Троянда - пшеничне зерно
Сталося це давним-давно, коли ведмідь був щеням, осел — калимим телям, а вовк пас овець під горою, оголошуючи долини свиріллю грою. У ті часи правив на півдні Красен-цар. Багато років царював він, а дітей у нього все не було. Коли турботи та скорбота від такого нещастя оточили його з усіх боків, з'явився на царському ложі гість — то цариця народила хлопчика, гарного, сильного, і назвали його Трандафір-пшеничне зерно. Цар і цариця правили країною в спокої та злагоді з усіма людьми. Будучи вже глибокими старцями, склали вони руки на грудях і померли. На трон вступив їхній син Трандафір-пшеничне зерно, який був тоді в розквіті сил. Зійшов він на престол і став правити, як правити, та не дарма кажуть: коли цвіт розквітне — бджола пилок збере.Непомітно підкрався до царя і почав палити його вогонь кохання, і було йому вже не до царських справ, не до порад мудрих старців. Ех-ех, де вже там! Цар нічого не чує, не бачить — не живе, а існує: жар кохання серце його терзає. Як порив вітру турбує листя дерева, так душа його тремтіла від передчуття серцевих страждань.
Одного прекрасного дня, закинувши державні справи, осідлав він коня і пустився в дорогу. Довго їхав цар і дістався до степу незвичайної краси, поїхав далі і дійшов до якоїсь держави. Справа була до вечора, і зупинився він на нічліг у короля. Той, звичайно, прийняв його, як приймають царів: посадив за стіл, пригостив чаркою вина, потішив. Розбалакалися вони. То й те, дізнався король причину страждань гостя. І, як весняний вітер топить сніг на пагорбах і гонить в долину булькотливі струмочки, так слова молодого царя дали поштовх гостинності короля: згадаймо про багатство і велич гостя, до того ж у короля була дочка на видані. Довго чи коротко, сидить уже прикрашена і розодягнена дівчина поруч із царем. Безліч страв навколо, бенкет і веселість. Молоді полюбили одне одного і того ж вечора заручилися, а день весілля призначили рівно через два тижні.
На другий день вранці Трандафір-пшеничне зерно попрощався з усіма, осідлав коня і поїхав додому — повідомити всіх у своїй державі про весілля і почати до нього приготування. Багато рубежів, держав великих і малих перетнув він і дістався до палацу якогось царя, де й зробив привал. Тут його з почестями посадили за стіл, та й як же інакше: цар, і ще молодий, — всюди гість дорогий. Коли сиділи вони за столом, увійшла дочка царя, гарна-прегарна, розодягнена з ніг до голови в золото, срібло та дорогі камені. Молодий цар як побачив її, миттю сподобалась вона йому. Скільки за столом сидів — увесь час не зводив з неї очей, так полюбилася йому дівчина. Про дочку короля він уже й думати забув. Так воно й буває: адже якщо місяць на небі зійде, зірки тьмяніють. За частуваннями — розмови, за розмовами — частування, і так аж до самого заручин. Заручившись же, призначили вони день весілля рівно через два тижні. Закоханий і радісний цар поспішив додому — повідомити підданих і почати приготування до весілля. Проїхав трохи, і раптом охопив його такий страх і сором, що крізь землю провалився б. Як він міг заручити двох наречених одразу і призначити ще й весілля в один і той же день? Чи бачено таке? "Що скажуть люди, почувши про таку дурість, — думав він, — пальцем показуватимуть. Та не тільки насміються вдосталь, ніхто ж тепер ніколи не віддасть за мене свою дочку".
Розстроєний, кинув він поводи на сідло, пустив коня іноходдю і задумався. Їхав він так, скільки їхав, і опинився в долині. Широка ріка спокійно текла по ній. Направився він уздовж ріки і дійшов до села. За околицею, у вигині ріки, жінки прали білизну. Вершник наблизився до них і привітався:
— Добрий день, жінки.
— Нехай буде добрим серце твоє, логофете!
Оглянувши жінок, побачив цар на камені дівчину, обірвану, у лахмітті. Вона все ховалася та згорталася в клубок, щоб прикрити то одну, то іншу діру на сукні. А була вона така гарна, що світ ішов від її відблиску у воді. Обличчя — усміхнене, як весняний деньок, коли сонечко гріє і трава зеленіє. Трандафір-пшеничне зерно застиг на місці при такій красі. Ні вперед, ні назад, ні вліво, ні вправо не може рухнути. Серце його затремтіло, душа зазітхала, на очі навернулися сльози, на щоках загорілися троянди — так захопила його дівчина. Та що казати! Як місяць у травні на полі квіти розпускає, так прекрасна діва серця тремтіти змушує. Трандафір зійшов з коня, взяв дівчину за руку і запитав, як її звати.
