Іляна Косинзяна
Жив-був на світі багатий чоловік. Усього в нього було вдосталь у домі, одного лише не вистачало: хоч і був він у літах, а дружина все йому дітей не приносила. Одного разу каже йому дружина:— Подивись-но, чоловіче, скільки в нас усякого добра, а дитини нам Господь не дав. І на старість ні на кого нам буде спертися, нікого буде приголубити. Гірше, здається, нічого й немає на світі. Іди-но ти до лікарів, чи не дадуть вони тобі якогось зілля, щоб і нам дітей мати. Поплентався неборак світом, побував у багатьох лікарів, приніс дружині всяких зіллів, але минув рік, минув другий, а вона все дітей не народжує. Жоден лікар їм так і не допоміг. Тоді дружина йому знову каже:
— Іди-но, чоловіче, до знахарок, спробуємо і їхніх зіллів, може, пощастить…
Ходив, ходив наш молдаванин, поки не натрапив на вправну знахарку. Вислухала його стара і так наказала:
— Ти, чоловіче, не сумуй. Іди додому і спитай у дружини, чого б їй поїсти захотілося, а вдома того немає. А потім прийдеш до мене і розкажеш. Повернувся чоловік додому і став дружину розпитувати, чого б їй поїсти захотілося, а вдома того немає.
— Та в нас, мабуть, дім — повна чаша, — каже дружина. — Мені й не придумати такого, усього в нас доволі.
— А ти подумай, подумай, може, згадаєш.
Думала дружина, думала, та раптом згадала, що захотілося їй поїсти рибки-уклейки. Почувши таке, чоловік побіг до знахарки і все їй розповів.
— От і добре, — каже знахарка. — Це й буде тобі зіллям. Іди на ярмарок. Дорогою зустрінеш рибака. Купи в нього рибку-уклейку і дай дружині поїсти.
Чоловік так і зробив: пішов на ярмарок і зустрів дорогою рибака.
— Ей, рибаче, чи не продаси мені трохи рибки, мені на ліки треба.
— І продав би, добрий чоловіче, та вже все продано.
— А ти подивись добре в кошику, може, хоч щось знайдеш. Мені трохи треба.
Порився рибак у кошику і знайшов під листям двадцять одну уклейку. Взяв у нього чоловік рибу і заплатив за неї не жалкуючи. А потім у великій радості додому повернувся, наказав дружині юшку зварити і все з'їсти. Дружина так і зробила, і з того часу завагітніла. Ну і радості ж у них було…
Промчало дев'ять місяців, настав час дружині родити. Народила вона сина, народила другого, потім третього, четвертого… До вечора з'явився на світ і двадцять перший, і тільки тоді пологи закінчилися.
А чоловік сидить у другій кімнаті і за писком новонароджених рахує. Як нарахував він двадцять одного сина, схопився за голову і скрикнув приглушеним голосом:
— Діти мені були потрібні?.. Така юрба з'їсть мене з потрохами! Бог їх послав, нехай Бог про них і дбає, а я піду, куди очі дивляться. Вибіг він із дому і йшов, не озираючись, поки не дійшов до густого лісу. У глухій хащі зрубав собі хатину і став жити. Жив він мохами та корінцями, пив воду джерельну, людям на очі не показувався і незабаром зовсім одичав.
А дружина його з синами тим часом якось із нуди вибралася. Стали хлопці підростати, працювали дружно і знову зажили на славу. Були вони спритними і кмітливими, так що незабаром своїми працями заробили вдвічі більше добра, ніж колись мав їхній батько.
А як стали зовсім дорослими парубками, почали на свята ходити на полювання в найвіддаленіші і глухі місця. Ось одного разу, полюючи, натрапили вони на хатинку, в якій жив дикий чоловік. Це їх дуже здивувало, стали вони розпитувати всіх зустрічних, що це за чоловік, поки не дізналися, що це їхній батько. Тоді хлопці повернулися додому, розповіли все матері, і всі разом почали думу думати: як уміти батька додому повернути, щоб їх ніхто не смів сиротами вважати. І порадила їм стара таким чином:
— Ви, синочки, дивіться, батька не налякайте. Він зовсім одичав, і якщо ви на нього всі навалитеся, може з розуму зійти зі страху і втекти ще далі. А понесіть йому краюху хліба, баклажку вина і один чобіт, такий, щоб одній нозі в ньому було просторим, а двом — тісно. Покладіть усе в хатині і подивіться, що далі буде.
