Фет-Фрумос і сонце
Давним-давно, а може, і не так давно, не скажу, лише трапилася така біда — не стало на землі Сонця. Завжди стояла непроглядна ніч, така темна-темна. Не було світла й тепла. Стали гинути ліси й поля, а за ними звірі й птахи.Говорили люди, що Сонце вкрали дракони. Але куди вони його заховали, ніхто не знав. І страждав від темряви нещасний народ — ох, як страждав! Так от, у ті часи на узліссі глухого лісу, на березі могутньої річки, жили в старій хатчині чоловік і жінка. Були вони дуже бідні: в хаті ні м’яса, ні солі, на подвір’ї ні птиці, ні худоби. Перебивалися якось із хліба на полову. Чоловік був працьовитий, статний, добрий сім’янин. Обійшов він усе царство вздовж і впоперек, шукав роботу. Готовий був воду з каменя вичавити, лише б не повертатися додому з порожніми руками.
Але от пішла по світу чутка, ніби можна Сонце з полону визволити. Стали люди про те погомонювати й один одного підбадьорювати. Адже якщо Сонце врятувати та на небо підняти, знову земля стане світлою й щедрою. Зелень покриє луки, на нивах дозріє хліб — лише встигай збирати! Привільно стане жити людям.
І от зібралося тоді людей тридцять, а може, і сорок, а разом із ними і той чоловік, що жив на узліссі лісу, і вирішили вони піти Сонце з неволі визволити та на небо повернути.
Гірко плакала й голосила дружина чоловіка, все благала його, щоб не покидав її саму-самісіньку. Та не змогла його переконати. Чим голосніше вона голосила, тим рішучіше чоловік стояв на своєму. Пішов чоловік із дому та й зник. І решта, всі, хто з ним пішов, немов у воду канули.
Не минуло багато часу, як пішов чоловік, і народила дружина його синочка, пухкого такого кремезного хлопчика.
Дала вона йому ім’я Іон, ласкаво звала Іоніке. А ще прозвала хлопчика красунем — Фет-Фрумосом. І став він Іоніке Фет-Фрумос. Ріс Іоніке Фет-Фрумос не по днях, а по годинах. За день так виростав, як інші за рік. Минув тиждень — і взявся до роботи: то одне майструє, то інше. Та скоро зрозумів: як не старайся, усе даремно — бідняк із злиднів ніяк не виб’ється. Ось і спитав він одного разу в матері:
— Скажи, мамо, чим займався мій батько? Стану я робити те саме, може, заживемо краще.
— Синочку рідний, пам’ятається мені, що не доводилося йому вільно зітхнути: все життя він трудився на всякій роботі, а достатку в хаті так і не побачив.
— А куди ж він подівся?
— Ох, горе моє, синочку мій ріднесенький! Краще б ти про це не питав! — заголосила мати й гірко заплакала.
А коли заспокоїлася, зізналася синові:
— Боюся я тобі розповідати, як би і ти не пішов слідом за батьком.
— Розкажи, матусю, розкажи! Бачить мати, пора вже синові все знати, і почала вона розповідати йому, душу відводити:
— Жили ми завжди бідно, з горем пополам крихти добували. А як зникло Сонце, зовсім погано стало. І от дійшла до нас чутка, ніби якась зла сила заховала Сонце у темницю. Зібралися люди й вирушили Сонце шукати. З ними і батько твій пішов. І немає про нього з тих пір ні слуху ні духу.
Дізнався син про гірку батькову долю й зажурився; засмутили його материні сльози.
З того дня запалилося в його серці бажання — піти Сонце шукати. Ні про що не міг думати, лише Сонце було в нього на думці й у сні, і наяву. Складав він пісню і, куди б не пішов, усе її співав:
*День і ніч темрява мгла,
Ні світла, ні тепла.
Підросту і в путь піду,
Сонце дивне знайду.