— Іляна, — відповіла вона, червоніючи і ніякуючись.
— Де живеш ти?
— У цьому селі, що в долині.
— Сама-насамоті?
— Ні, у мене є мати і батько.
— А чим вони займаються?
— З тих пір, як себе пам'ятаю, вони плетуть рогожі. Батько плете, мати — рогіз подає, плетуть-плетуть, потім на ярмарок несуть.
— Підемо до твоїх батьків.
Дівчина зібрала свої речі, і вони вдвох вирушили до села. Ідуть, зі стежки на дорогу звертають, з дороги на стежку, пройшли темні провулки і зупиняються біля напівзруйнованої, похиленої хатини. Трандафір прив'язав коня до дверного косяка і увійшов у дім.
— Здорові були, люди добрі.
— Нехай буде добрим серце твоє, просимо, — Батьки дівчини подумали, що це, мабуть, багатий купець, що прибув здалеку, щоб купити рогож або закупити рогіз для нових циновок. Та помилялися, бідолахи. То й те, поговорили, знімає незнайомець раптом кушму і з поклоном просить їх:
— Батьку й мати прекрасної дівчини, не в образ вам і не проти вашої бідноти, чи не благословите ви свою дочку стати моєю нареченою, моєю нареченою?
Чоловік, почувши таке, каже:
— Ох-ох, люб'язний, живеш ти у палаці, ми ж — у хатині, хочеш, мабуть, посміятися з нас.
— Ні-ні, я кажу правду.
— Хіба не бачиш, що ми бідні, сорочки на собі й то не маємо, тобі ж живеться багато і вільно — ні, ця розмова ні до чого.
— Любов найдорожча в світі.
— Ех, добрий чоловіче, у дверей і то два пороги, і набагато гірше вдаритися об верхній, ніж спіткнутися об нижній.
— Тут я не сперечаюся, та й час закінчувати розмову. Ось гроші, розплатіться з боргами і готуйтеся до весілля, — каже цар і простягає біднякам два туго набитих гаманці, щоб вони купили швиденько всього, що належить мати при заручинах.
Вірячи і не вірячи, пішли чоловік із жінкою робити покупки. З того, що було, — а чого й не було, — накрили стіл і заручили свою дочку. День весілля призначили рівно через два тижні.
Не хотілося Трандафіру-пшеничному зерну залишати хатинку бідняка, як не хочеться людині з життям прощатися. Та робити нічого, довелося розлучатися з нареченою, повертатися до своєї держави, про весілля повідомити, бенкет готувати. Іляна проводила Трандафіра-царя до околиці села, до вершини пагорба, і там вони попрощалися. Кінь помчав дорогою, а наречений увесь час озирався назад і дивився на дівчину, яка махала йому вслід рукою, поки не зникла вдалині.
Проїхавши трохи, почав Трандафір знову сумувати і жахнутися так, ніби настав час його смерті. Та й як йому...
Було не сумувати, якщо згадав він, що заручився з трьома нареченими одразу і день весілля всім призначив рівно через два тижні! Ось горе! І треба вирішувати, на якій же з трьох одружитися: на королівській дочці, царській чи на селянській. Думки всю дорогу не давали йому спокою, і чим більше він гадав, тим більше сумував. Потрапив молодий цар у біду й розгубився, як губиться заблукалий мандрівник на перехресті доріг. Від горя та досади світу білого він не побачив. Зовсім розгублений, проїхав багато полів і пустельних місць, а під пологом лісу зустрівся йому заєць, худий і покалічений, ледве-ледве ноги волочить. Побачивши Трандафіра-пшеничне зерно, заєць почав просити його, плачучи від болю:
— Ох, молодець, вилікуй мене, велика нагорода буде тобі за добро твоє, якщо виживу.
— А що з тобою трапилося, зайчику дорогий?
— Зграя вовків погналася за мною, ледве-ледве ноги врятував від їхніх іклів.
— Ну, і чим я можу тобі допомогти?
— Відвези мене додому, а то знову доженуть вовки.
— А де твій дім, довговухий?
— У Вишневому палаці, у глибині лісу.
