Фет-Фрумос, син мисливця, у царстві змія

Кажуть, жили колись чоловік із жінкою. І славився той чоловік великим мисливцем — рівних йому не було. Та ось лихо, біда з ним одного разу трапилася: якось на полюванні оточила його зграя вовків, і хоча багато їх він повбивав, набігли інші, розлютившись, розірвали його на шматки в густому лісі, далеко від рідного дому, залишивши від нього лише кісточки. Дружина, не отримавши від чоловіка вісточки, почекала-почекала, а потім залилася гіркими сльозами, обмиваючи ними своє нещастя. Довго виплакувала вона своє горе-горюшко і тугу за чоловіком, бо мала ще до всього ось-ось народити... Довго чи коротко, став Фет-Фрумос сильним та гарним молодцем, і одного разу звернувся до своєї матері з питанням:

— Скажи, матусю, яким ремеслом займався мій батько, щоб і я знайшов собі справу до душі.

— Ох, дорогий мій, — запричитала мати, — не треба тобі займатися його ремеслом, — багато небезпек чекає тебе на цьому шляху. Займися краще тим, чим усі люди навколо.

Фет-Фрумос послухався поради матері, але недовго мирився з цією думкою і незабаром знову став наполягати, щоб мати розповіла йому правду. Тій нічого не залишалося, як усе йому розповісти.

— Промисляв твій батько, дорогий мій синочку, полюванням. Але не вздумай і ти взятися за це, бо заплатила я з лихвою за прибутки від цього ремесла. Хлопець, як і всі хлопці, не прийняв серйозно слів матері. Ледь почув він, що батько був мисливцем, і сам вирішив стати ним. Змайстрував собі лук, стріли і наступного дня вранці вирушив на полювання у широкий степ. Якось, полюючи, обійшов він уздовж і впоперек навколишні ліси, прибережні гаї, пагорби й поля і дійшов до незвичайного лісу: на срібних деревах блищали перлові листки. А посеред лісу побачив він галявину, гарну-прегарну, всю всипану квітами: трояндами, маками та піонами. У самій середині галявини — озеро, яких мало: береги з білого мармуру, вода, як сльоза, перелічити можна всі камінчики на дні. Сонце світить яскраво, ні подиху вітерця, а вода тепла-претепла. Солодко затремтіло у хлопця серце при виді всієї цієї краси, повільно обійшов він озеро і збирався вже в зворотний шлях, як раптом почув: фрр! фрр! — три птахи спустилися на берег озера. Фет-Фрумос сховався і вже хотів стрілу пустити — птахи махнули крилами і вмиг обернулися трьома дівами незвичайної краси: обличчя ніжні, волосся золотисте, і — бултых! — кинулися прямо у воду. Купаються, плавають, пірнають — любо-дорого дивитися на них. А хлопець-хитрець за кущами крадькома тихенько зайшов, знайшов крила дів, сховав за пазуху і пустився в зворотний шлях.

Вийшли феї з води, а крил нема. Стали шукати під кущами, в траві, та вік шукай — не знайдеш. Одна діва, що пильніша, побачила на траві слід молодця. І пішли всі три — очі в землю — по сліду навздогін за ним. Поспішають, переганяють одна одну, не зважаючи ні на гори, ні на долини, а молодець знай собі виступає. Пройшли вони добру половину шляху і побачили Фет-Фрумоса на обрії. Одна фея, що старша, заговорила ніжним голосом:

Лист піону різьблений,
Гордий хлопче, постривай,
Ти постривай, оглянись,
До нареченої обернись.

Заповільнив він крок, обернувся назад, щоб подивитися, хто йде за ним. Лише оглянувся — фрр! фрр! — два крильця вмиг вилетіли з-за пазухи і блискавкою злетіли до однієї з дів, перетворивши її, як у казці, на птаха, який легко піднявся в небо. Фет-Фрумос зрозумів чари пісні, похилив голову, затягнув тугіше сорочку біля коміра і, вирішивши більше не обертатися, пішов далі. Та недовго пройшов: інша діва затягла сумну пісню:

Лист чамбери золотий,
Хлопчику молодий,
Що в ліс наш прийшов,
Мій спокій забрав.

Цю пісню мою
Для тебе я співаю.

Ти йди — не поспішай,
Та в дорозі затримайся,
Щоб квітам цвісти,
Щоб любові рости,
Щоб не в'янути мені
В злій журбі-тузі...