Я темницю зруйную,
Сонце в небо відпущу,
Нехай світить і гріє
Много-много літ,
Нехай поля розквітнуть,
Серця людям веселять.*
Проїжджав повз хату бідної жінки Чорний цар — він тою країною правив — і почув пісню її сина. Наказав цар зупинити коней і став слухати пісню. Прослухав її від початку до кінця, а потім наказав візнику:
— Живо побіжи та приведи до мене співака.
Скочив візник із козел і закричав:
— Еге-гей, де ти? Постій!
— Я тут!
Крокуючи наосліп, царський кучер і Фет-Фрумос наштовхнулися один на одного. А поки вони добиралися до карети, цар сидів і думав: "Усього в мене вдосталь, чого душі забагнеться. Але якби в мене було ще й Сонце, не було б мені рівного на світі".
— Тут цар, ставай на коліна! — сказав кучер, підводячи Іоніке до царської карети.
— Хто ти такий? — запитав цар.
— Син бідняка, — відповів хлопчик. За голосом цар здогадався, що йому років дванадцять-тринадцять, не більше.
— Хто тебе цій пісні навчив?
— Сам придумав — сам і співаю. Як підросту, визволю я Сонце з глибокої темниці.
— Як тебе звати, хлопчику?
— Іоніке Фет-Фрумос.
— А де живуть твої батьки?
— Батька в мене немає, а ми з матір'ю живемо на узліссі, недалеко звідси; тільки не життя це, а лише горе.
— Послухай, — каже цар, — якщо знаєш ти, де замкнене Сонце, іди жити до мене в палац; буду я тебе годувати й вирощувати. А відчуєш у собі достатньо сил, дам тобі доброго коня та грошей на дорогу, але з умовою, що привезеш мені Сонце з усім його світлом і теплом.
— Світлий царю, якщо ти бажаєш, щоб я пішов за тобою до палацу, накажи привести і мою матір. Інакше висохне у неї серце від горя й смутку, поки шукатиме мене по всіх дорогах та стежках.
— Ну, хай буде по-твоєму, — сказав цар і наказав кучеру побігти по матір Іоніке.
Прийшла вона, попрощалася з сином, а до царя не поїхала — не захотіла свій дім покидати.
І став Іоніке жити при царському дворі. Незабаром відчув він у собі таку велику силу, що каміння рукою в порошок тер! Тоді оголосив він, що піде Сонце визволяти, і попросив царя зібрати його в дорогу. Цар каже:
— Вибери собі в стайні коня по душі, шаблю та палицю й вирушай. Взяв Фет-Фрумос вуздечку, сріблом вишиту, і пішов вибирати собі коня по душі. Усю стайню обійшов, але жоден кінь не дав себе взнуздати. І от у самому темному куті побачив він ще одного коня. Худий коник — одна шкіра та кістки, ледве на ногах тримається. Але помітив він Фет-Фрумоса і так до вуздечки й потягнувся.
— Тпру... жалюгідний кляч, не тебе я шукаю! Ще раз обійшов Фет-Фрумос усю стайню, і знову жоден кінь не дав себе взнуздати; лише клячонка з темного куточка голову до вуздечки простягала.
— Ну що ж, робити нема чого, — вирішив Іон Фет-Фрумос і взнуздав клячу. Кінь відчув вуздечку, тричі струснувся і з нещасної клячі раптом перетворився на славного скакуна. А як відчув на собі сідло, а в сідлі вершника, заговорив людським голосом:
— Скажи, хазяїне, як тебе везти? Хочеш — вітром розстелюся, хочеш — як думка помчуся.
— Ти вітром не стелися, думкою не мчися, а вези мене, як доброму молодцю їздити належить.
Побіг кінь риссю, задрижала земля під копитами. Проскакали вони через гори високі, через долини широкі й доїхали до якоїсь ковальні. Фет-Фрумос кричить ковалю:
— Ковалю, ковалю, майстер-удалець, викуй мені палицю молодецьку, не малу, не велику, по силі моїй, та зроби петлі й засуви на двері, щоб замикалася ковальня міцно-наміцно і не міг би до неї ніхто ні зайти, ні заглянути.
