Дафін і Вестра

Далеко-далеко, там, де сонце спати лягає, коли вдоволь налюбується на людську метушню, простягалося велике царство. І жили в тому царстві цар та цариця. Давно вже минула їх молодість, але не було в них на старість літ ні опори, ні втіхи — ні сина, ні дочки. І тому туга їх ще дужче до землі гнула. Але ось знайшовся старий-престарий відлюдник, який умів зілля всяке з трави варити, і прийшов він до царського палацу, щоб утішити царя та царицю в їхньому горі.

Провели старця до царського трону, впав він на коліна і простягнув цариці гроно виноградне, що виросло на пагорбах під гарячим сонцем на очах.

Скуштувала цариця винограду — і зачала.

Ніби сонце душу царя відігріло, знову стала йому мила життя та мирські справи. Скликав цар своїх людей, псарів та мисливців, і вирушив на полювання. Багато всякої дичини настріляв: і вовків, і лисиць, і зайців.

У пілу полювання забрався він далеко, за межі свого царства, та ніхто цього не помітив. Спустившись з крутої скелі, побачили мисливці високу та пустельну фортецю. Обійшли її навколо — скрізь лише камінь та камінь, і ні живої душі.

Заметушилися мисливці, хто куди, немов птахи в сітках, а виходу ніде не знаходять. День минув, другий минув, вже всю дичину з’їли, їсти нічого, голод все дужче дає про себе знати. Ще день і ніч минули, а на світанку глянули — чорт по фортечній стіні ходить, гуляє, люлькою попихає. Підійшли воїни до царя-государя та підбили його запитати лукавого:

— Ваша темніша мерзенність, чим ми вам не вгодили, що замкнули нас у цій фортеці?

— Не я вас замкнув, самі сюди прийшли, — відповідає біс зверху.

— Що тобі подарувати, щоб ти відчинив ворота фортеці? — запитав цар.

— Подаруй мені те, що є у тебе в палаці, а ти про це ні слухом, ні духом не знаєш, і я тебе миттю випущу.

Задумався цар, бачить, щось нечисте лукавий задумав, але дуже хотілося вибратися з тисків стін, ось він і відповідає:

— Згоден, хай буде так.

— Напиши грамоту на подарунок, — вимагає біс.

Лише отримав чорт царську грамоту, стіни фортеці тут же крізь землю провалилися. Зраділи всі та швидше додому попрямували, а як доїхав цар до своїх володінь, безмірне щастя охопило його. Народила йому цариця сина круглолицього, і назвали його Дафіном, і ріс він не по днях, а по годинах, всім на диво.

Несподівано з’явився до царського палацу чорт та й вимагав не що інше, як самого Дафіна. Не встигли цар із царицею від жаху очуматися, як біс схопив хлопчика за комір і помчав — поминай, як звали! Дафін і не помітив, якими шляхами його пронесли і куди закинули. Тут чорт запряг хлопця в тяжку роботу, і чого тільки не довелося випробувати бідолашному Дафіну! І голод, і холод, і ночі без сну — всього натерпівся. Але доводилося терпіти: біда, якщо не виконає волі лішого. Багато чого хотілося довідатися Дафіну, але найбільше тягнуло його до різних ремесел. Легко давалися йому й різні мови, так що незабаром він став розуміти і птахів, і звірів, і навіть маленьких комашок.

Одного разу нечистий вирушив у далекі краї, а Дафін, залишившись сам, пішов до джерела. Присів він біля струмка, в тіні високого тополі, напився, перекусив та й приляг трохи відпочити. Тут сіли на верхівку тополі три птахи і, побачивши молодця, заговорили між собою:

— Подивіться-но, сестриці, — промовила перша, — ось відпочиває добрий молодець, із далеких країв чортом привезений. А знав би він про лихо-нещастя Арапа, пішов би, гріхи б йому відпустили, і звільнив би нещасного старця від кари диявольської. Ось уже сто вісімдесят років поспіль він черпає воду з бездонного колодязя та ллє її в долину, де купається прекрасна Вестра, дівчина, яку чорт викрав і приворожив, щоб сама стала бісовкою і пішла лихим шляхом.

Зібрався Дафін у дорогу та й пішов. Не сідає, не лягає, іде без утоми. А на світанку четвертого дня дійшов він до ставка широкого-преширокого, ні кінця, ні краю не видно. Вдалині, на схилі гори, чорніє колодязь. Підійшов Дафін ближче і побачив старця:

— Бог у поміч, дідусю!

— Дякую, сину. А ти хто будеш?

— Я не з цих місць, дідусю. Забрав мене чорт, і тепер не знаю, як мені з його царства вибратися та вільне життя собі здобути.

Присів дід на зруб колодязя, задумався, став перебирати в умі різні способи порятунку.

