Пес чабана
Жив-був чабан, і була в нього велика отара овець, яку стерег старий відданий пес… Багато вовків і ведмедів знищив він на своєму віку. Та з деякого часу почали слабшати його сили — ледве піднімався він із землі, почала вилізати шерсть. Чабан, побачивши, що одного дня може залишитися без охоронця, знайшов десь цуценя і почав його приручати. А оскільки він був добрим господарем, то продовжував доглядати за обома псами. Та ось цуценя почало задиратися зі старим псом через їжу. Жадібний і ненаситний, воно все боялося, що залишиться голодним.Якось воно підлестилося до чабана, потерлося об його ноги, а потім і каже йому:
— Господарю, ти б прогнав цього старого пса, він лише їжу даремно переводить.
А так мені більше дістанеться: швидше виросту, здоровий буду, адже вся твоя надія на мене, а він нехай іде на всі чотири сторони, все одно користі від нього вже не чекати.
Чабан послухався поради й почав покрикувати на старого пса, сьогодні тихо, завтра — голосніше, коли словом образить, коли й палицю пустить у хід. Побачив бідний пес, що не життя йому в господаря, а каторга, і, понуривши голову, побіг геть. Біг він скільки, біг і добіг до лісу. Там почав шукати їжу, шукає то тут, то там, але нічого не знаходить. Від голоду і марних пошуків зовсім уже втратив він сили. Та ось зустрілася йому на шляху хатинка. Увійшов він до неї, сів і задумався: Ну й послужив мені цей цуцик! Тепер, мабуть, не залишиться нічого іншого, як попрощатися з життям.
Сидить він так і проклинає своє життя, як раптом бачить у вікно вовка, що наближається до хатинки, — тут проходила якраз стежка вовків. Пес не ощетинився: знав, що вовки, коли ситі, нікого не чіпають. Вовк підійшов до хатинки і питає:
— Мей, ти хто такий?
— Швець, — відповідає пес.
— І що ти вмієш робити?
— Постоли, чоботи, все, що можна зробити зі шкіри.
— Ось добре, швець, вже давно збираюся я собі чоботи замовити.
— А шкіра є?
— Немає. А яка потрібна?
— Для підошви — теляча, для передків — свиняча, для халяв — гусяча.
— Значить, по руках. Зробиш мені чоботи!
— По руках, куме, тільки принеси мені живого теляти, я сам з нього шкуру здеру, сам і дубитиму.
— Гаразд, швець.
Шукав-шукав вовк по полях, по стадах і ось тягне молодого бичка.
— Добрий?
— Добрий. А через три дні знадобиться мені й свиня.
Вовк побіг, а пес взявся за бичка. Їсть-їсть, трохи відпочине, води поп’є і знову їсть. За три дні якраз впорався з бичком. Вовк, думаючи лише про чоботи, дотримав слово: на третій день приніс величезного кабана.
— Ось, швець, приніс, чи згодиться на передки?
— Краще й не треба.
— Коли ж чоботи будуть готові?
— Принеси тепер чотирьох гусей на стельки та на халяви — за три дні зроблю.
Вовк радіє не нарадіється. На другий же день приніс чотирьох гусей і вже місця собі не знає — не дочекається, коли чоботи взує. А пес, братець ти мій, знай собі їсть та спить. Закушує то свининою, то гусятиною, добре — і вода джерельна під боком. Якщо це не був рай, то близько до раю це було. Від ситної їжі окріп пес, набрався сил, шерсть на ньому заблищала від жиру, так що здавався він дворічним — так помолодшав. Тут і час підійшов — з’являється вовк.
— Ну, готові чоботи, швець?
— Які це чоботи ти вимагаєш, звірюко? — вискочив пес із хатинки. Вовк від подиву на хвіст сів, пес же кинувся на нього і давай розривати зубами. Бідний вовк, відчуваючи кінець, так завив, що збіглися до них усі вовки з найближчого лісу. Пес же з усіма так розправлявся, що лише дерева хиталися. Як вгризався зубами раз — одразу трьох із землею зрівнював. Через якийсь час примчався і цар вовків. Побачив таку бійку і закричав:
— Досить, вовки! Залиште пса в спокої і біжіть до мене. Вовки відступили, а цар почав їх лаяти.
— Мей, зубасті, нащо ви зв’язалися з цією псиною, чи хочете, щоб він вам усім перегриз горло, так щоб і роду вашого не залишилося? Не бачите, як він сильний і спритний, — ніхто з вас не може встояти проти нього! Ідіть, дайте йому грошей, зробіть усе, щоб він пішов звідси куди очі дивляться, інакше не буде нам спокою. Побігли тоді чотири вовки до пса:
— Ваша величність, скільки заплатити вам або що зробити, щоб ви покинули ліс і залишили нас?
— Коли заберете з отари такого-то чабана (тут він назвав ім’я свого господаря) двох овець, мені іншої винагороди не треба.
Вовкам доручення сподобалося. Побігли вони під гору, куди пес вказав; і недалеко від отари овець почали вити і клацати зубами. Молодий пес від страху підняв хвіст догори і — як згадати його. Бідний же чабан не міг впоратися з чотирма вовками однією палицею. Свистів, кричав, та все марно: вовки кинулися до овець, схопили двох і збиралися назад. Тут вибіг їм назустріч наш пес (а він тихенько раніше пробрався до отари) і давай розривати вовків зубами, так що ті ледве-ледве втекли.
Ох і зрадів чабан, побачивши, як розправляється з вовками його старий друг! Приголубив його, нагодував, а молодого пса, коли той повернувся, побив і прогнав геть від загону.
Став старий пес, як і раніше, жити в достатку у чабана: і їжа в нього була, і догляд, і дах над головою.
І чим він старішим ставав, тим старанніше чабан доглядав за ним. А коли настала пора шукати чабану іншого пса, знайшов він такого, що був схожий на старого: старанно стерег отару і не боявся вовків.
Інші казки
