Цар-удав
Давним-давно в горах Чанбайшань лежали вічні сніги, а ліс був глухий, непрохідний, де сонце не заглядало. В тому лісі водилися вовки, злі гади, отруйні тигри та леопарди, і людська нога туди не ступала.Жив у той час юнак на прізвисько Лю Юн-цзюнь — Лю Вічно Прекрасний. Жив він біля самого підніжжя гір, і всі в його роді займалися полюванням. Дід був відмінним лучником. Своє мистецтво він передав батькові, батько — синові. День і ніч тренувався юнак, і, коли йому виповнилося сімнадцять років, він уже міг вправлятися з важким луком вагою у триста цзінів.
Щодня юнак вирушав на полювання, мчався верхи крізь зарості біля підніжжя гори, але ніколи не заходив у глухий, непрохідний ліс, що ріс на вершині. Юнак був сильним, спритним і сміливим, нічого не боявся. Але в гори не ходив, щоб не ослухатися матері, не засмутити її, не розгнівати.
Щоразу, коли він збирався на полювання, брав у руки свій тугий лук, наповнював сагайдак гострими стрілами і сідав на коня, мати виходила з дому, брала коня за вуздечку і говорила:
— Ти один у мене, сину! Запам’ятай міцно-наміцно, що я тобі скажу: можеш полювати біля підніжжя, а вглиб не заходь. Так дід твого батька наказав, а батько тобі заповів.
Від’їжджав юнак далеко від дому, обертався, а мати все стоїть біля воріт, дивиться на нього з тривогою.
Іноді Лю Юн-цзюню здавалося, що мати занадто боязка та несмілива, він намагався суперечити, але вона так гірко, так жалібно плакала, так міцно тримала вуздечку, що юнаку доводилося два, а то й три рази просити вибачення, давати обіцянку не ходити в гори, і тільки тоді мати відпускала його. Лю Юн-цзюнь був слухняним сином, не хотів засмучувати матір і ніколи не заходив у гори. Але час минав, і з кожним роком юнак ставав все вправнішим мисливцем. Набридло йому полювати біля підніжжя гори, і став він часто думати про те, як би піти далі. Ось і двадцять йому виповнилося, став ще сильнішим. Якось не витримав і питає матір:
— Скажи, чому не пускаєш ти мене в гори? Може, думаєш, що я поганий стрілець, боїшся, що тигр мене з’їсть? Але ж не один десяток тигрів уже на моєму рахунку!
Зітхнула тоді мати і відповіла:
— Виріс ти, сину, великим став, тож розповім тобі всю правду. Знаєш, як померли твій дід і батько?
Здивувався юнак, питає:
— Хіба їх не хвороба забрала?
Відповідає мати:
— Не знаєш ти, сину, що їх обох величезні удави вбили. Після смерті батько весь спух і почорнів — це від зміїної отрути.
Сказала це мати, витерла сльози і знову говорить:
— У горах Чанбайшань живуть удави, тому люди й бояться туди ходити. Твій дід покладався на своє мисливське вміння, прийшов у гори з братами, і тут вони оселилися. День у день вони вели війну з удавами, не знаю вже, скільких з луків застрелили, але ще багато залишилося. Часто вночі змії нападали на них, четверо братів загинули, лише твій дід залишився живим. Він повбивав усіх зміїв навколо гори, очистив ці місця для полювання, а потім поставив дім. Тепер у горах живуть ще два удави — цар і цариця, кожен завтовшки з добрий глиняний чан, а завдовжки — у кілька десятків чжанів. Дізналися вони, що твій дід повбивав їхніх синів і онуків, і зійшли з гір, щоб помститися дідові. Якось дід полював біля підніжжя гори, раптом бачить: зі старої сосни зістрибнули двоє — чоловік і жінка, одягнені в чорне, шапки теж чорні, самі тонкі та високі. Вони схопили коня за вуздечку і сказали дідові:
«Гей, Лю, не втечеш ти від нас! Ми тобі вороги на віки вічні!»
Це і були цар і цариця зміїні. Вони сказали, що хочуть битися з дідом не на життя, а на смерть, помірятися силами. Через три дня вони домовилися зустрітися на осипи червоних каменів. У призначений день дід узяв лук, повісив за спину мішечок з їжею, сів на коня і вирушив у гори. А через три дні кінь привіз його додому. Весь чорний, обличчя спухле. Занесла його твоя бабуся до хати, бачить — губи в нього тремтять.