І співала вона так ніжно, так щиро, що:

Листя в лісі шепотіло,
І джерела проясніли,
Сонце свій біг уповільнило —
Алмази в квітах запалили.

Фет-Фрумос не оглядається, і діва не замовкає:

Лист піону червоний,
Що робити, не знаю,
Мабуть,
Сльози ллю, страждаю.

Пісня все наближалася і так зачарувала Фет-Фрумоса, що він ледве переставляв ноги.

Недарма ж кажуть: дереву долею призначено давати плоди, а пісні — запалювати серця людей. Повернув він голову назад, і друга пара крил — фрр! — вилетіла у нього з-за пазухи, і, поки на вії його наверталася сльоза, діва-птах була вже далеко в блакиті небес.

Стоїть Фет-Фрумос з широко розплющеними очима, на серці гіркота, образа в душі не вміщається. Подумав молодець, що третю пару крил уже ні за що не впустить.

Рушив він знову в дорогу, сльози ллє, траву ними зрошує. Як пройшов долину, заспівала і третя діва, чаруючи своїм голосом все навколо, — так що навіть трави заколисалися в такт цієї пісні, і кожна брунька миттю розпускалася, і гілки листочками вмиг вкривалися. Лилися пісня плавно, як джерельна вода з підніжжя пагорба:

Лист горіха, лист зелений,
Соком життя напоєний,
Знаєш ти лиш, як важка і гірка моя доля.

Я в журбі, але не за домом,
А за мандрівником чужим,
Що прийшов із далеких земель відпочити у чарівний ліс.

Іде молодець, іде — оберегається, а пісня діви ллється з ще більшою пристрастю:

Серце, ти втомилось битися,
Обернись швидкою пташкою
І лети до нього, лети що є сили —
Дожени, дожени і серед дороги
Упади йому під ноги.

Цією піснею, моїм болем
Торкни його, запали любов'ю...

Гори руйнувалися від сили цієї пісні, може, і серце молодця не витримало б, якби не поспішав він ступити на поріг свого дому і відчинити двері. Легше ввійшов він у дім, фея замовкла і стала за ним, статна, гарна, з посмішкою на устах. Вклонилася молодцю, простягнула йому руку, і була вона красуня, ніби дочка сонця: у згині брів — блиск сонячних променів, на шию гнучку, як лоза, наділа свої прикраси місяць, по сукні квіти розлилися з травневого поля.

Полюбилися вони одне одному і без довгих умовлянь стали до весілля готуватися. Коли столи були прибрані і свічки запалені, запросили вони багато людей, усіх родичів і близьких, щоб усі скуштували радості молодих. Закотили великий бенкет, і почалося небачене веселіє. Танцював жених із нареченою, плясала вся молодь так, що земля з-під ніг упливала. Наречена танцювала легко, як пір'їнка, — то проносилася, ніби вихор, то так відплясувала по колу, що залишала всіх із роззявленими ротами. Люди дивилися і дивувалися:

— Мей, мей, от це плясунья! А фея у відповідь:

— Якби повернув мені жених крила, плясала б я у сто разів гарніше. Стали всі гості просити жениха віддати їй крила.

— Нехай пляше, а якщо захоче полетіти, невже ми ні на що не годимося: не спіймаємо одну пташку?! — кричали йому з усіх боків. Нічого не залишалося Фет-Фрумосу, як витягти крила і віддати їй. Дівиця приклала крила до плечей, руки до стегон і, як лист тополі під подихом вітерця, захиталася, заколисалася, закрутилася, як дзиґа, очі ж блискавки заметали. Всі не зводили з неї очей, а наречена пройшла дрібцю по краю кола, подалася швиденько до центру і раптом — бах! — ударилася об землю. Не встигла іскра спалахнути, як обернулася вона птахом і полетіла вгору, все вище і вище. Жених схопив лук, натягнув тятиву і став прицілюватися. Птах же, відчувши небезпеку, перекинувся через голову і обернувся зозулею. Тоді і молодець випустив лук із рук, бо є такий закон у мисливців: стріляй у будь-якого птаха, тільки зозулю, борони боже, не чіпай. Зажурився жених, засумував, зозуля ж знизилася, зробила коло і так йому промовила:

— Молодче, Молодче, якщо побачити мене побажаєш, приходь у золотий палац, що стоїть у золотому лісі.

Сказавши це, знову піднялася вгору, поки не стала величиною з пшеничне зерно, потім з макове зернятко, а незабаром блакить небес і зовсім сховала її від очей людей.