Хлопці так і зробили.
Ось повернувся дикун у хатинку і одразу ж до краюхи: накинувся на неї і став жадібно їсти, примовляючи:
— Такий хлеб я їв, коли вдома жив. Жує він, жує, та раптом і баклагу помічає.
— Ось добро! Тут, виявляється, і вино є. А я його вже скільки років не пив.
Ковтнув він із баклаги разів кілька і захмелів. Тільки збирався на постіль лягти, як раптом чобіт помітив.
— Ей, диви-но — чобіт!.. А де ж його пара?
Шукав чоловік, шукав, усі куточки обшукав, а пари не знайшов. Тоді він натягнув чобіт на одну ногу — великий. І спало йому на думку всунути в чобіт і другу ногу. Всунув-то всунув, а витягнути ніяк не може. Тут і сини з засідки вискочили і, оточивши його, кажуть:
— Годі тобі, батьку, у дикості жити, ходімо з нами додому. Привели сини батька додому, умили, обстригли, одягли і, як став він до тями приходити, таку промову повели:
— Батьку, ти нам світ подарував, а потім кинув на поталу долі. Хоч тепер про нас подумай. Іди по світу і посватай нам двадцять одну сестру, щоб ми могли своїм господарством осісти. А якщо й цього для нас не зробиш, не зносити тобі голови.
Пішов неборак світом, багато доріг пройшов, у яких тільки місцях не побував, а двадцять одну сестру ніде не знайшов. Одного разу йшов він лісовою стежкою, схиливши голову, думу гірку думав, та й зустрів якусь стару. Розповів він старій, яка його доля чекає, а та його пожаліла і таку пораду дала:
— Іди по цій дорозі і йди все вперед, поки не дійдеш до палацу Іляни Косиндзяни — у її косі троянда в росі. На всьому світі тільки у неї ти знайдеш двадцять одну дочку. Спробуй посватати її дочок, може, справа вийде. Послухався дід поради, йшов він, йшов все на північ, поки не дістався до прекрасного палацу, яких раніше йому бачити не доводилося, скільки б він світом не блукав.
Проник він у ворота позолочені, перетнув двір, викладений самоцвітами, і перед сходами мармуровими зупинився. Над головою у нього дзвінко задзвенів срібний дзвіночок, і за дверима почувся голос Іляни Косиндзяни:
— Коли добрий ти чоловік — заходь; коли лютий — іди своєю дорогою, бо випущу на тебе чари меча дванадцяти віж і поріже він тебе, як капусту.
— Я добрий чоловік.
— То заходь. А чого тобі у мене треба?
— Є в мене двадцять один парубок, а у вашої милості двадцять одна дівчина. Чи не хочете зі мною поріднитися?
— Промова твоя мені до вподоби, але спочатку хочу на женихів поглянути. Зрадів дід і додому повернувся.
— Ну що, знайшов нам наречену? — питають його сини.
- Знайшов. Ходімо до Іляни Косинзяни.
Хлопці теж зраділи, стали вбиратися, збиратися в дорогу. Побігли вони до табуну, вибрали собі добрих скакунів. А тому, хто останнім народився, — коня не дісталося.
- Не журися, Петре, — кажуть йому брати. — Бери будь-якого коня.
- Де ж я його візьму? Ваших мені не треба, а в табуні лише клячі залишилися. Поїду я на ярмарок, куплю собі коня до душі. Навантажив він дві десаги золота й пустився в дорогу. Довго шукав Петро, поки побачив сірого жеребця в яблуках, стрункого могутнього красеня. Припав йому до душі кінь богатирський.
- Скільки просиш за коня, купче?
- Міру золота.
Петро торгуватися не став, золото відсипав, стрибнув на коня й подався назад. А кінь-то був чарівний. Лише вони від ярмарку від'їхали, він і заговорив людським голосом.
- Куди їхати збирався, хазяїне?
- Їдемо ми всі, брати, до Іляни Косинзяни, щоб одружитися на її двадцяти одній дочці.