— Ось що, — сказав він нарешті. — Можеш ти врятуватися звідси лише за допомогою Вестри, молодої дівчини, привезеної сюди дияволом із-за тридев’яти земель, тридев’яти морів, щоб стала вона знаряддям зла. Переняла вона вже від чорта силу та мистецтво бісовське, але серцем ще чиста, як немовля. Пройди-но ти на той бік озера, підстерігай її, коли купатися прийде, схопи одяг її та втікай, тільки не оглядайся — інакше втратиш всю владу над нею. Я благословлю вас, і, якщо вдасться від чорта звільнитися, вік свій щасливо проживете.

Зрадів Дафін словам Арапа та й пішов берегом широкого озера легким кроком молодецьким. Дійшов до завітного місця, сховався в кущах і сидить — не пикне.

Гарна вечірня зоря на блакитному небі, але де їй змагатися з красунею Вестрою, яка якраз спускалася з пагорба до озера. Дійшла до озера — зняла плаття, занурилася у воду і вмить обернулася білосніжним лебедем. Тут вона почала купатися, крилами піднімати бризки алмазні, творити різні чудеса — очей від неї не відірвати. Але Дафін не став її розглядати, а схопив одяг… і був такий. Вийшла Вестра на берег, збагнула, що одягу нема. З переляку серце в неї заколихалося. Оглянулася на всі чотири сторони та й помітила Дафіна-молодця. Пішла вона за ним слідом, стала пісні заводити. Дафін біжить, не озираючись, хоча й відчуває — п’яти горять. Ще дужче Вестра старається, піснею серця його чарує:

Дафіне, милий мій,
Квітко польова,
Солодкий, як мед,
Не женись вперед
І не втікай,
Добра не кидай,
Оглянись назад,
Будеш зустрічі рад.

Важко Дафіну, стогне, так хочеться оглянутися, але все ж подужав він своє серце, не оглянувся. Добіг до колодязя, став перед Арапом, лише той поклав йому руку на плече — Вестра тут як тут.

Старик благословив їх, щоб жили-поживали, горя гіркого не знали.

Потім дістав із-за пояса два обручки і надів молодим на пальці.

Устали молоді, подякували та вже збиралися в дорогу, як згадав Дафін пташину розповідь і промовив:

— Будь же, дідусю, прощений і звільнися від кари диявольської.

Лише пролунали ці слова, як старий Арап зник, ніби крізь землю провалився. В одну мить не стало ні колодязя, ні журавля, лише слід від них на прим’ятій траві залишився. Давно вже, мабуть, пора їм було зникнути з лиця землі.

Дафін ходить женихом, а Вестра стає все сумнішою і нарешті промовляє:

- Ніколи нам не перейти межі цього царства без згоди диявола. Іди ти до нього, попроси моєї руки.

Пішов Дафін до палацу чортового, довго пробирався схилами та ярами, та дикими балками, і ось постала перед ним фортеця чорна, як сажа. Увійшов він і опинився перед нечистою силою.

- Здоров, біс.

- Здоров, - відповідає чорт і питає: Яким огидним вітром занесло тебе сюди?

- Прийшов я попросити в тебе руки Вестри.

- Вестру я тобі віддам, якщо виконаєш три моїх накази.

- Беруся, ваша темність, твої накази виконати.

- Добре, приходи вечором.

Над вечір прийшов Дафін до диявола. Вийшов диявол у двір, на захід глянув і питає:

- Що ти там бачиш?

- Край землі, - відповідає Дафін.

- Якщо хочеш руки Вестри, то до ранку зори мені все це поле, посій пшеницю, вирости та пожни, згріб і скопни, пшеницю намолоти, на млин відвези і зі сходом сонця хлібця свіжого мені скуштувати принеси.

Почувши такий наказ, злякався і засумував Дафін і темніше ночі чорної повернувся до Вестри. Закралася до нього й така думка - чи не послала вона його на загибель неминучу? Хіба ж під силу кому такий наказ виконати?

- Не турбуйся, не сумуй, - говорить йому Вестра. - Такий наказ легше легкого виконати.

Глянула Вестра на гори далекі, свиснула, що було сили, і, звідки не візьмись, налетіло чортів видимо-невидимо, все поле кишіло.

- До ранку виконайте мій наказ, - говорить їм дівчина. - Від палацу його темнішости на захід і на південь до краю землі повинні ви все поле зорати, пшеницею засіяти, урожай виростити, зібрати, помолотити, зерно змолоти і, ледве день займеться, - хліб гарячий мені представити. Зрозуміли?

- Так! Так! - закричали бісенята в один голос. Взялися вони за діло, все в руках у них кипіло. Одні орали, землю розгортали, інші йшли слідом з бороною, треті сіяли, четверті повзали на чотирьох духом своїм коріння гріли. Чудово поле перетворилось. До ранку пшениця вже дозріла, і взялися чорти - хто косить, хто молотить, хто на млин возить, з першою ж зорею хліб був уже в печі. Тільки сонечко червоне почало сходити - і хліб теплий, щойно з печі, лежав уже перед добрим молодцем. Взяв Дафін білий каравай, поклав на рушник і відніс його чорту.