Прохання зайця і його нещасна доля розчулили Трандафіра-пшеничне зерно. Взяв він зайця на руки і пустився в дорогу, і все гнав і гнав коня, поки не опинився в самому серці величезного глухого лісу. У тому лісі височів палац із вишневих дерев. Дерева росли так близько одне до одного, що гілки й листя їх щільно перепліталися між собою, і навіть крапля дощу не досягала землі. Трандафір-пшеничне зерно зліз з коня, увійшов у палац і там побачив… що, як ви думаєте? Накриті столи, палаючі смолоскипи, у глибині ж палацу, на троні, сидів цар довговухих, а навколо — видимо-невидимо зайців: хто вухами вертить, хто сидить з опущеними. Трандафір дійшов до трону і випустив зайця.
Цар, як побачив зайця, мало не заплакав: то був його син.
— Батьку мій, світліший государе, не плач, — краще віддячі мандрівникові: якби він не підібрав мене, хто знає, чи зустрілися б ми коли-небудь. Цар доручив своїм підданим підняти на ноги всіх лікарів у державі, щоб вилікували вони миттю його нещасного сина, Трандафіра ж посадив на чолі столу, поруч із своїм царським кріслом, і почав дякувати його та розпитувати, чим віддячити йому за зроблене ним добро.
— Може, золотом, а може, дорогоцінним камінням? — питає цар.
— Нічого мені в цілому світі не потрібно, світліший государе, бо рана у мене на серці.
— Яка ж?
— Що ж, почну казку з самого початку. Я Трандафір-пшеничне зерно, син Красена-царя. Був я дуже молодим, коли перейшли до мене бразди правління. Правив я, як того вимагали час і обставини, а як пробила година одруження, ніхто вже мене не міг утримати, — осідлав я коня і поїхав по білому світу шукати собі наречену. Їхав я скільки їхав і зупинився перепочити в палаці одного короля, у якого була дочка. Припала вона мені до душі, і заручився я з нею, а день весілля призначив через два тижні. Повертаюся, щоб готуватися до весілля, і зупиняюся в одного царя, а в нього теж гарна-прегарна дочка. Ніби хтось розуму мене позбавив, — забув я про свою наречену і заручився з дочкою царя, призначивши день весілля через два тижні. Радів я та веселився, поки не перетнув кордон того царства. Лише перетнув його, охопив мене такий страх і жах, що не знав я, що робити далі, — злякався насмішок і осуду людського. Чи бачено таке: заручитися з двома нареченими одразу і призначити весілля в один і той же день! Задумавшись, я випустив поводи, і повіз мене кінь, куди очі його вели. Віз він мене, довіз до якоїсь долини, а там жінки білизну прали в річці. Була серед них дівчина одна, обірвана, у лахмітті, але писаної краси. І ось, як вітер розганяє свинцеві хмари, так і прекрасна дівчина вигнала з моєї душі страх і сум’яття, і без довгих розмов і околичностей заручився я з нею. День весілля призначили знову ж через два тижні. Тепер, світліший царю, розсуди сам, яку ж з них обрати мені за наречену: дочку короля, дочку царя чи дочку бідняка. Задумався тут заячий цар, та нічого путнього придумати не може, і тоді наказав він кликати всіх своїх суддів. Прийшли всі судді — смиренні, віддають поклони. Послухали, про що йдеться, і взялися судити та рядити, але скільки не прикидали, все до трьох різних рішень приходили. Одні говорили: цар повинен одружитися з дочкою короля, бо спочатку з нею заручився, інші говорили: з дочкою царя, бо вона йому більше сподобалася. Знайшлися, слава богу, і такі, що схильні були вважати: повинен Трандафір одружитися з дочкою бідняка, бо була вона краща за тих наречених, та й цареві миліша за всіх.
Пішли знову суперечки, суди-пересуди, і, мабуть, довго б радилися судді, якби не знайшовся один:
— Браття, тут чорт замішаний, не інакше, він кашу заварив, нехай один і розбирається.
— А де ми його знайдемо?
— Хороми його недалеко звідси, — відповідає заячий цар. Оскільки молодець поспішав, призначили йому в провідники зайця, і в той же момент пустилися вони в дорогу, заєць — попереду, вершник — за ним, і так до самих воріт чортової фортеці. На мідній табличці біля входу було написано: «Хто з чортом хоче поговорити, повинен спочатку тричі з ним змірятися силою, а хто зміряється та не подолає чорта, нехай прощається з білим світом». Прочитав Трандафір напис і здригнувся від страху, однак постукав у ворота, і ось виходить назустріч сам чорт.
— Ласкаво просимо!
— Дякую.
— Невже ти збираєшся змірятися зі мною силою? — питає чорт.
— Якщо хочеш.
— Моя згода буде твоїм кінцем.
— Ні, твоїм.