Виявилося, що, коли він виїхав з дому, лише на другий день знайшов ту осипу червоних каменів. На самому верху там була зміїна нора, у норі кільцем скрутилися обидва удави, лежали і стерегли безцінний скарб — два корені женьшеню, яким було десять тисяч років. Хто вб’є удавів, той здобуде три скарби: два корені женьшеню та очі зміїні — вони перетворюються на перлини, що світяться вночі. Їм теж ціни немає.
Побачили царі зміїні діда, швидше вітру помчалися, накинулися на нього. Роззявили величезні пащі, червоні, прямо як тази з кров’ю, випустили отруйний дух, який міг убити людину на десять чжанів навколо. Вистрілив дід, випустив влучну, сильну стрілу, яка влучила цареві зміїному прямо в голову. Він упав біля нижнього краю осипи, очі йому зникли. Натягнув дід лук, швидко, прямо як вогонь біжить, хотів випустити другу стрілу. Повільно казка розповідається, але швидко діло робиться. Тільки підповзла до нього зміїна цариця, отрутою на нього плюнула. Упав дід на коня, кінь помчав додому. Далеко відбіг, тут чує дід — хтось зло сміється і говорить:
«Цього разу вдалося траву виполоти, коріння вирвати. Тепер гора Чанбайшань навіки наша. Не посміє більше тут людина з’явитися».
Оглянувся дід, бачить — лежать два удави на червоній осипі, голови підняли, язики висунули — радіють. Виявилося, що їхній цар, в якого стріла влучила, живий. Цариця плюнула на нього водою з джерела, що б’є під горою, і змій ожив. Вода з того джерела могла оживляти мертвих. Твій дід незабаром помер, бо той, на кого потрапить отрута царя-удава, вже не жилець. Перед смертю дід сказав твоїй бабусі:
«Коли виросте син, нехай за мене помститься. Тільки пам’ятай: він має добре навчитися, не відпускай його в гори, поки не навчиться з одного лука одразу дві стріли випускати і сто зі ста вибивати. А так піде, даремно себе погубить. Міцно-наміцно запам’ятай мої слова».
Коли дід помер, твоєму батькові виповнилося дванадцять. Бабуся спочатку нічого йому не розповідала, але, коли йому виповнилося вісімнадцять, відкрила всю правду. Батько хотів одразу піти в гори, помститися, але не вмів одразу дві стріли з лука випускати, і з того часу кожен день тренувався з луком і стрілами. Тобі вже минуло дванадцять, йому — тридцять, а він так і не навчився двома стрілами стріляти.
Якось батько сказав:
«До самої смерті не навчуся я дві стріли одразу випускати, а помститися повинен. Піду я в гори, якщо не повернуся, то загину в пащі удава. Сина бережи, нехай, коли виросте, за мене помститься».
Повісив батько лук за спину, напхав у сагайдак стріл, взяв їжу, сів на коня і вирушив у гори. На третій день кінь твого батька привіз його додому. Весь чорний, обличчя спухле — отруйний дух зміїного царя вбив батька.
Приїхав батько в гори, побачив у далині червону кам’яну осип, на осипі два величезні удави кільцем скрутилися. Днем батько сховався в траві, таємно спостерігав за удавами. А як настала ніч, загорілися зміїні очі яскравим світлом — прямо як чотири величезні ліхтарі, освітили осип, навколо видно, наче вдень. Ніяк не підійти до удавів. Лише на світанку захотіли удави їсти, роззявили пащі, стали ковтати всіх звірів на кілька лі навколо, навіть тигрів і кабанів. А коли сонце піднялося високо, цар і цариця втомилися, очі закрили, задрімали. Усім серцем хотів твій батько помститися, сміливо поповз уперед. Але трапилося так, що саме в цей час його кінь, який всю ніч стояв прив’язаний до дерева, з голоду голосно заіржав. Побачили удави — людина прийшла в гори, щоб помститися. Витріщили очі, роззявили величезні пащі, зміїний цар попереду, накинулися на батька. Випустив батько одну стрілу — цар упав. Тільки знову збирався натягнути лук, випустити другу стрілу, почув — щось зашипіло. У той же момент батько опинився в повітрі, потім наче провалився в чорний мішок. Він одразу зрозумів, що потрапив у черево царя-удава. Витягнув він ножа з-за поясу. Ударив три рази, а може, п’ять, зробив діру в зміїному череві, швидко сів на коня, помчав додому. Раптом чує — цар-удав за спиною говорить:
«А гора Чанбайшань, як була наша, так і залишилася».
