Казка про молодшого брата

Жили колись у маленькому селі на схилі гори батько, два сини та невістка. Коли молодший син народився, батькові було під п’ятдесят. Назвали хлопчика Ер-сяо. Виріс він кмітливим, працьовитим, і всі його любили. А батько просто души в ньому не чаяв.

Коли Ер-сяо виповнилося тринадцять років, батько захворів і помер. І став Ер-сяо жити зі старшим братом та невісткою. Брат — ледар, а невістка зла та сварлива. Була у них стара корова. Зранку до вечора пасе її Ер-сяо. Роз’їлася корова, товста та сита стала. Ось якось раз і каже зла невістка своєму ледачому чоловікові:

— Треба зілля дістати, Ер-сяо згубити — не доведеться тоді господарство ділити!

Лінивий брат у той час на кані дрімав. Відповідає він дружині, ледве язиком ворочає:

— Гаразд!

Настряпала зла невістка пельменів, з білого борошна та з чорного. У білі отруту поклала, молодшого брата частувати зібралася. А чорні собі та чоловікові залишила.

Пасе Ер-сяо корову на березі річки, вже полудень настав. Наїлася корова, живіт роздувся. Та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому понести.

І каже хлопчик корові:

— Підем, корівко, додому. Полудень на дворі, сонце вогнем пече.

Стоїть корова, не шелохнеться, а в неї сльози з очей капають.

Здивувався хлопчик, питає:

— Ти що, корівко, не наїлася, не напилася?

Відкрила корова рота і заговорила людським голосом:

— Добрий хлопчику! Повернешся додому, їж пельмені чорні, не їж білі.

Не зрозумів Ер-сяо до кінця, у чому справа. Повернувся додому, а зла невістка посміхається, говорить ласкаво:

— Ти, братець, корову пас, траву косив — мабуть, стомився. Я для тебе білих пельменів настряпала. Їж швидше!

Відповідає їй Ер-сяо:

— Залиш, невістко, білі пельмені собі та старшому братові, а мені й чорні хороші!

Сказав так, присунув до себе пельмені з чорного борошна і давай їсти. Невістка поруч стоїть, очі витріщила. Зачекала, поки Ер-сяо піде, взяла білі пельмені, викинула і знову лихе задумала. «Гаразд! — думає. — Хочеш чорні пельмені їсти, так я тобі й у чорні отрути накладу». Так вона й зробила. Настряпала наступного дня чорних пельменів, отрути в них поклала, а білі собі та чоловікові залишила поласувати.

Пасе Ер-сяо корову на схилі гори, вже полудень настав. Наїлася корова, аж живіт роздувся, та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому понести.

Каже хлопчик корові:

— Підем, корівко, додому! Полудень на дворі, сонце вогнем пече.

Стоїть корова, не шелохнеться, а в неї сльози з очей капають.

Здивувався хлопчик, питає:

— Ти що, корівко, не наїлася, не напилася?

Відкрила тут корова рота і заговорила людським голосом:

— Добрий хлопчику! Повернешся додому — їж пельмені білі, не їж чорні.

Цього разу зрозумів Ер-сяо, у чому справа. Повернувся додому, а зла невістка посміхається, говорить ласкаво:

— Ти, братець, корову пас, стомився. Говорив ти вчора, що тобі чорні пельмені до смаку, ось я для тебе чорненьких і настряпала. Їж швидше!

А Ер-сяо бровою не повів, оком не моргнув, відповідає:

— Невістко, як батько помер, ви з братцем усі білі пельмені їсте, дай-но сьогодні мені поласувати!

Сказав так і взявся білі пельмені їсти. Невістка поруч стоїть, злість її розбирає. Вчора хотіла хлопчика згубити, сьогодні пробувала — ніяк не виходить. Задумала вона тоді по-іншому звести Ер-сяо і каже своєму лінивому чоловікові:

— Скоро зима, сніг випаде, нема де корову пасти, чого даремно Ер-сяо годувати? Давай ділитися. Ер-сяо дамо ток з маленьким коморкою та два му худої землі. Нам — корова, на якій орати можна, йому — великий рудий пес. Нам — курка-несучка, йому — великий півень. Нам — цілий плуг та міцний хомут, йому — зламаний плуг та негідний хомут.

