Іон Молдавану

Жив колись один чоловік, і був у нього єдиний син Іон. Незадовго до своєї смерті батько сказав Іону:

— Іоне, я вмираю, а ти йди, куди очі дивляться, шукай своє щастя. Хлопець ти працьовитий, працюй. Покажи, що ти не гірший за інших.

Іон поховав батька, зібрав клунок і вирушив шукати щастя. Ішов він довго чи коротко, і ось у зеленій долині зустрів вівчаря.

— Куди йдеш, хлопче? — запитав вівчар.

— Роботи шукаю, — відповів Іон.

— А чи не підеш ти працювати до мене в отару?

— Чому ж ні? Піду!

— А яку платню ти хочеш?

— Восени даси мені вівцю, яку я сам виберу.

— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — відповів вівчар.

Все літо Іон пас вівці, а восени отримав вівцю і вирушив у дорогу. Тільки вийшов на дорогу, а вівця впала й здохла на місці.

— Не щастить мені з вівцями, — подумав Іон і пішов шукати нову роботу. Ішов він довго чи коротко і зустрів старого мірошника.

— Далеко збирався, хлопче? — запитав мірошник.

— Я, дядьку, своє щастя шукаю.

— А чи не попрацюєш ти зі мною на млині?

— Чому ж ні? Спробую.

— А що ти візьмеш за це?

— Небагато: ти мене годуватимеш, а восени віддаси млиновий камінь, який я захочу.

— Нащо тобі млиновий камінь? Візьми краще мішок борошна.

— Борошна мені не треба, давай все-таки камінь, — відповів Іон.

— Гаразд, хай буде по-твоєму.

Восени взяв Іон камінь і тільки вийшов з ним на дорогу, камінь впав і розколовся навпіл.

— Що за лихо! І тут мені не пощастило, — подумав Іон і пішов далі. Ішов він довго чи коротко і зустрів попа.

— Куди, хлопче, путь тримаєш? — запитав піп.

— По світі ходжу, роботу шукаю.

— Чи не попрацюєш ти у мене?

— Ну що ж, можу і в тебе попрацювати. А що ти мені заплатиш? — запитав цього разу Іон.

— Даду тобі восени хліба. А робота буде така: орати, сіяти, молотити, по господарству мені допомагати.

— Гаразд, згоден я.

Ввечері піп привів Іона додому і показав попадії. Наступного дня взяв він його з собою поле орати. А в попа були такі воли, що вчетверо з ними не впоратися. Одним словом, були воли з характером. Попрацювали трохи, а піп і каже Іону:

— Я піду додому, а ти підганяй потихеньку. Воли, я бачу, сьогодні лагідні.

— Іди, іди, я сам справлюся. Тільки піп відійшов, один із волів раптом і каже Іону:

— Слухай, Іоне, ми воли не прості, а чарівні. Допомагаємо ми добрим людям, чим можемо. Піди відпочинь, а ми самі поле зоремо.

За полем ліс починався. Іон забрався в тінь і лежить-почиває, а воли оруть, стараються.

А піп додому не пішов. Він сховався, щоб подивитися, як буде орати Іон, коли залишиться сам. Побачив він, що воли самі оруть, і подумав: тут щось нечисте. Ввечері він і каже Іону:

— Візьми за роботу що хочеш, тільки йди від мене.

Узяв Іон гроші і пішов собі. Раптом наздоганяють його воли. Хлопець повернувся і каже попу: — Зачини своїх волів, а то вони йдуть за мною, наче все життя мене знають.

Зачинив піп волів, але тільки Іон відійшов — вони зламали ворота і знову наздогнали його. Ну, цього разу Іон їх відводити не став, а пішов з ними далі. Привели його воли у великий ліс, і став він тут їх пасти. Дивиться — чиясь козочка травку щипле. Підійшов Іон та підоїв її. А це була коза старого змія — змій у лісі жив. Змій помітив увечері, що козочка без молока додому прийшла, і закричав на весь ліс:

— Гей, який жартівник мою козу доїв?

— Це я, Іон Молдавану, — відповів хлопець.

— Ну-ка, іди сюди. Чув я, що молдавани борці міцні. Покажи-но мені свою силу.
Що тут робити Іону? Дістав він сир, який щойно зробив із козячого молока, і стиснув його в руці. Змій питає:

— Що це ти робиш?

— Та ось стискаю камінь, щоб воду дістати, а то до криниці далеко йти. Побачив змій, що вода й справді потекла, і злякався. "А що, — думає, — якщо він і мене зараз так само стисне!"

