Луна
Одного разу маленька собачка забрела далеко в гори. Похмурі, голі скелі нависали над вузькою стежкою. Стало холодно й темно.Собачка вже не раз чула від господаря, як високі й суворі ці гори, скільки сміливих людей загинуло під обвалами й на дні прірв, і не дивно тому, що зараз на душі в неї було неспокійно. Але вона вважала себе хороброю і, не бажаючи показати своєї боязкості, зібралася з духом і кілька разів гавкнула. Гірське луна точнісінько повторило її гавкіт. Але собака подумала, що це сама гора їй відповідає.
Загордившись, собачка з презирством дивилася на гору й голосно говорила:
— Хоч ця гора й висока, а голос у неї анітрохи не голосніший за мій. Якби дурні люди не наговорили про неї страшних казок, між нами не було б ніякої різниці.
Цю хвальку промову почув грім із хмари, що пропливала над горою, і, не стримавши свого обурення, загримів:
— Ти що там базікаєш?
А величезна гора багаторазово повторила:
— Ти що там базікаєш?
Бідолашна собачка, майже зовсім оглухла, пролепетала:
— Я... я... нічого...
І пустилася, піджавши хвіст, без огляду додому.
Інші казки