— Ха-ха-ха! — таких упертих мені ще не траплялося. Що ж, зміряємося спочатку в бігу. Подивимося, хто швидше оббіжить фортецю.
— Невже хочеш змірятися зі мною? — здивувався Трандафір. — Та ти й кроку не встигнеш зробити, як я оббіжу навколо. А щоб ти потім диву не давався, обжени спершу мого братчика, — говорить Трандафір, вказуючи на зайця.
— Давай!
І побігли обидва — пил заклубився. Лише чорт залишився позаду… хе-хе! Повернувся він набагато пізніше зайця, ледве дихає, злий-презлий.
- Ну, що скажеш? - питає Трандафір, - Почекай радіти, поміряємося в силі. Подивимося, хто далі пронесе на спині цього коня.
- Спочатку неси ти, - каже Трандафір.
Чорт схопив коня, навалив собі на спину і - топ! топ! - дійшов до пагорба, з величезним трудом піднявся на вершину і потягнув коня назад, обливаючись потом на всі боки.
Подивився Трандафір на нього й розреготався:
- Ех ти, проклятий, і ще насмілюєшся хвалитися. Краще б уже не півникся даремно. Ти на спині ледве протягнув коня один раз, а я його обхоплю лише ногами і пронесу десять разів до пагорба й назад і зовсім не втомлюся.
- Ну-ка, подивимося, - підбадьорює його чорт. Трандафір сів на коня верхи, встромив ноги йому в боки і поскакав. До пагорба й назад, потім знову. Чорт остолбенів від подиву. Йому й на думку не спало таке. А він-то вважав, що й у десять разів менший вантаж непосильний людині. - Ну як, визнаєш себе битим, чортяко? - дражнив його Трандафір, злазуючи з коня.
- Поміряємося тепер у свисті, - не здається чорт, - Посвисти-но спочатку ти, а я подивлюся, далеко ли чути, бо я можу так свиснути, що залишишся без вух.
Стрівожився чорт, але вдихнув побільше повітря і як свисне один раз, — пригнулися стіни фортеці.
- Тю-ю! І тільки-то? А я як свисну, то так тебе спотворю. Затремтів чорт від страху при цих словах:
- Якщо хочеш, щоб вуха залишилися цілими, - каже Трандафір, - принеси рушник, обв'яжу тобі їх.
Побіг чорт і мчить назад з рушником. Трандафір же обв'язав йому очі і — трах! бах! — штовхнув чорта коневі під ноги. Той, перелякавшись, оглушливо заіржав і так вдарив його копитом у скроню, що чорт покотився невідомо куди.
А прийшовши до тями, став благати молодця:
- Не свищи більше, бо позбавиш мене життя.
- А я б і не свистів, чорте, якби ти відповів на моє запитання.
- Відповім тобі на все.
- Я Трандафір-пшеничне зерно. Це ти винен у всіх моїх бідах. Скажи, на котрій із трьох дівчат мені одружитися?
- Звідки ж мені знати?
- Або скажеш, або ще раз свисну.
- Не свисти, не свисти, скажу.
- Де ж розгадка?
- Ось вона: помовчи — скажу я, встань — сяду я, що задумав, господарю, на коня і — жені.
- Дурня валяєш?
- Та ні, молодець.
- Тоді скажи так, щоб зрозуміло було.
- Королівська дочка скаже тобі: нехай усі оніміють — говоритиму я, повсюди першою буду я; царська дочка скаже: геть усі з дороги — ходитиму я, та там, де дорога краща, там, де мені зручніше, і ні одна, ні друга шанувати тебе не будуть. Вони хочуть бути вищими за найвищих, сильнішими за найсильніших. Такі всі багаті наречені. Донька ж бідняка стане ходити за тобою з чаркою вина, з рушником у руці і все запитуватиме: "Чого бажаєш, господарю?" Одружся на ній, і буде вона тобі справжньою дружиною.
Коли баба Докія протрусить усі свої кожухи весняним днем, настає день ясний, безхмарний і теплий-найтепліший. Так само прояснилося на душі в Трандафіра, і стало легше йому дихати. Повернувся він у своє царство, і протягом двох тижнів готувалися різні страви, відкривалися бочки з дорогими винами. І влаштували вони такий бенкет та весілля, якого ще не бачили під гордим сонцем. Стали Трандафір-пшеничне зерно та Іляна правити країною, і правили, і жили в любові й злагоді. Правління їх можна було б порівняти з течією спокійної річки по лугу — вона не зустрічає перешкод і тихо котить свої води.
Інші казки