— Знаєш, — сказав він Іону, — давай краще подружимося. У мене тут у лісі замок та господарство велике, а живу я один. Ось ти мені й будеш наче брат і син.

— Гаразд, хай буде по-твойому, — погодився Іон. Тижнів два йому не довелося й пальцем поворухнути.

Але ось одного разу змій послав його за водою. А діжки дав такі великі, що Іон їх і порожні ледве-ледве несе, а повними їх і не підняти. Що робити? Вирішив Іон схитрувати. Став він обкопувати криницю навколо. Змій води не дочекався і пішов Іону назустріч. Прийшов і питає:

— Що ти робиш, Іоне?

— Та ось хочу цю криницю додому принести.

— Ти що, розуму позбувся? — закричав змій. — Тільки ця криниця в мене й є, а ти її завалити хочеш. Дай-но я краще сам води наберу, а то з твоїми витівками я без криниці залишусь!

Змій узяв діжки, і вони пішли додому. А дихав змій так сильно, що при видиху Іон відлітав далеко вперед, а при вдиху його притягувало до самої пащі змія.

— Чого ти бігаєш туди-сюди? — запитав змій.

— Сердитий я так, що місця собі не знаходжу. Як піду вперед, згадую все, повертаюсь, і хочеться так тебе вдарити, щоб іскри з очей посипались.

— А чим же я провинився?

— Як чим? Через тебе мені доведеться щодня діжки тягати. Хіба не краще було б всю криницю додому принести?

— Гаразд, — каже змій, — воду я сам буду носити, тільки ти криницю не чіпай.

Наступного дня змій посилає Іона в ліс по дрова. А Іон узяв мотузку і став нею обв'язувати всі дерева в лісі. Побачив змій, що Іона все немає та немає, і пішов подивитись, що він робить.

— Слухай, що ти задумав? — запитав він у Іона.

— Хочу ліс додому віднести.

— Тьху, щоб тобі пусто було! Адже цей ліс дістався мені в спадок від батька, а ти хочеш його знищити!

Вирвав змій дерево побільше, щоб додому віднести, а Іон каже:

— Послухай, змію, ти неси стовбур, а я понесу гілки. Бачиш, їх як багато: тобі з ними не впоратися.

Підняв змій дерево, а Іон сів серед гілок і спокійно поїхав додому. Незабаром після того зібрався змій до брата свого в гості. Залишив він Іону ключі і сказав:

— Ось тобі ключі. Можеш заходити куди хочеш, тільки не заглядай у льох і ось ці двері не відчиняй. Зрозумів?

Коли змій пішов, Іон став ходити всюди, оглядати його багатства. Зупинився Іон біля льоху і подумав: Що ж там таке? Взяв і відчинив двері. Дивиться — а там повно-повно людей.

— Хто ви такі, люди добрі, і чому тут сидите? — запитав Іон.

— Ми гайдуки лісові. Змій нас посадив сюди за те, що ми проти злих багатіїв, бояр, піднімались, добро в них відбирали і бідним роздавали.

— Виходьте і йдіть по домах. Ось змієва скарбниця: візьміть із неї золото і роздайте бідним людям.

— Дякуємо тобі, Іоне!

Коли вони пішли, Іон відчинив і ті двері, які не велів відпирати змій. А за дверима стояв красень кінь, такий, що очей не відвести. Це був кінь хороброго гайдуцького отамана Кодряна. Змій спіймав цього коня в лісі, коли гайдук прив'язав його і відпустив пастись. Сказав кінь Іону:

— Виведи мене звідси та візьми з полиці щітку, хустину і шапку.

Іон взяв з полиці щітку, хустину і шапку і вивів коня в ліс.

— А тепер, — сказав кінь, — іди відпусти волів, що тебе сюди привели. Далі я тобі допомагатиму. А воли тепер підуть до нового господаря — на узліссі живе бідний дід.

Побіг Іон, знайшов волів — вони весь цей час, поки Іон у змія жив, на зеленій галявині паслись. Попрощався Іон з волами, і вони пішли до бідного діда, що без худоби маявся.

А Іон повернувся туди, де його кінь гайдука Кодряна чекав.

— Сідай на мене! — крикнув кінь. Іон сів. Чарівний кінь заірзав так, що земля задрижала, і помчав швидше вітру.

Почув змій іржання коня і кинувся його наздоганяти. Коли він був уже так близько, що від його дихання Іон у сідлі захитався, кінь крикнув:

— Кидай щітку!

І він кинув щітку, і вона перетворилась на великий, густий ліс. Змій почав гризти дерева, щоб прокласти собі дорогу. Ось він вибрався з хащів і знову став Іона наздоганяти. Тоді кінь сказав:

— Кидай хустину!