- Коли хочете живими залишитися, — каже тоді кінь, — то мене слухайтеся. Коней у двір не вводьте, а прив'яжіть за огорожею. Лише мене з собою візьміть. Іляна Косинзяна вас прийме ласкаво, за стіл посадить і дочок вам віддасть. Потім ви всі ляжете спати, кожен зі своєю нареченою. Тільки спершу надіньте на жін своїх плаття богатирське, а самі в жіночі шати вберіться. А як торкну я тебе копитом, кликни всіх братів, сідайте на коней і скачіть, що є духу, геть від чарівного палацу. Тепер же скажи, як тебе нести: швидше за вітер чи швидше за думку?
- Неси так, як доброму молодцю їздити належить.
Понісся кінь під самими хмарами, земля під копитами миготіла, і недалеко від палацу наздогнав інших двадцять братів.
- А ось і наш Петро.
- Так, братці, наздогнав я вас. Тепер дивіться, робіть так, як я вас навчив, інакше нам не втекти.
І Петро передав їм усе, що сам від коня почув. Пришпорили хлопці скакунів і незабаром зупинилися перед палацом Іляни Косинзяни. Усі брати прив'язали коней за огорожею, лише Петро ввів свого скакуна у двір. Іляна Косинзяна з дочками вийшли їм назустріч, прийняли їх ласкаво, і кожен вибрав собі наречену до душі.
Посідали вони за стіл, їли страви рідкісні, пили вина добрі, а після бенкету кожен із братів узяв свою наречену, попрощався з тещею і пішов спати. Коли залишилися вони самі, хлопці й кажуть своїм дружинам:
- Ось що, дружиноньки, у нашому краю є такий звичай: у першу шлюбну ніч чоловік і жінка платтям міняються. Негоже нам старовинним звичаєм нехтувати, давайте й ми так зробимо.
Обмінялися вони платтям, жінки кушми на голови нахлобучили, а чоловіки пов'язалися хустками. Так і спати полягали.
А Іляна Косинзяна тим часом покликала свій чарівний палаш дванадцяти ока вагою і наказала йому відсікти голови всім двадцяти одному братам. Взявся палаш за справу і зніс усі голови, на яких були кушми. Тут чарівний кінь торкнув Петра копитом, той схопився, як ужалений, і гукнув братам:
- Айда, братці!
Сіли вони на коней і помчали додому.
Але тупіт коней розбудив Іляну Косинзяну, побігла вона подивитися, що сталося, і побачила своїх дочок мертвими. А хлопців і слід простыл. Зойкнула Іляна, розлютилася й наказала палашу наздогнати втікачів і помститися їм лютою смертю.
Палаш погнався за братами, але вони вже встигли перетнути кордон Іляниного царства, а за цим кордоном палаш сили не мав. Так урятувалися брати від неминучої смерті, але додому повернулися ні з чим. Подумали вони, як бути, і знову кажуть батькові:
- Не пощастило нам у Іляни Косинзяни, тепер уже стільки сестер нам ніде не знайти. Іди, батьку, і шукай нам наречених — по дві, по три сестри, де скільки буде.
- Так, хлопці, куди краще — бачу, набралися ви розуму.
- А я, батьку, не буду тебе турбувати, — каже Петро. — Піду сам собі наречену шукати.
Не довго він збирався, сів на коня й пустився в дорогу. Їхав він довго чи коротко, раптом глядь — щось блищить на дорозі. Нахилився хлопець із сідла, підняв золоте пір'їнку і коня свого питає:
- Взяти мені його чи кинути?
- Коли візьмеш, пошкодуєш; коли кинеш, теж пошкодуєш. Краще вже візьми, раз хоч так, хоч інакше шкодувати доведеться.
Петро сховав пір'їнку й рушив далі. Їхав він, їхав і знову бачить — щось блищить посеред дороги. Нахилився із сідла і підняв золоту підкову.
- Взяти її, мій коню, чи кинути?
- Коли візьмеш, пошкодуєш; коли кинеш, теж пошкодуєш. Краще вже візьми, раз хоч так, хоч інакше шкодувати доведеться.
