Вдячна тигриця
Якось пішов дроворуб у гори хмиз рубати. Раптом чує — внизу, у яру, хтось стогне, та так жалібно: у-у. Пішов дроворуб на голос, прийшов до скелі, у скелі печера, у печері лежить тигриця — ніяк не може окітитися. Кишки у неї з черева вилізли, за колючий терен зачепилися. Невиносимо їй, ось вона й стогне. Побачила тигриця дроворуба, подивилася на нього сумно-сумно, ніби хотіла сказати: «Врятуй мене, дроворубе!», і ще жалібніше застогнала. Подивився дроворуб на тигрицю, послухав, як вона стогне. Шкода йому нещасну. Прибіг він додому і каже матері:— Я зараз тигрицю бачив, лежить у печері, ніяк не може окітитися, кишки з неї повилазили. Дивитися шкода! Тільки ти можеш її врятувати, усі знають, яка ти вміла повитуха! Ходімо ж швидше!
А мати йому відповідає:
— Так, якщо кишки повилазили, тут і померти недовго. Врятувати тигрицю можна, тільки треба таз з вином принести, плеснути на кишки вином, а потім тихенько та легенько в черево їх покласти.
Пішли дроворуб із матір’ю рятувати тигрицю. І справді полегшало їй, народила вона чотирьох тигренят. А стара повитуха, перш ніж додому повернутися, поплескала тигрицю по спині і каже:
— Подолала нас біда, син мій навіть дружину в дім привести не може, ось ти б і принесла йому наречену на спині, щоб за добро нам віддячити.
Закивала тигриця головою, ніби зрозуміла, що стара їй сказала.
І ось одного разу вночі, коли вив північний вітер і хлоп’ями валив сніг, повз гори несли наречену в паланкині. Раптом лунає оглушливий рев, ніби грім грянув, і п’ятеро тигрів кинулися вниз з гори. Хто паланкин ніс, усі розбіглися. А тигриця і тигренята наречену викрали і до хати дроворуба віднесли. Почали у ворота стукати. На стук сам господар вийшов. Побачив наречену і так зрадів, що ні сказати, ні описати неможливо. Тут же й весілля зіграли. Дійшла чутка про це до батьків нареченого, у якого тигри наречену викрали, і поскаржилися батьки судді. Послав повітовий начальник за дроворубом, допит йому учинив. Розповів йому дроворуб усе, як було. Не вірить чиновник. І пішла тоді мати дроворуба в гори тигрів у свідки кликати. Не злякалися тигри, усі вп’ятеро до присутності з’явилися. Суддя від страху тремтить, а сам питає:
— Правда це, що ви наречену до хати дроворуба принесли?
Тигри всі разом головою кивнули — правда, мовляв. Не став більше суддя допитуватися — страшно йому, — так і відпустив дроворуба.
А незабаром князь варварів на ту країну диких звірів наслав. Найхоробріші полководці не наважилися проти них піти. І попросив тоді державець дроворуба з п’ятьма тиграми визволити країну з біди. Трьох днів не минуло, як усі князеві звірі зникли, ніби пелюстки у бурхливому потоці, — тигри їх позагризали. А князь той ледь ноги врятував і не наважився більше нападати. Зрадів тут державець, пожаловав дроворубу чин Полководця п’яти тигрів і наказав йому стерегти кордони. З того часу в країні запанували мир та спокій.
Інші казки