Зігнув лінивий старший брат, погодився: «Гаразд, каже!»

Так і поділилися, молодшого брата навіть слухати не стали. Прийшла зима. Ер-сяо в гори ходить, траву та хмиз збирає, півень йому допомагає, зернятка підбирає, пес гілля носить. Розгодував Ер-сяо півня, розгодував собаку. А лінивий старший брат до самого вечора коров’ячий хлів не зачиняє, сіна не підкладає. Холодно корівці, голодно, зів’яла вона — суха хворостина тонка. Гляне на неї Ер-сяо — серце стисне від жалю.

Прийшла весна, саме час орати. Зажурився хлопчик. Побачив рудий пес, що господар його сумний ходить, загавкав:

— Ван-ван-ван! Мене запряжи — за корову зійду! Ван-ван-ван! Мене запряжи — за корову зійду!

Побачив великий півень, що господар його сумний ходить, закричав:

— Ку-ку-ку, я орати можу! Запряжи мене! Ку-ку-ку, я орати можу! Запряжи мене!

Запряг Ер-сяо рудого пса, запряг великого півня, пішов поле орати. Махає півень крилами, тягне плуг, старається. Махає пес хвостом, тягне плуг, напружується. Ер-сяо ззаду йде, плуг тримає. Так і ріже плуг сиру глину, так і ріже.

Незабаром Ер-сяо всю землю переорав. Дізналася про це зла невістка, знову лихе задумала, каже своєму лінивому чоловікові:

— Зовсім немічною стала наша корова, воза тягнути не може. Сходи-но до Ер-сяо, візьми рудого пса та великого півня, може, на них возити будемо?

Радий старший брат і думає: «Стару корову запряжеш, не підштовхнеш — не поїдеш! Рудого пса та великого півня позичиш, у віз запряжеш, вони повізуть, а сам відпочинеш!» Ледве не бігом помчав старший брат до молодшого. Прибіг і каже:

— Немічною стала наша корова, воза тягнути не може, позич-но мені твого пса та півня, може, вони потягнуть?

Мовчить Ер-сяо, ніби й не бачить старшого брата. Випростався тоді старший брат, розігнув свою ліниву спину і каже:

— Не даси, повернуся додому, заморю стару корову до смерті.

Пожалів Ер-сяо корівку, дав старшому братові пса та півня. Запряг їх ледар, повний віз гною навалив, стегнув батогом і примовляє:

— Ну-но, налягайте, старшому братові послужите!

Сам віз не штовхає, тільки вигляд робить, того й гляди, на спину перекинеться, досадно йому, що півень та пес його самого не везуть. Небагато минуло часу, стомилися півень та пес, потім знесилилися, ледве тягнуть, а ледар знай батогом їх стегає. Розсердилися нещасні, зупинилися, йти не хочуть. Бив їх ледар, бив, так і забив до смерті. Сам стомився, повернувся додому, заліз на кань і заснув.

Прийшов молодший брат з поля, про обід і не думає, одразу до старшого брата подався.

Побачив у дворі злу невістку і питає:

— Де мій рудий пес та великий півень? Я їх додому заберу, щоб годувати!

Махнула невістка рукою і каже:

— Ох, і не згадуй краще, забив пса та півня твій старший брат, лежать вони на дорозі.

Почув це Ер-сяо, серце його стисло, до дороги побіг. Дивиться — лежить на дорозі великий рудий пес, поруч півень валяється. І злість взяла Ер-сяо, і гірко йому. Плакав, плакав, потім узяв на руки півня та пса, до себе пригорнув, поніс додому. Поховав їх на току перед хатиною. Як повернеться з поля, одразу біжить на могилку подивитися. Минуло кілька днів, і виріс на могилці в’яз, листочки ніжні, світло-зелені, блищать — наче дорогоцінні камені сяють. Щодня його Ер-сяо поливає. Виріс за рік в’яз вище самого Ер-сяо. Макушка густа, листок до листка, ну, прямо парасолька зелена. Прийшла весна, на в’язі бруньки з’явилися — круглі монетки. Підніме юнак голову, милується. Раптом ненароком стовбур рукою тряхнув. Ша-ша-ша — зашелестіло, зашуміло, бруньки з дерева дощем посипалися. Нахилився Ер-сяо, підняти хотів, дивиться — очам своїм не вірить: і не бруньки це зовсім — монети золоті та срібні так і сяють, так і переливаються. Зібрав їх Ер-сяо, купив буру корову. З того часу ще старанніше працювати став.