Незабаром твій батько помер. Тобі тоді дванадцять років було. Перед смертю наказав:
«Треба вбити царя-удава, інакше не буде вам життя від нього. Скажи синові, щоб помстився за мене, коли виросте».
Не встигли очуматися, як батько помер, багато з того часу минуло, я тебе ростила, а сама сльози та піт міряла пригорщами. Невже ж дозволю, щоб цар-удав тебе марно згубив?
Лю Юн-цзюнь вислухав цю сумну історію, зрозумів, чому мати не пускає його в гори. Та юнак не налякався, навпаки, вирішив, що будь-що піде в гори, щоб помститися удавам. Повертався з полювання, обідав, біля дому тренувався: натягував лук, стріляв. Товста висока береза йому замість мішені. Спочатку він навчився стрілами пробивати листя наскрізь, потім почав збивати його з дерева. Не минуло й кількох місяців, як береза стояла гола, жодного листочка на ній не лишилося.
Потім юнак почав тренуватися з ножем. Сосновий ліс перед домом став йому замість ристалища. Навчився юнак одним ударом ножа рубати сосни товщиною з руку. Потім навчився одним махом валити сосни товщиною з чашку. А згодом міг зрубати дерево завтовшки в обхват. Після цього він почав вчитися стрибати та бігати. Спочатку міг подолати з розбігу лише невеликий пагорб і перестрибнути через вузьку річечку. Потім легко збігав на високу гору, широку річку перестрибував одним махом. Усьому навчився, а от дві стріли одночасно випустити не міг.
Засмутився юнак. Бачить мати — син ходить сумний, питає:
— Що, сину, засмутився?
Відповідає Лю Юн-цзюнь:
— Ніяк не навчусь одночасно дві стріли пускати, як же зможу я піти в гори, щоб помститися за діда та батька?
Провела мати ніжно рукою по його волоссі, почала втішати:
— Не хвилюйся, хлопчику! Правду каже стара приказка: на вогні й свиняча голова розвариться. Старанням та терпінням будь-яку справу зробиш. Не вистачило твому батькові терпіння, ось він і загинув. Нехай це буде тобі уроком.
Похилив Лю Юн-цзюнь голову низько — мати права, нічого не скажеш. А мати й каже:
— Вчися, сину, поки не перевершиш батька та діда у військовій спритності та вмінні. Вчися — усього досягнеш. Наполегливістю будь-яку справу подолаєш!
Вислухав юнак матір, і його рішучість зросла у сто разів.
Схопив він лук зі стіни, вийшов із дому, став вчитися ще старанніше.
Весна змінює осінь, ранок — вечір, а юнак все стріляє, все тренується. Не встиг озирнутися — минуло три роки. День у день його стріли стають точнішими. Нарешті навчився одночасно дві стріли пускати — два листки з дерева збивати. Радіє, відчуває: близький день помсти. Та краси, як кажуть, без вади не буває. Стріляє він, стріляє, та не завжди в ціль потрапляє, із десяти вісім, ну найбільше дев’ять вибиває. Та багато в юнака терпіння: вчиться він, вчиться, а мати, дивлячись на нього, радіє і каже:
— Тобі й справді нічого для матері не шкода: ні крові, ні серця.
Відповідає юнак:
— Не хвилюйся, матусю! Скільки треба, стільки й буду вчитися, ні за що не кину!
І ось одного разу тренувався юнак до півночі, стомився, упав на землю, заснув. Раптом чує — хтось кличе його по імені:
— Юн-цзюнь, Юн-цзюнь, прокинись же швидше!
Сів юнак, очі протер, дивиться: перед ним стоїть старий, весь білий, а обличчя зелене. Стоїть старий і тихо каже:
— Прокинись, бідний сину, не спи, добрий сину! Гора Чанбайшань буде твоєю!
Питає юнак:
— А ти хто, дідусю?