- Ось, ваша темність, виконав я твій наказ, отримуй каравай. Насупився чорт, як глянув на свої поля, але хліб узяв. Потім повів Дафіна на склад зброї і каже:

- Вибери собі зброю до вподоби, другий наказ мій на полюванні виконаєш. Приходь завтра та підстрели зайця в моєму саду. Але пам'ятай, полювати будеш тільки у мене в саду. Зрозумів?

- Зрозумів, ваша темність, - відповів Дафін і з радістю на душі пішов до Вестри.

- Чого ти так веселишся? - питає вона.

- Як же мені не веселитися, коли біс так опростоволосився. Тобі ж наказ: підстрелити зайця в його саду.

- Не смійся, не веселись, Дафіне, як би потім плакати не довелося. Адже цей заєць буде не простої косий, а сам чорт обернеться зайцем. Завтра ти не женись за ним з рушницею, так нічого не здобудеш, а сядь біля входу до палацу і чекай. Я обернуся на борзу, стану за ним гнатися, ні в якій норі сховатися не дам. Коли він з сил виб'ється, то спробує проникнути до палацу; тут ти його і хапай та й стукни з усієї сили головою об сходи.

Сховався наступного дня Дафін за дверима палацу, а борза взялася ганятися за сірим, ось-ось схопить і розірве. Відчув заєць, що туго йому прийшлося, не здобровать, мабуть, і кинувся до входу в палац. Піймав його Дафін за вуха, схопив за задні лапки і раз! - головою об камінь. Завив заєць від болю.

Такий шум і вийня піднявся, що вийшла з хоромів своїх чортова жінка, і як побачила, що коїться, ледве за волосся не схопилася та не заголосила, тільки вчасно спохватилася і прикрикнула на Дафіна:

- Що ж ти, Дафіне, такий шум-гам піднімаєш?

- Ось доручив мені їх темність спіймати йому зайця на печеню.

- Постривай, не вбивай його, дай мені його живим, я з нього шкуру здеру і запечу.

- Ні, я сам повинен його їх темності віддати.

- Як же ти даси йому зайця, коли він тільки ввечері повернеться? Подай його сюди, я його підсмажу на вечерю, і ти теж з нами поїж.

Віддав їй Дафін зайця і пішов собі з чистою совістю відпочити після праведних трудов. А над вечір прийшов він до лісового в палац печеню заячу скуштувати. Прийняв його чорт, ніби нічого не сталося, частує, удає, ніби радий йому безмірно, а в самого голова перев'язана, під очима синці. З трудом розкриваючи рот, каже диявол Дафіну, що згоден віддати йому Вестру, але треба прийти вранці і вибрати її серед дочок чортових.
- Добре, - сказав Дафін і пішов, задоволений тим, що нарешті позбувся диявольських доручень.

- Чого ти так радієш? - запитала його Вестра, йдучи йому назустріч.

- Як же мені не радіти, коли нечистий наказав мені взяти тебе та йти своєю дорогою.

- Милий мій Дафіне, не знаєш, як важко буде виконати цей наказ. Тут плакати треба, а не радіти. Завтра він змусить тебе шукати мене серед сотень дівчат, схожих на мене, як дві краплі води, і обличчям, і волоссям, і сукнею. Як же ти мене відрізниш?

- Та хай вас буде хоч скільки зірок на небі, а тебе я все одно впізнаю.

- Не кажи так, а послухай-но краще, що я тобі скажу. Завтра дивись уважно кожній у вічі та вибирай ту, у якої сльози потечуть. Так вони й постановили. На другий день прийшов Дафін за своєю Вестрою, а лукавий відвів його до кімнати, де стояло безліч дівчат, - усі одна в одну, вилиті Вестри. Довго дивився на них Дафін, але ніяк не міг знайти свою наречену. Та й як відрізнити її, коли стояли вони, наче в полі пшеничні колосся золоті, соком налиті, - усі на одне лице. Час минав, усе сильніше стискалося його серце від страху та смутку, коли раптом помітив: блищать на дівочих віях дві перлини сліз.

- Ось вона, ваша темність! - вигукнув радісно Дафін.

