, не кров’ю!

Бігає ведмідь по печері, по кутах шарить. Підійшов до глиняних глечиків, хотів відкрити та заглянути. Злякалася стара, серце заскакало, утримати його — сили не вистачає, дорогу заступити — сміливості не має: «Погана справа! Загубить він бідних дівчат». Раптом із топки собачка вискочила, кинулася вперед, гавкнула, хап ведмедя за ногу. Обернувся ведмідь, штовхнув собачку і каже:
— Чую я дух чужий, а це паршивою собачкою пахне!

Каже йому тут стара:
— Уже й не знаю, що за собачка така заблукана, гнала я її, гнала, не йде.
— А ти прив’яжи її, коли людину завтра не задеру, собачку з’їм.
— І то правда. А тепер лягай спати. Пізня година.
— Гаряче, піду на холодний кан ляжу.
— А ти подивись, який вітер дме, з півночі холоднішати почне, лягай краще на теплий кан.

Послухався ведмідь старій, заліз у казан, захрапів. Відкрила тут стара тихенько глиняні глечики, випустила дівчат. Дин-чжер із Шоу-чжор валуни важкі притягли, на кришку казана положили, тепер кришку з місця не зрушиш. Цзе-чжир із Ер-чжур сухого хмизу натягали, стали в печі вогонь розводити. А Хе-бор що є сили ковальський міх розтягує: пай-да! Пай-да! Міх пыхтить, полум’я казан лиже — гарячіше, ще гарячіше, гарячіше, ще гарячіше!

Прокинувся ведмідь та як зареві:
— Жа-жа-жара! Гр-гр-гаряче!

Відповідають йому сестри:
— А ти не реви! Тепліше — спати солодше!
— Ай-я! Жарко! Всю шерсть мені спалили!
— А ти не кричи! Шерсть ведмежа як шуба. Стару знімеш — нову надінеш!
— Ай-я! Жарко! Всю шкіру мені спалили!
— А ти не реви! Шкіра ведмежа як одяг! Старий знімеш — новий надінеш!

Так злого ведмедя-перевертня живцем у казані й засмажили.

Настав ранок. Тривожаться сестри. Серце в них — море бурхливе. Додому повернутися — там вітчим злий, увесь вік мучитися будеш. Не повернутися — туга за рідною матір’ю зіжене.

Бачить стара — зажурилися, засумували дівчата, і каже:
— Чого тільки на цій горі немає — і гарбузи, і яблука, і овочі різні, і трави цілющі, і зерно — все тут росте. Мені, старій, теж голову прихилити ніде. Може, залишитеся? Разом житимемо.

І залишилися п’ять сестер на горі жити. Як засмажили вони ведмедя-перевертня — спокійно на горі стало. У любові та злагоді живуть дівчата з старою, одне одному у всьому допомагають.

Наловили вони диких качок, фазанів та зайців, корів диких пригнали, овець та кабанів, відгодували їх, стали звірі лагідними, домашніми. Всю землю на схилі сестри тяпками та мотиками перекопали, пшеницю посіяли, просо. На цілині земля тучна, жирна; викопали дівчата канавки, з вершини вода по них тече джерельна, чиста. Тече і тече, ллється і ллється. Гною вдосталь, бур’яни виполоти. Пшениця паростки пустила, зелені, блискучі, на просі метелочки з’явилися. Уродилося все на славу!

Стали сери тутового листя збирати, шовкопрядів годувати. Зібрали бавовну дику, взялися тканину ткати. На яблуках вино настояли смачне, ароматне, коноплі посіяли, олії натисли пахучої. Бамбук тонкий нарізали, кошики сплели. Товсті дерева зрубали — дім збудували. Все в них є — і їжа, і одяг, і житло, і посуд різний — всього вдосталь.

Зима літо змінює, спека — холод, непомітно три роки минуло. Знову вкрили червоні листя землю, знову біля воріт персикове дерево зацвіло. Згадали сестри про рідну матір, вирішили вісточку їй подати. Зняла старша сестра наперсток мідний, зняла друга сестра браслет срібний, зняла третя сестра кільце позолочене, зняла четверта сестра нефритові сережки зелені. А молодшій що зняти? Відв’язала вона від пояса гаманець, з атласу пошитий, парчею вишитий. Поклали в нього сестри всі свої прикраси, зверху прикрили шматочками шовковими та атласними, жменю зерна всипали. Міцно-наміцно зав’язали мішечок, покликали собачку строкату, до рідного дому її відправили.

Довгих три роки сестри вдома не були. Довгих три роки за горами стояла посуха, немає й немає дощу. Торгівля у крамаря зовсім занепала, який у нього був товар, увесь продав, а гроші проїв. Та й коромисла з товарами немає сил тягати. У скрині — ні зернятка, у ящику — ні жмені борошна. Піч холодна, з труби дим не йде. Сидять чоловік з дружиною, зітхають та охкають. Раптом дивляться — собачка строката біжить, хвостом виляє, в зубах — вузлик. Узяла дружина вузлик, розв’язала, а там наперсток мідний, браслет срібний, кільце позолочене, сережки нефритові та ще гаманець, з атласу пошитий, парчею вишитий. Заплакала мати від радості і каже:
— Живі мої дочурки, усі п’ятеро. Про те мені шпильки та заколки в мішечку атласному сказали. Є в них їжа, є одяг. Про те мені шматочки та зернятка сказали! Швидше біжи вперед, собачко строката, приведи мене до моїх діточок!

Почув це злий вітчим і не знає, чи вірити йому, чи ні. Тільки вдома все одно з голоду помреш. І вирішив він разом із дружиною йти. Собачка попереду біжить, чоловік з дружиною слідом за нею. Пройшли дев’яносто дев’ять мілин, обігнули дев’яносто дев’ять поворотів, до гори підійшли — Десять тисяч скарбів зветься. Стали вгору підніматися. По схилах та по кручах поля зелені, доглянуті; корови мукають, кози скачуть, курки, качки, свині, зайці по горі бігають. Посередині гори — дім високий, двір просторий. Гавкнула строката собачка тричі: гав-гав-гав!

П’ять дівчат, п’ять сестер до воріт вийшли. Радіють, дивуються, слова вимовити не можуть. Кинулися вони до своєї бідної матері та давай її обіймати. Три роки не бачилися, сьогодні раптом зустрілися.

Вітчим осторонь стоїть, почервонів увесь, соромно йому, совісно. Зітхнув він тихенько і думає: «Винуватий я перед дочками, покаятися треба».

Покаявся, прощення випросив, на тім і казці кінець. А як спитаєте, чим п’ять сестер матір із вітчимом частували, відповім вам: вином та м’ясом, та ще млинцями масляними багатошаровими, цілими блюдами їх подавали.

↑ Догори

П'ять сестер

Інші казки