— Гаразд, мандрівнику, поки твій кінь трохи відпочине, я все зроблю.
- Я далі поїду, а ти роби, як я наказав. Повернуся — щоб усе було готово. Візьми гроші наперед і роби все якнайкраще. Та гляди, укріпи двері заклепками каленими.
Прийнявся коваль за роботу, а Фет-Фрумос пришпорив коня і далі вирушив.
Їхав він, їхав, довго чи коротко, і вирішив відпочити біля мосту. Ось лежить Фет-Фрумос біля дороги і раптом чує тупіт копит по той бік мосту. Ступив чужий кінь на міст — і захрапів, попятився. Вершник ляскає його батогом та кричить:
— Ах ти, кляча негідная! Щоб тобі гриви позбутися, щоб тебе вовки загризли, щоб твої кістки в землі зітліли! Коли я за тебе гроші платив, чи не ти хвалилася, що, окрім Фет-Фрумоса, нікого на світі не боїшся!
А Фет-Фрумос підвівся і каже:
— Годі тобі, драконе, гавкати! Я і є Фет-Фрумос.
Почув його вершник, гучно розсміявся, навіть гори навколишні затремтіли:
— Ха-ха-ха! Послухайте цього юнака нерозумного! Та чи знаєш ти, що не простий дракон перед тобою, а сам Вечір-велетень, викрадач Сонця? І ти посмів стати мені на заваді?! Що ж, підійди ближче та скажи — на шаблях чи хочеш битися, чи на поясах боротися?
Не злякався Фет-Фрумос, відповідає велетню:
— Давай краще на поясах боротися. Боротьба чесніша.
Кинувся Вечір-велетень на Фет-Фрумоса, схопив за пояс, підняв над головою і кинув з такою силою, що Фет-Фрумос по щиколотки в землю заглибився. Але підвівся Фет-Фрумос, схопив велетня за пояс, кинув і вгвинтив у землю по коліна. Піднявся розлючений Вечір-велетень та з такою силою кинув Фет-Фрумоса, що вгвинтив його в землю по пояс. А Фет-Фрумос вирвався із землі, схопив у люті велетня та вгвинтив його в землю по саму шию. Потім вихопив шаблю і відрубав Вечіру-велетню голову, а коня так палицею вдарив, що з землею змішав.
Відпочив Фет-Фрумос, сили набрався, сів на коня і рушив далі. Їхав він, їхав на коні своєму швидконогому, доїхав до другого мосту і знову вирішив відпочити. Присів біля узбіччя дороги і заспівав:
День і ніч темрява мгла,
Ні світла, ні тепла.
Обійду я всі шляхи,
Сонце б тільки знайти.
Я темницю зруйную,
Сонце в небо відпущу,
Нехай світло своє й тепло
Дарує багато-багато років,
Нехай поля розквітнуть,
Серця людей веселять.
Співає він свою пісню і раптом — цок-цок! — чує тупіт копит по той бік мосту. Як підійшов чужий кінь до мосту — захрапів, попятився. Ляскає його вершник батогом, кричить:
— Вперед, кляча боязка! Щоб тобі гриви позбутися, щоб тебе вовки розірвали, щоб твої кістки в землі зітліли! Коли я за тебе гроші платив, чи не ти хвалилася, що, окрім Фет-Фрумоса, нікого на світі не боїшся!
А Фет-Фрумос підвівся і каже:
— Годі тобі, драконе, гавкати! Я і є Фет-Фрумос!
Скочив вершник із коня, насміхається, чваниться:
— Ха-ха-ха, послухайте цього дурного юнака! Називає мене драконом простим і не знає, що перед ним сам Ніч-велетень. Досить мені раз подути — і вся земля засинає. Що ж, коли ти такий сміливий, підійди ближче та скажи: на шаблях чи хочеш битися, чи на поясах боротися?