Посинів від злості диявол, зрозумів, що вони в змові, накинувся на них з кулаками й замкнув у темницю глибоку, за дванадцятьма дверима залізними, важкими засовами закритими. Було в тій темниці лише одне крихітне віконце, через яке проникав до в'язнів тонкий, як ниточка, промінь світла. Гірка туга звалилася на Дафіна, але Вестра вдарила кільцем об землю, і перетворилися вони на маленьких мошок та через щілину вибралися на волю. І полетіли вони що є сили через гори й долини, подалі від біса проклятого. Але відчув біс, що їх уже немає у в'язниці, озирнувся навколо та й помітив їх далеко-далеко, за гірською кручею, за лісом густим. Послав він за ними своїх найкращих вершників, щоб доставили до палацу. Понеслися вершники швидше за вітер, швидше за блискавку, і вже неподалік від Дафіна й Вестри почали пускати з ніздрів полум'я. Обернулася Вестра та й впізнала вершників.

- Наздоганяють нас бісові посланці.

- Що ж нам робити?

- Не бійся. Я перетворюся на квітучий сад, а ти станеш старим садівником. Як під'їдуть вони та почнуть розпитувати, відповідай, що, мовляв, пройшла якась пара повз, але дуже давно, ще коли ти сад свій тільки садив.

Сказала це Вестра і миттю перетворилася на квітучий сад з безліччю плодових дерев, а Дафін – на старого-престарого садівника. Вихром підлетіли посланці біса й питають садівника:

- Не пробігали тут дівчина та молодець?

- Давно, дуже давно пробігали тут якісь. Я якраз садив ці дерева. А з тих пір ніхто більше в цих краях не з'являвся. Здивувалися вершники, почувши таку відповідь, і повернулися ні з чим.

- Ваша нікчемність, - кажуть вони лукавому, - побували ми там, куди ти нас послав, та нікого не зустріли, окрім садівника.

- Це ж вони були! Повертайтеся та зловіть їх! Знову кинулися вершники у погоню.

- Ох, знову щось ззаду пече мені спину, - поскаржився Дафін. Обернулася Вестра й впізнала посланців диявола.

- Наздоганяють нас. Ти знову відповідай їм, як і раніше, тільки тепер перетворимося ми не на сад і садівника, а на пшеничне поле та старого, готового до жнив.

- Добре, - відповів Дафін і раптом перетворився на старого з серпом у руці. Лише зірвав він кілька колосків, перевірив міцність зерен, а вершники вже тут як тут.

- Скажи нам, старий, чи не бачив ти тут молодця з дівчиною?

- Бачив я їх, як же, бачив, та давненько це було, якраз коли я сіяв пшеницю, а з тих пір нікого більше не бачив.

Вершники розвісили вуха, повірили словам старця та й повернули назад.

- Ваша нікчемність, - промовили вони, кланяючись дияволу в ноги, - ніяк не наздогнати їх. Зустріли ми на шляху старого, що готувався до жнив, і сказав він нам, що бачив втікачів, та дуже давно, ще коли сіяв пшеницю. Ось і повернулися ми ні з чим. Хто їх знає, куди вони поділися!

У чорта серце стиснулося від злості:

- Та це ж вони й були!

Зірвався він, наче страшний смерч, і помчав сам наздоганяти втікачів. Обернувся Дафін, бачить – хмара темна, кудлата прямо на них насувається, але впізнала Вестра чорта лукавого, стукнула кільцем об землю та й перетворила Дафіна на річку глибоку, повноводну, а сама качкою обернулася, поплила хвилями.

Як дійшов біс до тієї річки та побачив качку, одразу ж впізнав Вестру. Почав він повітря в себе втягувати та підняв бурю страшну, все качку до рота свого притягнути намагається. Але річка своїми хвилями качку захищає, до іншого берегу повертає.

Бачачи, що так йому нічого не досягти, почав він ковтати воду річкову, ковтав, ковтав, поки не наглотався до відвалу й не лопнув.

Як перед заблукалими у лісі густому раптом з'являється непримітна стежка, так і перед Дафіном і Вестрою ясна широка дорога розкрилася. Радісні, пішли вони у путь-дорогу і все йшли та йшли через тридев'ять земель, через тридев'ять морів до рідного краю Дафіна. А там старий цар із царицею все сумували та оплакували долю свого нещасного сина. З тих пір, як забрав у них чорт сина, не висихали сльози в їх очах, посмішка обличчя не освітлювала, а серця страждань не вміщали. Але ось дожили вони до того, до чого ніколи не сподівалися дожити. Дафін повернувся до палацу й постаяв перед їх очима.

Як сонце своїми променями розганяє пітьму нічну, так радість освітила обличчя батьківські – і влаштували вони бенкет на весь світ та зіграли весілля свого сина з прекрасною Вестрою. Народу було тисяча-тисяча, і я там був, мед-пиво пив, але дізнавшись, що з ними трапилося, не всидів до кінця, а сів на колесо верхи, покотився кубарем, щоб передати всім ті звістки про Дафіна й Вестру.

Інші казки

• Фет-Фрумос, син мисливця, у царстві змія
• Кінь і ведмідь
• Що купив Пекале?
• Поп у раю
• Легенда про ластівку