Іон кинув хустину, і на тому місці, куди хустина впала, розлилось море. Поки змій через це море перебирався, Іон далеко від'їхав. Але скоро змій знову став бігців наздоганяти, і, коли він був уже зовсім близько, кінь крикнув Іону:

— Кидай шапку!
Впала шапка й обернулася залізною стіною, а змії, розігнавшись, вдарився об неї й тут же здох. Зупинився кінь, зіскочив Іон на землю. Коли вони трохи відпочили, кінь каже:
— Ось що, Іоне, я повернуся до свого господаря Кодряна-гайдака, а ти візьми цей дзвіночок. Коли я тобі знадоблюся, позвони в нього — я примчу до тебе швидше за вітер. І ось тобі моя порада: не ходи з відкритим обличчям. Дуже вже ти гарний, і через це з тобою може статися лихо. Закрий обличчя телячою шкірою, вона тебе від лихого ока вбереже.
Кінь відскакав, а Іон пішов до пастухів, дістав у них телячу шкіру, накинув її на себе й рушив далі.

Чув Іон, що в царя є три дочки, і наймолодша з них така красуня, що очей не відірвати. І казали люди, ніби вона племінницею Кодряну-гайдаку доводиться, а до палацу її взяли, щоб не засмучувати царя. Наймолодша царська дочка народилася сліпою, батько про це досі нічого не знав. От і вважав царь племінницю Кодряна своєю наймолодшою дочкою, а цариця не наважувалася йому правду відкрити.

Прийшов Іон до царських воріт і запитав, чи не знайдеться для нього якої роботи. Послали його гусей пасти.

Вивів Іон гусей на зелений лужок, скинув телячу шкіру, і гуси весь день на нього дивилися, так що й про траву забували. А всій причиною була краса Іона. Так день минув, другий, третій — гуси все дивилися на Іона, не їли й почали від голоду гинути.

Розсердився царь і послав старшу дочку перевірити, як гуси в нового пастуха пасуться. Але Іон одразу почув, що наближається царська карета з дзвіночками, закрив обличчя шкірою, і гуси почали щипати траву. Під'їхала царська донька, дивиться — усе гаразд. Повернулася до палацу й розповіла про це батькові. А на ранок кілька гусей знову знайшли мертвими, і царь послав до пастуха середню дочку.

Осідлала царевна коня й поїхала. Лише вона на дорозі з'явилася, а Іон уже помітив її. Накинув він на себе шкіру, і гуси стали спокійно пастися. Повернулася донька до царя й розповіла, що Іон добре за гусями доглядає. На третій день царь послав до пастуха наймолодшу дочку, бо знову загинуло багато гусей. Вона була розумнішою за старших, накинула поверх царської сукні старий хустину й пішла не дорогою, а через терновий кущ. Вибралася на луг, а Іон і бровою в її бік не повів — сидить собі, обличчя відкрите, і гуси на нього дивляться. Скинула тут дівчина хустину, і побачив Іон, що перед ним царевна.

— Ти, Іоне, не бійся мене, — сказала вона. — Чула я про твою красу й прийшла на тебе подивитися. І так ти мені сподобався, що хочу я бути твоєю нареченою.

— Але я людина бідна, пастух простий, ти ж — дочка царська, а царі й бідняки терпіти один одного не можуть. Ти, мабуть, чула про Кодряна-гайдака?

— Я навіть один раз у вічі його бачила, — відповіла дівчина, — він такий гарний і хоробрий.

— А чи знаєш ти, хто ти сама?

— Я наймолодша дочка царя.

— Ні, ти племінниця Кодряна.

І розповів їй Іон усе, що від людей чув.

Дівчина наказала йому й далі від усіх обличчя своє ховати й нікому не розповідати, що вони люблять одне одного.

А вночі цареві сон приснився — мовляв, має він якнайшвидше видати заміж усіх своїх дочок, інакше з ним лихо станеться. Вранці царь покликав дочок, дав їм по золотому яблуку й наказав вийти на балкон. Усі бажаючі проходили під цим балконом, а царевни мали кинути яблуко тому, кого хочуть собі за чоловіка. Дві старші царевни одразу вибрали собі чоловіків — знатних бояр, а наймолодша ні в перший, ні в другий день нікому не кинула свого золотого яблука. Дивувалися всі, а царь наказав дізнатися, хто ще залишився незапрошеним до двору, і йому вказали на пастуха в телячій шкурі. Покликали Іона, пройшов він під балконом, і кинула йому дівчина золоте яблуко. Сильно розсердився царь на свою наймолодшу дочку, але робити було нічого, і довелося йому видати царевну за пастуха.

