Заячий хвіст

Давно-давно, у зайців хвости були зовсім не такі, як зараз. У першого на землі зайця з зайчихою хвости були гарні, довгі та пухнасті. Вони дуже пишалися ними, вважали себе кращими за всіх інших звірів і часто витворяли різні штуки, щоб посміятися над ними. Але одного разу через таку штуку зайці втратили свої гарні хвости й залишилися з короткими, ні на що не схожими обрубками. Ось як це було.

Якось зайці гралися на березі річки й побачили на іншому березі галявину з зеленою ніжною травою. Захотілося їм перебратися туди й поласувати. Тільки ж і в ті часи зайці не вміли плавати. Що ж робити? Думали вони, думали, коли раптом почули, як вода булькотить: це стара черепаха вилізла погрітися на сонечку. Зайцям блиснули очі, і вони почали розпитувати стару черепаху:

— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас багато синів і дочок. Невже у вас така велика родина?
— Правда, правда, — радісно закивала стара черепаха.
— Раз уже зайшла мова про великі родини, то наша заяча родина все-таки більша, і братів у нас більше, — сказав заєць.
— Не бреши. Чому ж я завжди бачу лише вас двох? — відповіла черепаха. Вона, звичайно, була права, адже ми вже казали, що в найдавніші часи у всьому світі були лише цей заєць і зайчиха.
— Усі наші брати сидять вдома, — закричали зайці-брехуни, — тому ти їх і не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо, тоді вирішимо, у кого родина більша!
— Як будемо рахувати? — запитала черепаха.
— Сьогодні будемо рахувати ваших дітей, а завтра вже наших братів.
— Добре, — погодилася стара черепаха, — тільки як саме будемо рахувати?
— Скличте сюди всіх ваших дітей, нехай вони вишикуються в річці від одного берега до іншого парами, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, дві і так далі.
— Добре, — сказала стара черепаха.

Покликала всіх своїх дітей, рівненько вишикувала їх парами, витягнули вони шиї й лягли на воду, як поплавці. Зайці почали стрибати з черепахи на черепаху й рахувати:
— Пара, дві, три…

Так і дісталися до іншого берега. Зраділи зайці, підстрибали весело й закричали:
— Дурні, дурні, обдурили ми вас!

Та рано вони зраділи. Самі-то на інший берег переправилися, а хвости їх ще тяглися ззаду, не встигли зайці їх сховати. Почули черепахи, які були ближче до берега, що кричать зайці, вчепилися зубами в заячі хвости й почали допитуватися, у чому вони їх обдурили. Кинулися зайці, втекли, але хвости їх залишилися в зубах у черепах. З того часу у зайців не хвости, а обрубки. І досі кажуть: Заячий хвіст ніколи не відросте.

↑ Догори

Заячий хвіст

Інші казки