Казка про Фет-Фрумоса, сина мисливця, у царстві Змія

Розповідають, що колись давно жили собі чоловік із жінкою. І славився той чоловік великим мисливцем — рівних йому не було. Та ось біда з ним трапилася: якось на полюванні оточила його зграя вовків, і хоч багато їх він повбивав, набігли інші, розлючені, розірвали його на шматки в густому лісі, далеко від рідного дому, залишивши від нього лише кісточки. Дружина, не отримавши від чоловіка вісточки, почекала-почекала, а потім залилася гіркими слізьми, обмиваючи ними своє нещастя. Довго виплакувала вона своє горе-горюшко і тугу за чоловіком, бо мала скоро народити. Довго чи коротко, а став Фет-Фрумос сильним та гарним молодцем, і якось звернувся до матері з питанням:

— Скажи, матусю, яким ремеслом займався мій батько, щоб і я знайшов собі справу до душі.

— Ох, дорогий мій, — заплакала мати, — не треба тобі займатися його ремеслом, багато небезпек чекає тебе на цьому шляху. Займись краще тим, чим усі люди навколо.

Фет-Фрумос послухався поради матері, але недовго мирився з цією думкою і незабаром знову став наполягати, щоб мати розповіла йому правду. Тій нічого не залишалося, як розповісти все.

— Промисляв твій батько, дорогий мій сину, мисливством. Але не думай і ти займатися ним, бо я сплатила з лихвою за прибутки від цього ремесла.

Хлопець, як і всі хлопці, не сприйняв серйозно слів матері. Легенько почувши, що батько був мисливцем, і сам вирішив стати ним. Змайстрував собі лук, стріли і наступного дня зранку вирушив на полювання у широкий степ.

Якось, полюючи, обійшов він уздовж і впоперек навколишні ліси, прибережні гаї, пагорби й поля і дійшов до незвичайного лісу: на срібних деревах блищали перлові листки. А посеред лісу побачив він галявину, гарну-прегарну, всю вкриту квітами: трояндами, маками та піонами. У самому центрі галявини — озеро, яких мало: береги з білого мармуру, вода, як сльоза, можна перерахувати всі камінчики на дні. Сонце світить яскраво, ні подиху вітерця, а вода тепла-претепла. Солодко затремтіло у хлопця серце при виді всієї цієї краси, повільно обійшов він озеро і вже збирався в зворотний шлях, як раптом почув: фрр! фрр! — три птахи опустилися на берег озера. Фет-Фрумос сховався і вже хотів пустити стрілу, як птахи махнули крилами і вмиг перетворилися на трьох дівчат незвичайної краси: обличчя ніжні, волосся золотисте, і — бульк! — кинулися прямо в воду. Купаються, плавають, пірнають — любо-дорого дивитися на них. А хлопець-хитрець за кущами крадькома тихенько підійшов, знайшов крила дівчат, сховав за пазуху і пустився в зворотний шлях.

Вийшли феї з води, а крил немає. Стали шукати під кущами, в траві, але шукай — не знайдеш. Одна діва, що пильніша, побачила на траві слід молодця. І пішли всі три — очі в землю — по сліду навздогін за ним. Поспішають, переганяють одна одну, не розбираючи ні гір, ні долин, а молодець іде собі далі. Пройшли вони добру половину шляху і побачили Фет-Фрумоса на обрії. Одна фея, що старша, заговорила ніжним голосом:

Листок піону різьблений,
Гордий хлопче, постривай,
Ти постривай, озирнись,
До нареченої обернись.

Він уповільнив крок, обернувся назад, щоб подивитися, хто йде за ним. Лише озирнувся — фрр! фрр! — два крильця вмиг вилетіли з-за пазухи і блискавкою піднялися до однієї з дів, перетворивши її, як у казці, на птаха, який легко піднявся в небо. Фет-Фрумос зрозумів чари пісні, похилив голову, затягнув тугіше сорочку біля коміра і, вирішивши більше не обертатися, пішов далі. Та недовго пройшов: інша діва заспівала сумну пісню:

Листок чамбери золотий,
Хлопчику молодий,
Що в наш ліс прийшов,
Мій спокій забрав.
Цю пісню мою
Для тебе я співаю.
Ти йди — не поспішай,
Та в дорозі затримайся,
Щоб квітам цвісти,
Щоб любові рости,
Щоб я не в'яла
У злій тузі-нужді...

І співала вона так ніжно, так щиро, що:
Листя в лісі шепотіло,
І джерела просвітліли,
Сонце свій біг уповільнило —
Алмази в квітах запалили.

Фет-Фрумос не озирається, а діва не замовкає:
Листок піону червоний,
Що робити, не знаю,
Сльози ллю, страждаю.