Відповідає старий:
— Невже не пізнав? Я береза біла, та сама, що біля твого дому стоїть. Скажи, чим тобі допомогти?
Відповідає юнак:
— Маю я, дідусю, двох удавів убити: царя та царицю. Може, порадиш, як краще це зробити?
Кивнув старий головою і відповідає:
— Чим можу — допоможу. Тільки сміливо вперед іди!
Сказав так старий і зник. Здивувався юнак, але тут його знов сон зморив. Прокинувся, дивиться: перед ним старуха — лице чорне, рот клювогостий.
Запитує юнак:
— А ти хто, бабусю?
— Невже не впізнав? Ворона я чорна, та, що на старій сосні гніздиться, стара ваша сусідка. Скажи, чим тобі допомогти?
Відповідає юнак:
— Бабусю-вороно! Маю я двох удавів убити, царя й царицю. Порадь, як це краще зробити?
Кивнула стара головою й відповідає:
— Хоробрий юначе, чим можу — допоможу. Тільки сміливо іди вперед, ні про що не турбуйся!
Сказала так старуха й зникла. А Лю Юн-цзюня знов сон зморив. Прокинувся він втретє, дивиться: перед ним хлопець, зелений увесь, довгий та тонкий. Говорить хлопець:
— Невже не впізнав мене? Я — лоза тисячолітня, та, що на північній горі росте. Уб'єш удавів — добру справу зробиш. Хто в горах живе, всі раді будуть, а я чим можу — допоможу. Тільки сміливо вперед іди! Неодмінно переможеш!
Сказав так хлопець і зник.
Тільки хотів Юн-цзюнь знов очі заплющити, раптом чує — осла хтось підганяє:
— А ну, рушай, рушай!
Подивився юнак, а це хлопчик років чотирьох, а може, п'яти на ослику їде. Білий такий і товстенький, у руках червоний мішечок тримає. Брови врозліт, очі веселі, Лю Юн-цзюню рукою махає і говорить привітно:
— Старший брате, здоров! Старший брате, здоров!
Потім вдарив осла ногами по заду. Помчався осел вперед, полетів. Біжить і кричить: «Е, е!» Підбіг до Лю Юн-цзюня, зупинився. Піднявся юнак, легенько двома руками взяв хлопчика, з осла зняв і питає:
— Ти хто, братику?
Відповідає хлопчик:
— Я — скарб, у горах захований.
Питає юнак:
— Що за скарб такий?
Відповідає хлопчик:
— Я — корінь женьшеню. Десять тисяч років мені. А стережуть мене царі-удави з червоної осипи. Визволь мене швидше, добрий юначе!
Говорить юнак:
— Не турбуйся, братику! Потерпи трохи! Маю я тих удавів убити.
Питає хлопчик:
— А знаєш, які вони люти? За день два десятки кабанів та десяток тигрів проковтнуть, сайгаками й оленями заїдають. Очі витріщать — кожне більше за блюдо буде, язик висунуть — він довший за цілий шмат полотна. Я ж ти один їх подолаєш?
Зажурився тут юнак і питає:
— Що ж мені робити, брате, порадь!
Відповідає хлопчик:
— Не бійся, старший брате, не журись! Знаю я спосіб, як царів-удавів убити!
Заплескав хлопчик у долоні й заспівав:
Щоб убити царів-удавів,
Треба свята діждатись.
А діждешся — рівно опівдні
Отрутою стріли напої!
Заспівав хлопчик пісеньку, поплескав себе по животу й разом із осликом зник із очей.
Очутився тут Лю Юн-цзюнь, почухався в потилицю, дивиться: Полярна зірка на небі яскраво сяє, значить, час за північ. Побіг швидше додому.
З того часу міцно повірив юнак, що подолає царів-удавів. Ще старанніше почав тренуватись, незабаром міг двома стрілами разом сто зі ста вибивати.
Іде час, уже недовго до Свята дракона. Тривожаться царі-удави: не одну тисячу років лежать вони на червоному схилі, у кільце звернувшись, а тут раптом лисиця їм доповіла: навчився Лю Юн-цзюнь стріляти, майстерніше некуди, скоро у гори з’явиться помститись вам. А удави в чотири ока старий женьшень бережуть, щоб хто з людей його не вкрав.