Не злякався Іоникэ Фет-Фрумос, відповідає Ніч-велетню:
— Давай поборемося. Боротьба чесніша.
Схопив Ніч-велетень Фет-Фрумоса за пояс і кинув його з такою силою, що по щиколотки в землю вбив. Підвівся Фет-Фрумос, схопив велетня за пояс і вгвинтив його в землю по коліна. Піднявся розлючений велетень — та так кинув Фет-Фрумоса, що той у землю по пояс заглибився. А Фет-Фрумос вирвався із землі, схопив у люті Ніч-велетня за пояс і вгвинтив його в землю по саму шию.
Потім вихопив шаблю і відрубав йому голову, а коня так ударив палицею, що з землею його змішав.
Відпочив Фет-Фрумос, відчув, що сили повернулися до нього, сів на коня і помчав далі.
Їхав він, їхав — через гори, долини, яри та пагорби, перебрався за високі гори з гострими вершинами, дістався до третього мосту і знову вирішив відпочити. Приляг біля узбіччя і заспівав:
День і ніч темрява мгла,
Ні світла, ні тепла.
Обійду я всі шляхи,
Сонце б тільки знайти.
Я темницю зруйную,
Сонце в небо відпущу,
Нехай світло своє й тепло
Дарує багато-багато років,
Нехай поля розквітнуть,
Серця людей веселять.
Тільки закінчив він свою пісню, чує тупіт копит по той бік мосту. Як підійшов кінь до мосту, захрапів, попятився. Ляскає його вершник батогом, кричить:
— Ах ти, паршива кляча! Щоб тобі гриви позбутися, щоб тебе вовки загризли, щоб твої кістки в землі зітліли! Коли я за тебе гроші платив, чи не ти хвалилася, що, окрім Фет-Фрумоса, нікого на світі не боїшся!
Фет-Фрумос почув, як вершник батогом ляскає і прокльонами сипле, вийшов йому назустріч і каже:
- Годі тобі, драконе, лаятися! Я і є Фет-Фрумос. Скочив вершник з коня, наступає на Фет-Фрумоса та хвастає:
- Ха-ха-ха! Що за дурень: мене за звичайного дракона прийняв! А я сам Північ-велетень. Коли по землі ходжу — всі сплять, ніхто очей відкрити не сміє! Коли ти такий сміливий, скажи, чого хочеш: на шаблях битися чи на поясах боротися?
Не злякався Іоніке Фет-Фрумос, відповідає Північ-велетню:
- Давай боротися. Боротьба чесніша.
Північ-велетень схопив Іона Фет-Фрумоса, підняв його та так кинув, що той по щиколотки в землю пішов. Тоді Іон Фет-Фрумос ухопив велетня і вгнав його в землю по коліна. Скочив розлючений Північ-велетень та як кине Іона Фет-Фрумоса — забив його в землю по самий пояс. Піднявся Фет-Фрумос, ухопив у гніві велетня і так його підкинув, що той упав і теж по пояс у землю пішов.
Хотів Фет-Фрумос голову йому відрубати, а Північ-велетень із землі вирвався і з шаблею на нього кинувся. Билися вони, билися, поки від втоми не впали в різні боки.
Раптом над ними орел закрутився. Побачив його велетень і закричав:
- Орле мій, орлятко, окропи мене водою, щоб сили до мене повернулися! За твоє добро я добром відплачу: поїсти тобі дам.
Іон Фет-Фрумос теж став просити орла:
- Орле мій, орлятко, окропи мене водою, щоб сили до мене повернулися! Я на небі Сонце запалю. Освітить воно й зігріє простори, якими носять тебе крила.
