Скупарі
Жили на світі чоловік із дружиною. Тільки й думали зранку до вечора, як би розбагатіти. Скаже, бувало, дружина:— Давай кравецтвом займемося, одяг шити!
— Не діло це — кравецтвом займатися, — відповідає чоловік. — Цілий день голку втикати та нитку тягнути. Тільки втомишся, а заробиш зовсім мало.
— Тоді давай займемося фарбувальним ремеслом, — не вгамовується дружина.
— Фарбувальне ремесло ще гірше. І самі у фарбі, і навколо одні фарби. Що за життя! А користі знову ж ніякої.
Сварилися вони, сварилися і вирішили нарешті влаштувати постоялий двір. Влаштували-то влаштували, і справи у них пішли непогано, а багатства все одно не нажили.
Багаті гості добре привезуть, та й із собою заберуть. А з бідняка що візьмеш? Він сам убогий і голодний.
І ось зайшов одного разу на постоялий двір поважний старець — борода біла, посох довгий, на посоху червоною тушшю ієрогліфи виведені: «Коли я ввійду у ворота, всіх звільню від клопоту». Побачив чоловік, що написано на посоху, і думає: «Не інакше як це безсмертний провидець долі».
Не витримав він і питає:
— Пане, а пане! Розкажи, як ти людей від клопотів звільняєш?
— Маю я одне зілля, — відповідає старець, — хто його вип’є — про всі негоди забуде! Смутку, журби та клопотів — ніби й не було!
Почули це чоловік із дружиною і почали благати старця, щоб продав їм чарівне зілля. Погодився старець, відважив пів ляна.
Взяла дружина зілля і каже чоловікові:
— Ну, тепер ми неодмінно розбагатіємо, підсиплемо багатим гостям цього порошку в рис чи чай, і забудуть вони тут свої мішки та в’юки.
І треба ж було так статися, що прямо наступного дня заїхав на постоялий двір багатий купець. Скрині перлами набиті, мішки — яшмою, ящики — коралами та бірюзою. А прикрас золотих і срібних — не злічити! Розгорілися у жадібних господарів очі. Поки чоловік дивився, як купець у своїй кімнаті безцінні скарби біля кану складає, дружина на кухні в чай та рис всипала гостю весь порошок до краплі. Гість з’їв увесь рис, випив цілий чайник чаю і ліг спати. Жадібні господарі від нетерпіння всю ніч тремтіли і не зімкнули очей.
А рано вранці, лише купець від’їхав, кинулися до нього в кімнату: біля кану шукають, на кані шукають — нічого знайти не можуть. По кутах шукати стали, підлогу розірвали, кан розібрали, усе даремно: не те щоб дорогоцінностей, камінця — і то не знайшли!
— Обдурив нас проклятий дід! — у люті закричала дружина, — не чарівне це зілля, увесь купець із собою забрав, нічого не забув!
— Ах, черепашине відроддя! — ще голосніше заревів чоловік. — Забув! За постой заплатити забув! Говорив нам старець: «Хто вип’є зілля, про всі негоди забуде!» А ми ці його слова забули!
Жадібність, мабуть, пам’ять відбирає!
Інші казки