Почули царі-удави, що сказала лисиця, розлютились, стали з ротів чорний дим випускати, всю гору димом укрили, ну прямо ковпак на неї наділи — нічого не розгледіш. Потім стали удави вогонь із пащі виривати, щоб все дотла спалити, що на горі є. Зажурились тут старі дерева, бояться, щоб діти їх і онуки у страшному вогні не згоріли. Вовки, гади, тигри та барси в нори зі страху повтикались. Яструби, і ті не літають над червоним схилом, не хочуть у отруйній пащі померти.
Злобиться цар-удав, різне чарівництво в хід пускає. Вітер шалений наслав, грім гримить, блискавки спалахують, того й дивись небо впаде, земля розколеться. Мало йому, так отруїв ще отрутою всі гірські річки — хто води напиється, миттю помре.
Не злякався Лю Юн-цзюнь. Як його мати не відмовляла, як не зупиняла — все марно. У перший день п’ятої луни повісив на спину торбину з їжею, сів на коня, у гори поїхав. Їде, їде, стомився, їсти захотів, та й кінь голодний, йти не може. Зліз юнак з коня, річечку знайшов, води жменю зачерпнув, хотів напитись, раптом чує — ворона кричить:
— Кар-кар! У воді отрута, не пий!
Вилляв юнак швидше воду, а в роті сухо, аж горить. Раптом звідкись з’явилась жаба:
— Ква-ква, ква-ква! Біжи до кам’яної плити, коли напитись хочеш, вода там чиста, вода там смачна!
Скаче жаба попереду, Юн-цзюнь слідом за нею біжить. Прийшли вони незабаром до великого плоского каменю. Юнак себе від спраги не пам’ятає, швидко камень убік зсунув, а звідти чиста джерельна вода б’є. Зачерпнув юнак жменю, напився, ніби на світ народився. Сили в ньому додалось, поїв він, коня нагодував та напоїв, трохи відпочив.
Тут смеркати почало. Хотів був Лю Юн-цзюнь місце собі для ночівлі знайти, раптом дивиться: печера кам’яна, у печері ліжко, з гілок плетене. Зрадів юнак, увійшов, а пташка мала банчуйняо кричить з дерева, напружується:
— Цюй бу де, цюй бу де, не йди, не йди! Там гніздо зміїне.
Вискочив юнак із печери, дивиться: ліжко плетене все розсипалось, червоні язики з нього повитикались. Та як багато! Виявляється, ліжко не з гілок — із змій сплетене було. Чекали вони, поки юнак ляже, щоб до смерті його покусати, та врятувала його пташка мала банчуйняо. Сів Юн-цзюнь на коня, інше місце для ночівлі шукати вирушив.
Їде, чде, дивиться — стовбур старого дерева попереду. Дивним він юнакові здався. Голий-преголий, ні гілочки на ньому, ні листочка, а де стовбур надвоє ділиться — дошка поперек лежить. Ось би, думає юнак, на неї лігти спати, де як спокійно. Тільки хотів він коня прив’язати, нагору забратись, раптом чує — сорока цвірінькає:
— Чак-чак-чак, нагору не лізь! Чак-чак-чак! У старому дереві чекає смерть! Чак-чак-чак!
Зрозумів тут Лю Юн-цзюнь, у чому річ. Швидко від дерева відбіг. Захиталось раптом дерево, разом із дошкою зникло, виявилось — не дерево це зовсім, а удав. Стовбур — його тіло, розвилка на стовбурі — паща роззявлена, дошка на розвилці — язик величезний. Ліг би юнак спати на дошку, потрапив би прямо удаву в пащу.
Подумати й то страшно! Ляснув Лю Юн-цзюнь коня, геть помчав, удав — за ним. Натягнув юнак тятиву, стрілу пустив, насмерть поразив удава. Б’ється у юнака серце, одразу зрозумів, що це цар зміїний удава на нього наслав. Вбив юнак удава, вперед скаче, не озирається — місце для ночівлі шукає. Дивиться: дім попереду, ворота широко розчинені, у домі темно-темно. Біля дверей з кожного боку по віконцю, у віконцях ліхтарі яскраво-червоні. Думає юнак: звідки в цих горах глухих дому взятись, коли людська нога тут ніколи не ступала? Знову, мабуть, цар Зміїний пастку приготував. Ляснув коня, геть поскакав.