Кинувся орел униз, знайшов воду, занурив у неї крила, набрав води в дзьоб і стрілою полетів до Іона Фет-Фрумоса. Поплескав над ним мокрими крилами, потім напоїв із дзьоба. Скочив Іон Фет-Фрумос і відчув у собі сили небувалі. Одним ударом розсік він велетня зверху донизу, та й коня заодно прихопив. Потім скочив Фет-Фрумос на свого коня і помчав вперед. І ось доїхав він до високого замку. Відпустив коня, а сам закрутився на одній нозі й обернувся золотистим півнем із червоним гребінцем. Заплескав крилами півень, закукурікав і обернувся мухою, а муха — ж-ж-ж! — полетіла до замку відьми Пожирайки. Прилетів Іон до замку, тупнув у двері, тупнув у вікно, тупнув під дах — все закрито, ніде щілини. Злетів він на дах і по димоходу пробрався до замку, політав по кімнатах і сховався у куточку. Бачить Фет-Фрумос у кімнаті стіл, а на ньому страви та напої різні. І сидять навколо стола чотири жінки: три молодші, а четверта — древня старуха. І чує Фет-Фрумос — говорить старуха:
- Невістушки мої, красуні, чого ж ви всі дивитеся вдаль та сумуєте? Зараз повернуться ваші чоловіки, і недобре буде, коли знайдуть вас заплаканими та смутними. Розкажіть краще про щось, так і час непомітно мине. Почнемо з тебе, дружино Вечір-велетня.
Стала дружина Вечір-велетня зі столу прибирати й таку промову повела:
- Мій чоловік такий сильний, що, коли зустрінеться з цим нещасним Іоном, подує — і вгнає його в землю. Ніколи Іону з землі не вибратися. Після неї заговорила інша, не інакше як дружина Ніч-велетня, — була вона чорна, як смола, тільки зуби та очі блищали:
- А мій чоловік такий сильний, що, коли зустрінеться з тим нещасним Іоном та подує, полетить Іон на край світу, як листок кукурудзяний.
Тут заговорила і третя, найстрашніша та потворна, з залізними пазурами на ногах і булатним ножем за поясом:
- А в мого Північ-велетня така сила, що, коли зустрінеться йому нещасний Іон, мій чоловік одним ударом перетворить його на порох та розвіє по вітру, щоб і сліду від Іона не лишилося.
- Годі вам, не хвастайтеся. Іон теж не луб’ям шитий. А коли зустрінеться він на шляху комусь із моїх синів, доведеться їм битися міцніше, ніж з будь-яким іншим богатирем.
- Не варто цього негідника богатирем називати! — перебила її дружина Вечір-велетня. — Коли вже з моїм чоловіком щось станеться, я сама з ним розправлюся. Обернуся колодязем із прохолодною водою, і коли вип’є Іон хоч краплю, залишиться від нього тільки попіл.
- А я можу обернутися яблунею, — поспішила сказати дружина Ніч-велетня, — надкусить Іон яблуко і одразу отруїться.
- А коли мого чоловіка він таке зло зробить, — сказала дружина Північ-велетня, — де б він не був і куди б не прямував Іон нещасний, я зустріну йому на шляху виноградним кущем. Спробує він одну ягідку і одразу ноги витягне.
- Знову ви за хвастощі взялися! Знаєте ж, рідненькі, немає добра від хвастощів. Загляньте краще до підземелля та перевірте, чи там Сонце. Вийшли невістки Пожирайки з кімнати, а Фет-Фрумос за ними мухою полетів. Невістки до підземелля спустилися, а Фет-Фрумос за ними. Чує — дзеленькнули ключі, заграли засуви, відчинили невістки залізні двері. І побачив Іон у темряві тоненький-тоненький промінь світла.
- Ось воно, Сонце! Ніколи звідси не вирветься, — сказала дружина Північного велетня.
Невістки захлопнули залізні двері, задзвеніли ключами й засовами, піднялися з підземелля.