До себе царь їх не прийняв, та й Іон сам не був із тих, що в царських палацах живуть. Зробили вони землянку на самому краю міста й стали там жити. Почали вони дружно працювати в полі, бо ж і дружина Іона була донькою бідного селянина, а до палацу вона потрапила випадково. Ось одного разу на країну напали вороги, і царь зібрався в похід із двома зятями та своїм військом. Іон Молдавану каже дружині:

— Сходи до царя й попроси для мене коня. Я теж на війну поїду.

Але чоловіки старших царевен насміялися з неї й дали Іону стару кобилу, яка давно вже лише воду возила. Раніше за всіх вирушив у путь Іон на царській кобилі, та на півдороги в болоті застряг. Там його й наздогнав цар із військом.

— Подивіться-но, і цей немитий теж воювати поїхав, — сказали царські зяті.

Під'їхали вони до Іона й питають:

— Гей, ти, куди збирався?

— На війну, — спокійно відповів Іон. — Хочу й я нашу країну захищати.

— Ти що ж, не нас захищати здумав?

— Ні, наша країна — це народ, люд бідний, і для нас вороже наше страшніше, ніж для таких, як ви.

— Та він з розуму з'їхав, нещасний! Він, здається, вважає себе рівним нам, царським зятям! Дали вони йому по ляпасу й рушили далі. Лише вони від'їхали, Іон подзвонив у чарівний дзвіночок. І одразу прискакав кінь гайдука Кодряна. Іон увійшов у його ліве вухо й вийшов із правого одягнений у лати, із шаблею та списом. Швидше за вітер помчав його кінь. Обігнав Іон царське військо, врізався в ряди ворогів і став їх рубати наліво й направо. Поки підійшов цар із військами, усі вороги вже були повбивані. Повернув Іон назад, а коли повз царських зятьїв проїжджав, ляснув їх так, що вони захиталися. Дістався він до болота, відпустив чарівного коня й прикрив обличчя телячою шкірою. Під'їхали до нього зяті й давай знову насміхатися, а він їм і відповідати не став. Повернувся Іон додому й послав дружину до палацу сказати, що це він ворогів повбивав. Але зяті над нею лише насміялися:

— Це був Божий ангел, і він нам перемогти допоміг, а не твій пастух.

Наступного дня Іон знову один вороже військо переміг і надав ляпасів царським зятям. А вони зустріли його знову в болоті, верхи на старій кобилі, і ні про що не здогадалися. Дружина Іона знову пішла до царя:

— Мій чоловік каже, що це він розбив вороже військо.

— Мовчи краще, не соромся! Адже це ангел був.

На третій день вороже військо було набагато сильніше. Коли цар із військом під'їхав до місця битви, Іон ще бився з ворогами. І поранили його в праву руку. Кинув цар йому свій шовковий шарф, і перев'язав ним Іон свою рану. А потім усіх ворогів повбивав, надав царським зятям по шість ляпасів і помчав на своєму коні. А на зворотному шляху царські зяті знову його в болоті знайшли: бився він, ніяк свою стару кобилу з болота витягнути не міг. Незабаром війна закінчилася, а Іон Молдавану все жив у своїй землянці на самому краю міста.

Але ось одного разу царь скликав до себе всіх сусідів подивитися, як будуть двох гайдуків карати. Вони в лісі напали на багатого й знатного боярина. Наїхало гостей безліч.

Вивели гайдуків із темниці й поставили поряд на площі. Прийшов туди й Іон. Почали гості насміхатися з гайдуків. Один із царських зятьїв показав на гайдука й сказав:

— Хіба не той це богатир, що ворогів переміг?

Усі так і покотилися зі сміху, а Іон не втерпів, вийшов уперед і гукнув:

— Це я, простий пастух, допоміг вам ворога перемогти, але ви мені не повірили. А сьогодні хочете покарати людей, які билися разом ізі мною! Ось тобі, царю, твій шовковий шарф, що ти дав мені під час битви. Кинулися тут до Іона, щоб схопити його, але він узяв і задзвонив у свій дзвіночок. Прибіг кінь, Іон увійшов у ліве вухо, вийшов із правого в латах та зі зброєю, схопив шаблю й розправився з царем і його зятями.

Звільнив Іон гайдуків, побратався з ними, узяв дружину, і поїхали вони в ліс. А ліс завжди був надійним другом гайдука.

↑ Догори

Іон Молдавану

Інші казки