Сховав Петро підкову в сумку, пришпорив коня й помчав далі. Їхав, їхав і незабаром знову бачить: щось блищить на дорозі. Нахилився із сідла і дістав золоту хустку, що сяяла, немов сонце.
- Взяти її, мій коню, чи кинути?
- Коли візьмеш, пошкодуєш; коли кинеш, теж пошкодуєш. Краще вже візьми, раз хоч так, хоч інакше шкодувати доведеться. Взяв Петро хустку й помчав далі.
Так він їхав без перепочинку, поки дістався до палацу багатого-пребагатого боярина. Побачив боярин Петра й питає:
- Чого тобі треба, хлопче?
- Хочу до господаря в службу найнятися.
- Можу тебе найняти кухарем. Погоджуєшся?
- Гаразд.
Поклав йому боярин жалування, але з таким умовом: якщо він хоч у чомусь волю боярську не виконає — голова з плеч долій.
Поставив Петро коня свого в стайню, а сам за роботу взявся, праця у нього в руках горіла.
Одного разу заглянула в стайню боярська дочка і побачила: на стіні щось сліпуче блищить. Побігла вона до батька й каже:
— Тату, а у нашого кучера є якась блискуча річ, якої у нас у всьому палаці немає.
Нахмурився боярин:
— Скажи йому, нехай негайно принесе цю річ до мене. Кучер приніс йому золоте пір'їнку. Подивився на нього боярин, розгнівався й кричить:
— Де хочеш, знайди мені птаха, з якого це пір'я вирвано, інакше не зносити тобі голови.
Зажурився Петро, засмутився, пішов до свого коня ради питати.
— Дрібниці, хазяїне, не журись! Іди, виспися добре, а як тільки смеркне, осідлай мене, і поїдемо птаха добувати.
Петро так і зробив, під вечір осідлав скакуна й поїхав шляхами давно неїздженими, нехоженими. Дорогою кінь йому каже:
— Петре, золота птаха знайдеш у палаці Іляни Косинзяни в чудовій клітці, що вдесятеро краща й дорожча за саму птаху. Ти птаху візьми, а клітку не чіпай, бо буде лихо. Пройдеш дванадцять покоїв, які охороняють дванадцять вартових, і лише в тринадцятому покої птаху знайдеш. А вартових не бійся, я їх заколисую, так що переступай сміливо прямо через їхні тіла.
Пробрався Петро до палацу Іляни Косинзяни, пройшов дванадцять покоїв і в тринадцятому знайшов птаху в чудовій клітці. Птаху він узяв, а клітку не торкнувся. Потім вибіг із палацу, сів на коня й галопом помчав додому.
Дуже зрадів боярин, коли Петро вручив йому птаху невидану, схопив її, а кучеру наказав іти до стайні. Через тиждень боярська дочка знову заглянула до стайні, а там щось блищить ще сильніше, ніж раніше. Кинулася вона до батька й кричить:
— Тату, а у Петра в стайні щось блищить ще більше, ніж раніше.
— Скажи йому, щоб приніс сюди.
Появився Петро перед боярином і показує золоту підкову. А той недовго думає й каже кучеру:
— Приведи мені коня, який цю підкову втратив, інакше не зносити тобі голови, ледащо!
Засмутився Петро, сльози на очі навернулися, і побіг до свого коня про нове горе розповісти.
— Не журись, хазяїне. Ми й коня знайдемо у Іляни Косинзяни. Під вечір у дорогу вирушимо.
Як смеркло, осідлав Петро коня й вирушив у далеку путь.
Стали вони наближатися до двору Іляни Косинзяни, а чарівний скакун і каже:
— Кінь, якого ми шукаємо, стоїть у стайні й гаряче вугілля ковтає. Вирви три волоски з моєї гриви й кинь на вугілля. Він вдихне дим від палаючих волосся і не заірже, коли ти його зі стайні виводитимеш.
Петро послухався свого скакуна, усе так і зробив, благополучно вивів із стайні чарівного коня з золотистою гривою і привів його до боярина. Той аж очі витріщив від подиву.
Через тиждень боярська дочка знову заглянула до стайні й мало не осліпла: таке там було сяйво. Побігла вона до батька.
— Тату, у нашого Петра є такі речі, яких навіть у царському палаці не знайдеш.