А Фет-Фрумос біля дверей залишився. Задзвеніла муха і перетворилася на золотистого півня з червоним гребінцем. Півень замахав крилами, заспівав тричі — і Фет-Фрумос знову став людиною. Він обмацав двері до темниці — на них сім замків. Фет-Фрумос поламав один за одним усі замки, відчинив двері й побачив у кутку залізну скриню, а з замочної щілини вибивався тоненький промінь світла. Напружив Іон усі сили, відкрив скриню. І вирвалося звідти яскраве Сонце, блискавкою вилетіло крізь двері й помчало в небеса. Вмиг освітилася вся земля, люди почали дивитися на Сонце, радіючи теплу й світлу. І почалося таке ликування, якого світ ще не бачив. Люди обіймалися, наче брати. Вони були щасливі, що позбулися пітьми й що їх усіх однаково гріє ласкаве Сонце.
А Чорний цар скочив на дах свого палацу і почав руками ловити Сонце, та з даху впав униз головою. Тут і настав йому кінець. Іон Фет-Фрумос вибіг із підземелля, кинувся до свого коня й гукнув:
— Неси мене швидше вітру до коваля!
Помчався кінь — тільки земля під копитами гула. Скакав-скакав, побачив колодязь біля дороги й зупинився напитися. Але Іон Фет-Фрумос нахилився з сідла, встромив у колодязь шаблю аж по саме дно, і хлинула звідти огидна кров. Пришпорив Іон Фет-Фрумос коня, ляснув батогом і рушив далі. Довго чи коротко їхав він, і раптом побачив на своєму шляху розлоге дерево, усіяне яблуками. Яблука великі, рум’яні й стиглі, висять прямо біля дороги. Подивишся на них — і слинки потечуть. Ніхто мимо не пройде, не спробувавши яблука. А Іон Фет-Фрумос, побачивши яблуню, вихопив шаблю й посік їй усі гілки. Полився з яблук отруйний сік. Де впала крапля, там земля займалася вогнем і перетворювалася на окалину.
Іон Фет-Фрумос пришпорив коня й поскакав далі. Довго чи коротко їхав він, бачить — росте біля дороги виноградний кущ, а на ньому важкі грона висять. Ягоди великі, стиглі, соком налиті. Але Іон знав, що це за кущ. Під’їхав він ближче й розрубав куща шаблею. Полився отруйний сік, а з нього полум’я язиками виється.
І знову Іон Фет-Фрумос пришпорив коня, ляснув батогом — попереду був ще довгий шлях.
Їде він, а Сонце знай собі світить. Там, де раніше була гола земля, тепер зеленіли поля й цвіли дивовижні сади. На очах відбувалися чудеса: росли й розросталися тінисті ліси, піднімалися буйні трави. Їхав Іон Фет-Фрумос, їхав, і раптом, звідки ні візьмися, подув сухий вітер, що обіцяв лихо всьому світу: траву до землі пригинає, дерева в лісі ламає. І з’явилася чорна хмара. Де вона пролетить, там земля вигорає. Озирнувся Фет-Фрумос і зрозумів: це не хмара, а лиха Пожирайка його наздоганяє.
Пришпорив Іон Фет-Фрумос коня, помчав стрілою й прискакав до ковальні. Чи є там хто, чи ні, дивитися не став, в’їхав у ковальню з конем, замкнув вікна й двері на засоби, які коваль йому викував. А палицю з шипами, що лежала біля ковадла, кинув у вогонь. Тут і Пожирайка вихром підлетіла, кружляє навколо ковальні, а проникнути всередину не може: замкнена ковальня на міцні засоби, двері й віконниці пригнані щільно, і ніде щілини не знайдеш. Закликала Пожирайка солодким голосом:
— Іон Фет-Фрумос, зроби в стіні щілинку, хоч одним оком дай поглянути, який ти, що зумів моїх синів і невісток знищити. Адже вони були найхоробрішими й найсильнішими на землі.
Іон Фет-Фрумос підкинув вугілля в горн, роздув міхами вогонь, а коли палиця розжарілася докраю, пробив у стіні дірку й став біля неї з палицею. Як помітила Пожирайка дірку в стіні, роззявила пащу й кинулася до неї, щоб розглянути молодця й знищити його. А Іон Фет-Фрумос розмахнувся й — раз! — метнув палицю прямо їй у пащу. Проковтнула Пожирайка розжарену палицю й тут же здохла.