І вирушив Фет-Фрумос у дорогу, ішов, ішов, поки не дійшов до місця, де лютувала така посуха, що здавалося — горить саме серце землі. Біля однієї гори зустрілася йому хатинка, на призьбі якої сидів старий-престарий дід; борода — як копиця сіна, худий і блідий з лиця, та мудрий на слова.

— Добрий день, дідусю.

— Ласкаво просимо, молодче, присідай на призьбу, відпочинь з дороги та розкажи: яка думка занесла тебе в ці далі, яка любов і до кого змусила топтати ці дороги, ступати по наших пустелях?

— Шукаю по білому світу золотий ліс із золотим палацом.

Подумав-подумав дід, потім плечима знизав:

— Багато я бачив на своєму віку, про багато чув, та щось не пригадую, щоб хтось розповідав мені про цей ліс. Та коли вже потрапив ти до мене, спробую допомогти, і дізнаємось, куди йти слід.

Підвівся дід, став перед домом, витяг із-за пазухи флояру і як свисне один раз — гори схилили свої вершини, і з усіх боків почали збігатися, злітати звірі, птахи, мухи та інші лісові мешканці. Зібралося їх безліч.

Коли вже не було куди ступити від них, дід запитав:

— Діти мої, ви стільки бігаєте по білому світу — чи не бачили ви золотого палацу, що стоїть у золотому лісі?

Козочка відповіла:

— Якраз звідти йду, батьку.

— Тоді проведи молодця, вкажи йому шлях.

— Ох, батьку, коли б і хотіла, не змогла б вказати дорогу: небачена посуха висушує ті місця — трава висохла, ніде не знайдеш й краплі води. Та наказ є наказ.

Пустилася козочка з молодцем у дорогу, повела його стежками нехоженими, місцями скелястими до вершини пагорба, звідки вже простягалося рівне місце, випалене посухою.

— Тепер тримай шлях тільки вперед, не звертай, коли очі твої побачать край землі, вважай, що прийшов до золотого палацу, що стоїть у золотому лісі, — сказала йому козочка на прощання.

Пішов Фет-Фрумос далі і побачив пустельні місця: нічого живого навколо, тільки зів'ялі сади та випалені сонцем поля. У далині горів якийсь вогник. Він підійшов ближче. Кілька чабанів доїли овець у горіхові шкаралупки. Були у них і підійники, але вони давно висохли: не було кого доїти в таку спеку. Чабани розповіли йому, що з того часу, як змій увів фею фей із золотого саду, висихали всі джерела та річки в їхніх краях, висохли озера, і все, що росло й зеленіло, — засохло на корені. Дізнавшись, куди прямує мандрівник, чабани дали йому флояру.

— Візьми, молодче, послужить він тобі добрую службу в дорозі.

І Фет-Фрумос знову пустився в дорогу, ішов та ішов, довго чи коротко, і приходить до царства змія. Перейшов кордон і дивиться навколо з подивом: ніби зовсім в іншій землі опинився. Трава росла соковита, по пояс квітами вся, як килим, виткана, дерева стояли високі, розлогі. Бачачи таку красу навколо, підніс Фет-Фрумос до рота флояру, і потекла дойна, що прославляла цю благодать. І тут із лісу вийшли до нього із своїх барлогів три вовки та три ведмеді, що охороняли межі змієвого царства. Прийшли, щоб з'їсти Фет-Фрумоса, — такий був наказ їхнього господаря, — але почули його гру і забули про все. Слухали чарівну флояру і не могли наслухатися. Потім оточили його вовки та ведмеді.

— Послухай, удатнику, якщо ти ще пограєш нам — усе буде добре, якщо ж ні — повертайся, бо нам наказано розірвати на шматки будь-кого, хто перейде кордон цього царства.

Що ж тоді відповів їм Фет-Фрумос?

— Я б зіграв вам у сто разів краще, та ось біда — флояра в мене зламалася. Якби ви наважилися допомогти мені витягти серцевину зі столітнього дуба, тоді б я зіграв вам від усього серця.

Пішли вовки та ведмеді і знайшли дуба — величезного, товстого, — привели до нього молодця, і як рубанув той по дубу палашом — розколовся дуб навпіл, а Фет-Фрумос сказав:

— Хапайтеся швидше за краї тріщини та тягніть у боки, а я вишукаю серцевину.