Дізналася про це зла братова дружина. І ось одного разу, коли Ер-сяо в поле пішов, перелізла через стіну до нього в двір, ухопилася за стовбур в’яза і давай його трясти. Хуа-ла-ла — з дерева бруньки дощем посипалися. Пен-пен-пен — злу невістку по голові б’ють. Впустила вона стовбур, двома руками голову схопила.

— Ай-я-яй! — кричить.

Нахилилася, дивиться — ніяких монет на землі нема, ні золотих, ні срібних, лише кам’яні кругляки валяються. Почупала невістка голову — голова вся в шишках. Розлютилася, сокиру знайшла. Хан-ха — зрубала в’яз. Тут якраз Ер-сяо з поля повернувся. Побачив: і досадно йому, і гірко. Питає він злу невістку:

— Ти навіщо мій в’яз зрубала?

А та очі закатила, каже з образами:

— І не згадуй ти краще про своє дерево, всю голову мені пошкодило.

Сказала вона так, рукою махнула і пішла.

Зажурився Ер-сяо, дерево рукою погладив, потім ножик дістав, гілок нарізав, кошик сплів, під стріхою повісив. Прилетіли птахи з півдня, прилетіли з півночі, яйця в кошик поклали. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли з півночі, яйця в кошик поклали. До вечора кошик до країв наповнився.

Дізналася про це зла невістка і каже своєму лінивому чоловікові:

— Мабуть, не любиш ти яйця їсти! Глянь-но, скільки їх у молодшого брата в кошику під стріхою!

Почув це старший брат, очі витріщив, на ноги схопився.

— Побіжу, попрошу кілька штук.

А дружина відповідає:

— Не яйця проси, а кошик. Нехай ластівки та інші птахи самі нам яєць нанесуть, от скільки їх буде, не то що в хаті, у дворі не помістяться.

Пішов старший брат до молодшого. Іде, а собі думає: раптом не дасть йому Ер-сяо кошика чарівного? Увійшов, обличчя жалібне, і каже, ледь не плаче:

— Дай, братець, твоїм кошиком попользоватися, а то я з голоду скоро помру. Востаннє це, потім сам буду старанно працювати.

Серце у Ер-сяо добре, почув він, що старший брат з голоду помирає, дав йому в борг кошик. Побачила це зла невістка, аж рот від радості роззявила. Підвісила кошик під стріхою, сама у воріт сіла, покрикує:

— Птахи, зі сходу летіть, птахи, з заходу летіть, у мій кошик швидше яйця кладіть! Ластівки, з півночі летіть, ластівки, з півдня летіть, швидше у мій кошик яйця кладіть!

Прилетіли птахи з півдня, послід у кошику залишили, прилетіли птахи з півночі, послід у кошику залишили. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли ластівки з півночі, теж послід у кошику залишили і далі полетіли. Розсердилася зла невістка, схопила палицю та як ударить по кошику!

Маленькі пташки цвірінькають:

— Цвір-цвір-цвір! Невістка зла, серце зле, печінка зла, Цвір-раз! Дзьобнемо в око! Дзьобнемо в око! Цвір-раз!

А ластівки їм підспівують:

— Фьюить, фьюить, фьюить! Невістка зла, серце зле, печінка зла. Фьюить-раз! Дзьобнемо в око, дзьобнемо в око!

Кинулися тут разом на злу невістку пташки маленькі та ластівки, завертілася-закрутилася зла невістка, боляче їй, реве, кричить, а лінивий чоловік на кані лежить, крізь сон бурмоче:

— Ти чого ревеш, мені спати не даєш?

Видзьобали птахи злій невістці очі, і померла вона через кілька днів від досади. Лінивий брат незабаром з голоду помер. А працьовитий Ер-сяо жив у щасті та достатку.

↑ Догори

Казка про молодшого брата

Інші казки