— Скажи йому, нехай несе їх сюди.
Петру нікуди дітися, несе боярину золотий хустину. Подивився боярин, здивувався й наказав кучеру:
— Іди, куди хочеш, увесь світ обійди, а приведи мені господиню цієї хустини, інакше не зносити тобі голови.
Тут Петро зовсім зажурився, побіг до коня ради питати.
— Не втрачай надії, хазяїне, може, і з цим ділом упораємося. Вночі осідлав Петро коня й знову вирушив у дорогу до палацу Іляни Косинзяни.
— Петре, як увійдеш ти до опочивальні Іляни Косинзяни, застанеш її сплячою. А біля її ніг побачиш кубок чарівного напою, а біля голови — інший кубок. Випий спочатку той кубок, що біля ніг, потім той, що біля голови, і сили твої помножуться. Тоді візьми її разом із ліжком, сідай на мене верхом і — у путь.
Петро тихенько пробрався до палацу, випив обидва кубки чарівного напою, підняв, як пір'їнку, Іляну Косинзяну разом із її ліжком, виніс із палацу, сів на коня й помчав що є сили. Так і довіз її, не розбудивши, до боярського замку. Там він тихенько поставив ліжко Косинзяни поруч із ліжком боярина, а сам пішов до себе в стайню.
Вранці боярин прокинувся й здивувався. Дивиться — не надивується на Косинзяну, така вона була гарна, що могла б із сонцем красою посперечатися.
Незабаром прокинулася й Іляна, оглянулася навколо, все зрозуміла й у гніві закричала:
— Тільки Петро міг зіграти зі мною таку злу шутку. Скажіть йому, щоб прийшов до мене.
Мигом перед нею кучер з'явився.
— Ось що, Петре, ти вбив моїх дочок, ти вкрав мою золоту пташку, ти забрав мого чарівного коня. Мало тобі було цього, так ти й мене виніс із мого палацу, позбавивши мене спокою й радості. Тепер настав час і мені відігратися. Пам'ятай, якщо не приведеш мені мій табун коней, що пасеться на дні морському, не зносити тобі голови.
Побіг Петро до коня й передав наказ Іляни. А кінь йому каже:
— Піди, попроси у неї дванадцять візків смоли, дванадцять візків рогожі й дванадцять візків ряден.
Вислухала Іляна слова кучера й наказала дати йому все, що просить. Тоді кінь наказав Петрові:
— Намасти мені спину смолою, поклади рогожу, потім знову намасти смолою і поклади рядно, і так, поки не викладеш усе, що є на возах.
Петро виклав коневі на спину всю рогожу й рядна, так що той став розміром із дім. Потім сам забрався на самий верх і рушив у дорогу. Довго чи коротко вони їхали, аж нарешті дісталися до високого морського берега. А вздовж берега розкривалися численні печери, у яких можна було легко сховатися.
— Ти, Петро, сховайся в одну з печер і чекай там, поки я не подолаю жеребця з морського дна, — наказав кінь. — Якщо мені вдасться його перемогти, виходь, надінь на нього вуздечку, і поїдемо назад, а якщо він мене звалить, дивись, не виходь, бо тобі буде погано.
Петро сховався, а кінь заржав так, що море заворушилося, і теж сховався за скелею. Тут з морського дна виплив страшний жеребець, миттю обіграв увесь берег, але нікого не побачив і знову кинувся у воду.
Петрів кінь вийшов зі свого сховища, заржав ще голосніше і знову сховався.
Знову з хвиль морських вискочив злий жеребець, двічі обіграв увесь берег, але нікого не побачив і знову кинувся у море. Тут Петрів кінь втретє заржав — гори заворушилися.
Вискочив жеребець, зовсім розлютився, тричі обіграв увесь берег, землю копитами риє. Бачить Петрів кінь — жеребець знатно втомився. Тільки тепер він наважився вийти йому назустріч. Схопилися вони не на життя, а на смерть, гризуть один одного зубами. Тільки Петрів кінь живе м'ясо жере, а жеребець — рогожу та дерюгу. Зрозумів Петро: його кінь жеребця долає, тоді він і сам вибіг із засідки і взнуздав полоненого. Потім сів на свого чарівного коня і помчав назад, ведучи жеребця на повіді. Скакали вони, скакали, аж раптом кінь каже Петрові:
— Озирнись, Петре, чи не бачиш чогось позаду нас. Петро озирнувся і побачив далеко-далеко щось на зразок зграї журавлів.