Уже до того наїздився Лю Юн-цзюнь, що й сам він, і кінь того й дивись від втоми впадуть, а так і не знайшов, де б переночувати можна було. Зажурився юнак, раптом звідкись оленятко стало перед конем, шию витягнуло, вуха насторожило, веселе таке, як закричить:
— Цю-цю-цю, цю-цю-цю! Не журись, є нічліг, цю-цю-цю, є нічліг!
Біжить оленятко попереду, Лю Юн-цзюнь коня підганяє, за ним слідом їде. Незабаром до гірського схилу під'їхали, під горою річка широка тече, біля берега мілина піщана чиста. Прибіг оленятко до річки, пісок із копит відтрусив, каже:
— Не журись, не турбуйся, лягай та спи! Не журись, не турбуйся, лягай та спи!
Зліз юнак з коня, на пісок ліг і вмиг заснув. Так стомився, що й нічого не чує. Довго спав, а як прокинувся, дивиться: лежить він на спині у величезної рибини. Вона його на саму середину річки вивезла і проти течії пливе. Злякався юнак, хотів лука та стріл прилаштувати, питає:
— Рибо, рибино, чого тобі від мене треба?
Підняла рибина голову, заходила, заграла на ній луска. Зрозумів тут юнак, що це не мілина піщана, а луска риб'яча.
Відповідає рибина, та так ласкаво:
— Поклади, добрий юначе, лук, прибери стріли, відвезу я тебе до осипи червоної. Прибери стріли, поклади лук, я тобі допоможу гадів отруйних подолати, щоб отрута в річку більше не потрапляла, мою родину не отруювали!
Відлегло у юнака від серця. Прибрав він лука та стріли, на ноги встав, коня під уздечку тримає, на риб'ячій спині пливе. Розпрягла риба плавники, хвостом махнула, з попутним вітром вперед помчала, хвилі розрізає. Ось і осипа червона. Зіскочив юнак з риб'ячої спини на берег, коня міцно-наміцно прив'язав, сам у траві сховався, вперед дивиться. Бачить — скеля вогненно-червона прямо в небо встромилася. А навколо осипа кам'яна, дим густий та вогонь лютий. З-під вогню два удави величезні голови висувають, всі чотири сторони оглядають. Зрозумів юнак, що один із них і згубив батька його та діда. Прикро юнакові, що не може він одним махом удавів убити: так полум'я бушує, що до них і не підступишся. Стрілець він міткий, та занадто далеко осипа, з лука не дістанеш. Занепокоївся юнак, а придумати нічого не може. Раптом згадав, що хлопчик на ослику йому казав: тільки на свято Дракона в самий полудень можна помсту здійснити. Дивиться юнак на сонце, чекає терпляче. Іде час — крапля за краплею падає, сонце по небу повільно-повільно рухається. Ось тінь від дерев прямо на південь повернула, раптом небо всі чорними хмарами вкрилося, грім гримить, дощ на землю падає. Такий випадок раз на тисячу років буває. Прийнявся тут юнак стріли отрутою мазати, скочив на коня, до червоної осипи помчав, голова вся в поті, у коня круп наче водою облитий. Скачуть вони, скачуть, а до осипи все ще далеко — не долетять стріли. Тут якраз полудень минув, небо знов ясне стало, дощ не ллє, грім не гримить. Прокинулися удави, цар та цариця, зрозуміли, що месник прийшов, очі вилупили, на всі чотири сторони дивляться. Побачили, що Лю Юн-цзюнь лук натягнув, прямо на них мчить, як заревли, як закричали:
— Ах ти, рабе, за смертю, чи що, прийшов!
А Лю Юн-цзюнь на коні сидить, не шелохнеться, грудь випнув, плечі могутні розправив, натягнув лук і відповідає сміливо:
— Це ти, царю-удаве, мого діда вбив, це ти батька мого згубив. Помщу я тобі сьогодні!
Усміхнулися холодно цар та цариця і кажуть:
— Ей ти, волохатий хлопчисько, які такі за тобою водяться таланти, що насмілився ти явитися нам мстити? Та тебе, мабуть, не вистачить, щоб нам дірки між зубами заткнути. Здавна Чанбайшань — гора зміїна, зміїною й залишиться. Хто позариться на неї, того не пощадимо, з коренем, як траву, вирвемо.