Фет-Фрумос відсунув засоби, вийшов із ковальні й вивів свого коня. Дивиться — немає ні хмари, ні вітру. А Сонце світить і гріє. І лежить біля стіни Пожирайка.
Скочив Фет-Фрумос на коня й поскакав далі. Шукав він по світу те місце, де Сонце опівдні відпочиває. Чув Фет-Фрумос, що живе там найголовніший ворог — дракон Лімбе-Лімбеу, якого не бере ні меч, ні шабля, ні палиця. Багато лиха й горя завдав дракон людям, і був він чоловіком Пожирайки та батьком трьох велетнів. Поки живий дракон, не буде людям щастя на землі. Багато Фет-Фрумос перетнув високих гір, глибоких долин і бурхливих потоків. І кого на шляху зустрічав, у всіх питав, де знайти дракона Лімбе-Лімбеу. І ось зустрівся йому старий кульгавий дід. Розповів він, що теж шукав дракона, та в дорозі ногу зламав. Розказав він йому, що смерть дракона Лімбе-Лімбеу, якого палиця не бере, шабля не рубає, схована в свині з поросятами. А шукати її треба на північ від Кам’яної гори. Повернув Фет-Фрумос коня на північ, поскакав, як вітер, тільки земля під копитами дрижала.
Їхав він довго чи коротко, по зелених луках, по крутих горах, їхав від дня до вечора, до заходу червоного сонечка, і вирішив відпочити на березі озера.
Приліг на траву, дивиться на озеро, і раптом бачить біля берега свиню з поросятами. Зрозумів він, що це та сама свиня, про яку старий дід йому розповідав. Підкрався Іон ближче й побачив страховище: замість щетини у свині — гострі голки, ікла й копита залізні. По камінню ступає — іскри висіває.
Іон Фет-Фрумос схопив свою палицю й так ударив свиню, що та на місці здохла. Із свині вискочив заєць і кинувся тікати, але Фет-Фрумос зарубав його шаблею. Із зайця вилетіла качка: Іон махнув шаблею й відрубав їй голову. Впала качка на землю й знесла яйце. Покотився яйце по кочках, розбилося, а з нього три жуки вилетіли. Іон Фет-Фрумос спіймав двох і вбив, а третього упустив. Жук зірвався вгору й полетів на північ. Іон Фет-Фрумос скочив на коня й помчався слідом за жуком. А жук полетів до замку дракона Лімбе-Лімбеу. Стояв той замок на високій горі, і увійти до нього можна було лише через одні двері: не було в замку більше дверей, не було й вікон.
День і ніч охороняв ті двері сторож. Дракон Лімбе-Лімбеу наказав знищувати кожного, хто б не з’явився перед дверима. Чи то людина, чи птах, чи звір, чи комашка — жодна жива істота не повинна проникнути до замку дракона. Але забув дракон попередити сторожа, де схована його смерть.
І ось прилетів жук до замку Лімбе-Лімбеу, а сторож його не впускає. Даремно благав його жук:
— Пусти мене до Лімбе-Лімбеу, господаря нашого, життя його в великій небезпеці, і дні його полічені. Пропусти: як господар мене побачить і в руці триматиме — вік йому жити.
— Моя справа наказ виконувати. Якщо кого впущу до замку, господар мені голову зніме. — І спіймав сторож жука й розтоптав його ногами.
А тут і Фет-Фрумос до замку під’їхав. Сторож кинувся на нього, але Іон миттю з ним розправився. Увійшов до замку й побачив бездиханного Лімбе-Лімбеу. Схопив його, кинув на купу дров і підпалив. А коли багаття догоріло, розвіяв попіл по вітру.
— Нехай тебе вітер розвіє, щоб і сліду від лихих драконів не лишилося, — сказав Фет-Фрумос. Потім сів на коня й поскакав у рідні краї.
Інші казки