— Ну, що бачиш?
— Ніби зграя журавлів летить за нами.
А це табун з морського дна біг за своїм жеребцем. Кінь одразу здогадався і каже:
— Ну-ка, вдари мене батогом раз, а жеребця двічі, та міцніше. Петро так і зробив, і вони понеслися ще швидше. Через деякий час кінь знову промовив:
— Ну-ка, Петре, озирнись, чи не бачиш чого. Озирнувся хлопець і побачив щось на зразок отари овець.
— Ну, що бачиш?
— Ніби отара овець нас наздоганяє.
— Гаразд. Вдари мене батогом раз, а жеребця тричі, та міцніше, щоб не плівся в хвості.
І знову вони мчали, не переводячи духу, поки кінь не наказав:
— Озирнись, Петре, чи не бачиш ще чого. Озирнувся Петро і побачив табун страшних коней.
Мчать за ними, землю їдять.
— Що бачиш, Петре?
— Великий табун страшних коней нас наздоганяє.
— Ось тепер вдари мене батогом двічі, а жеребця чотири рази. Петро послухався і погнав коней ще швидше.
Іляна Косинзяна вже знала, що табун скоро прибуде, і наказала збудувати загони. Щойно Петро з'явився, вона всіх кобил у загін загнала, а жеребця в стайню поставила.
— Ось, — каже Петро, — доставив я тобі табун.
— Але від мене ти ще не позбувся. Тепер подій кобил, закип'яти їхнє молоко в казані і викупайся в ньому.
Бачить Петро, що Іляна хоче будь-що позбавити його життя. Ніколи ще йому не було так гірко. Прийшов він до коня похмурою хмарою, а кінь його й питає:
— Що з тобою, хазяїне?
— Ось що Іляна наказала мені зробити, — і все коневі розповів.
— А ти йди до Іляни і попроси дозволу, щоб і я пішов з тобою, подивився, як ти мучитимешся.
Пішов Петро до Іляни і став просити:
— Бачу, пробила моя остання година, і дуже прошу тебе, дозволь, щоб мій вірний кінь був при мені, коли я дух випускатиму.
— Гаразд, — погодилася Іляна.
На вечір Петро залив загін, де стояв табун, водою. А вночі мороз ударив, і кобили вмерзли в лід аж по коліна.
Вранці Петро подоїв їх, налив молоко у великий казан, а коли воно почало закипати, вивів свого коня зі стайні і прив'язав до вушка казана. Подув кінь зимовою ніздрею — і молоко застигло, потім подув літньою — і розігрів його, — точно як вода у ставку влітку. Петро викупався і виліз із казана живий і неушкоджений. Побачила це Іляна і наказала:
— Завтра знову подій кобил і закип'яти молоко. Я в ньому купатимуся. А до казана прив'яжи мого жеребця.
Хлопець зробив все, як вона наказала. А її жеребець теж був чарівний. Подув він на молоко зимовою ніздрею — і заморозив, потім подув літньою — і розігрів. Викупалася Іляна, як у ставку серед літа, покликала Петра і знову наказала:
— Тепер приготуй таку саму купель і для боярина, а до казана прив'яжи його коня.
Подоїв Петро кобил, молоко закип'ятив, а до вушка казана прив'язав боярського коня. Та то був кінь звичайний і нічого з молоком зробити не зміг. Боярин дуже пишався золотою пташкою, златогривим конем і своєю полонянкою Іляною Косинзяною. Не хотів він від простого кучера у доблесті відстати і побіг у молоці купатися. Лише він стрибнув у казан, як одразу зварився і дух випустив.
А Іляна Косинзяна покликала Петра і таку промову повела:
— Ну, Петре, тепер ми позбулися боярина і стали вільними птахами. Ти холостяк, а я вдова, давай одружимося і будемо разом свій вік коротати.
Зробили вони веселе весілля, бенкет на всю губу, і я там був, їв і пив, а потім втік і казку вам розповів.
Інші казки