Перевернувся тут цар зміїний, голову з осипи вниз спустив, потім сам на землю впав, мало не півлісу придавив. Затріщало все навколо, аж гори задрижали. Перевернулася цариця зміїна, голову з осипи вниз спустила, у річку впала. Загуркотіло навколо, вода в річці до самої середини гори піднялася. А Лю Юн-цзюнь хоча б трохи злякався! Навпаки — ще сильніше коня підганяє, птахом вперед летить. Мчать йому назустріч царі-удави, кричать:
— Нап'ємося ми твоєї крові, м'яса твого скуштуємо, кісточки твої розгриземо.
Відповідає їм сміливий юнак голосним голосом:
— Розпорю я вам черево, шкіру здеру, очі вирву, щоб перлини здобути, які вночі світяться.
Не стали змії чекати, поки юнак стріли пустить, пащі роззявили, зібралися юнака отруїти духом смердючим, отруйним. Та налетів тут вітер буйний, листя з дерев здув, по небу їх танцювати пустив. Вкрили листя старої берези все небо, сонце сховали, зміям очі застелили, нічого не бачать змії.
Занепокоїлися тут цар та цариця, швидше вуха виставили, почуємо, думають, з якого боку Лю Юн-цзюнь прийде, дух отруйний на нього випустимо. А тут звідки ні візьми ворони налетіли — хмара ціла, як стали каркати, по всій горі тільки й чути: кар-кар-кар! Кар-кар-кар!
Ще більше царі зміїні занепокоїлися, думали хвостами махнути, юнака на смерть придавити. А хвости їх лоза стара тисячолітня давним-давно міцно-наміцно до землі прив'язала. Настиг тут Лю Юн-цзюнь удавів. Поклав на тятиву дві стріли, разом заспівали стріли: сой, сой, цареві та цариці зміїним прямо в голови влучили. Стали змії від болю по землі котитися, наче жорна кам'яні, весь ліс перемелили, з землею зрівняли. Потім об червону осипу кам'яну битися почали. Загуркотіло все навколо, понеслася осипа кам'яна вниз, удави так і залишилися на землі лежати. Стріли свої юнак отрутою намазав, ось і повмирали удави.
Раптом із самого краю осипи товстенький хлопчисько з червоним мішечком вискочив, волохатого ослика на повід тягне. Цього хлопчиська Лю Юн-цзюнь уві сні бачив. Іде хлопчисько, а сам то й озирається, осликові своєму кричить:
— Підемо води поп'ємо, підемо води поп'ємо!
Підбіг до хлопчика юнак, червоною ниткою зв'язав його і ослика, вмиг перетворилися вони на рідкісні скарби, на два корені цілющі: женьшень — корінь людський, та шоушень — корінь звіриний. Побіг юнак далі, вирвав у царів зміїних всі чотири очі — здобув скарб рідкісний, перлини, які вночі світяться.
Настали в горах мир та спокій, трави, дерева, птахи, звірі — всі радіють. Каміння й те головою киває, посміхається. Повмирали цар та цариця-удави, нікого більше не проковтнуть, нікого не обдурять. Жаби, ворони, пташки банчуйняо, сороки, стара береза та тисячолітня лоза — всі юнака з перемогою вітають, скачуть, співають. А юнак їх за допомогу дякує.
Сів юнак на коня, додому вирушив. Почула мати, що син обох зміїв подолав, до грудей його пригорнула, плаче і каже:
— Вдалося тобі, сину, зробити те, чого не змогли твій батько та дід.
З тих пір до гори Чанбайшань все більше і більше людей тягнеться, хто полюванням займається, хто цілющий корінь шукає. І всі прославляють сміливого юнака Лю Юн-цзюня, який удавів знищив, всі наперебій про нього розповідають. А коли через багато-багато років люди в ті місця прийшли, де Лю Юн-цзюнь з удавами бився, осипи червоних каменів уже не було. Тільки каміння в горах кров'ю зміїною забарвилося, і назвали люди ті місця Червоним ущелином. Самі удави в білий камінь перетворилися, двома довгими хребтами витяглися, і назвали ті хребти Манванлін — хребти Царів-Удавів.
Інші казки