Суннули вовки та ведмеді свої лапи в тріщину, а Фет-Фрумос витягнув швиденько палаш — і затиснуло всіх звірів у дубі так, що не могли вони ні лапами поворухнути, ні дерево повалити. Залишив їх усіх Фет-Фрумос, як у пастці, і пішов далі. Ішов він, ішов і досяг кордону іншого царства. Не встиг зробити й трьох кроків, як виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею двосічною. Як пройшовся шаблею вниз — відрубав ноги Фет-Фрумосу, махнув посередині — відрізав йому руки, а коли підняв шаблю, щоб відсікти молодцеві голову, не довелося йому цього робити — упав Фет-Фрумос. Недалеко від того місця, де він упав, було джерело. Прийшов молодець до тями — і покотився до нього, щоб напитися води. Нахилився, потягнув у себе воду, а вона йде, не дається — це ж була змієва вода. Напружився він тоді і вхопився зубами за саму головну жилу, прикусив її міцно-наміцно, так що взмолилося джерело:

— Відпусти, ох, відпусти, молодче!

— Не відпущу.
- Відпусти, зроблю все для тебе і дам, чого тільки не попросиш.
- Зроби, щоб відросли у мене руки — такі самі, як були колись.
- Нехай буде так, — сказав ключ, і вмить виросли у Фет-Фрумоса руки — такі самі, як були колись.

Знову просить ключ, благає:
- Відпусти мене, молодий, вмираю від болю!
- Не відпущу, поки не відростуть у мене й ноги — такі самі, як були.
- Нехай виконається твоє бажання! — сказав ключ. І виросли у Фет-Фрумоса й ноги.

Напружив він м’язи тоді, уперся ногами в землю і стягнув ще міцніше ключову жилу.
- Чого ти хочеш, молодий, навіщо мучиш мене?
- Скажи, як подолати Чорного Арапа.
- Ковтни три рази води з того місця, за яке тримаєшся зубами. Ковтнув Фет-Фрумос води три рази, як наказав йому ключ, і таким сильним став, що захиталася земля від одного його подиху. Вирушив він у путь, і знову виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею. Як схопив його Фет-Фрумос, як шпурнув об землю — тррах! — випала шабля з рук Арапа, і три години було чути, як він із виттям занурювався в земну твердь. Ось як!

Став Фет-Фрумос держати шлях до змієвого палацу і йшов лісами тінистими, лугами квітучими, через долини зелені, гаї, сповнені пташиного співу, і приходить до палацу, що на сонце дивиться — і не тьмяніє, такий гарний. Вийшла на поріг Фея фей і каже:
- Добре, що ти завітав, Фет-Фрумос. Але краще б ти все ж не приходив, бо погубить тебе змій-собака.

Ледь встигла це промовити — летить палиця драконова, вдарила в двері, звідти — на поріг і опустилася на своє місце, на цвях! Фет-Фрумос як схопив її, як шпурнув назад — якби не вдарилася вона об груди змія, летіла б далі.
- Важкі гості чекають мене, мабуть, вдома, — промовив змій. Увійшов він у дім, побачив Фет-Фрумоса і питає:
- Як хочеш битися, молодий, — урукопашну чи на шаблях?
- На шаблях чи урукопашну — все одно мій верх буде.

І стали вони битися. Як шпурнув змій молодця на землю — затремтіла під ним земля. Тепер настав черга Фет-Фрумоса. Кинув він змія об землю — пішов той у земну твердь, тільки чуб залишився; стирчить над землею. Проте вибрався змій і закричав:
- Вовки, ведмеді, мої, скачіть сюди, з хазяїном вашим біда! Шпурнув Фет-Фрумос змія ще раз. І знову пішов змій у глибину землі, тільки чуб залишився стирчати. Але закричав ще голосніше:
- Чорний Арап, де ти! Хазяїну твоєму погано!

Але хто міг почути його і прийти на допомогу, якщо над Чорним Арапом руйнувалася земля, а вовків і ведмедів міцно тримав дуб?!

Коли втретє кинув Фет-Фрумос змія — три дні занурювався той із виттям у земні надра, та так і не вийшов і досі.

І заструменіла вода з пересохлих джерел, зазеленіли поля — зійшла благодать на всю землю.

А Фет-Фрумос увійшов до палацу, і що лишалося йому робити? Взяв він за руку Фею фей, перетворив усі змієві багатства на золоте яблуко, повернувся додому, і стали вони жити-поживати та добра наживати.

↑ Догори

Фет-Фрумос, син мисливця, у царстві змія

Інші казки