Пісня все наближалася і так зачарувала Фет-Фрумоса, що він ледве переставляв ноги.
Недарма ж кажуть: дереву призначено давати плоди, а пісні — запалювати серця людей. Повернув він голову назад, і друга пара крил — фрр! — вилетіла з-за пазухи, і, поки на його вії наверталася сльоза, діва-птах була вже далеко в блакиті неба.

Стоїть Фет-Фрумос з широко розплющеними очима, на серці гіркота, образа в душі не вміщається. Подумав молодець, що третю пару крил уже нізащо не впустить.

Рушив він знову в дорогу, сльози ллє, траву ними зрошує. Як пройшов долину, заспівала і третя діва, чаруючи своїм голосом все навколо, — так що навіть трави заколисалися в такт цієї пісні, і кожна брунька одразу розкривалася, і гілки листочками вмиг вкривалися. Ллється пісня плавно, як джерельна вода з підніжжя пагорба:
Листок горіха, листок зелений,
Соком життя напоєний,
Знаєш ти лиш, як важка...
І гірка моя доля.
Я в тузі, але не за домом,
А за чужим мандрівником,
Що прийшов із далеких місць
Відпочити у чарівний ліс.

Іде молодець, іде-оберегається, а пісня діви ллється з ще більшою пристрастю:

Серце, ти втомилось битись,
Обернись швидкою пташкою
І лети до нього, лети
Що є сили — наздоганяй,
Наздоганяй і серед дороги
Упади йому під ноги.
Цією піснею, моїм болем
Торкни його, запали любов’ю…

Гори руйнувалися від сили цієї пісні, може, і серце молодця не витримало б, якби не поспішив він ступити на поріг свого дому і відчинити двері. Ледві ввійшов він у дім, фея замовкла і стала за ним, статна, гарна, з посмішкою на устах. Вклонилася молодцю, простягнула йому руку, і була вона красунішою за горду царівну, ніби дочкою сонця була: у зломі брів — блиск сонячних променів, на шию гнучку, як лоза, наділа свої прикраси місяць, по сукні квіти розлилися з травневого поля.

Полюбилися вони одне одному і без довгих умовлянь стали до весілля готуватися. Коли столи були прибрані і свічки запалені, запросили вони багато людей, усіх родичів і близьких, щоб усі скуштували радості молодих. Закотили великий бенкет, і почалося небачене веселі. Танцював жених з нареченою, плясала вся молодь так, що земля з-під ніг упливала.

Наречена танцювала легко, як пір’їнка, — то проносилася, ніби вихор, то так відплясувала по колу, що залишала всіх із роззявленими ротами.

Люди дивилися й дивувалися:
— Мей, мей, от це плясунья!

А фея у відповідь:
— Коли б повернув мені жених крила, плясала б я у сто разів красуніше.

Стали всі гості просити жениха віддати їй крила.
— Нехай пляше, а коли забажає втекти, хіба ми ні на що не годимося: не спіймаємо одну пташку?! — кричали йому з усіх боків.

Нічого не лишалося Фет-Фрумосу, як витягнути крила і віддати їй. Дівчина приклала крила до плечей, руки до стегон і, як листок тополі під поривом вітерця, захиталася, заколисалася, закрутилася, як дзиґа, очі ж блискавки заметали. Всі не зводили з неї очей, а наречена пройшлася дробом по краю кола, подалася швиденько до центру і раптом — бах! — ударилася об землю. Не встигла б іскра спалахнути, як обернулася вона пташкою і полетіла вгору, все вище і вище. Жених схопив лук, натягнув тятиву і став цілитися. Пташка ж, відчувши небезпеку, перекинулася через голову і обернулася зозулею. Тоді і молодець опустив лук із рук, бо є такий закон у мисливців: стріляй у будь-яку пташку, тільки зозулю, борони Боже, не чіпай. Зажурився жених, засмутився, зозуля ж спустилася, зробила коло і так йому промовила:
— Молодче, Молодче, коли побачити мене побажаєш, приходи до золотого палацу, що стоїть у золотому лісі…

Сказавши це, знову піднялася вгору, поки не сталася з пшеничне зерно, потім з макове зернятко, а незабаром синева неба і зовсім сховала її від очей людей.

І вирушив Фет-Фрумос у путь-дорогу, йшов, йшов, поки не прийшов до місця, де лютувала така посуха, що здавалося — горить саме серце землі. Біля однієї гори зустрів йому халупу, на призьбі якої сидів старий-престарий дід; борода — ніби копиця сіна, худий і блідий з лиця, зате мудрий на слова.
— Добрий день, дідусю.
— Ласкаво просимо, молодче, присядь на призьбу, відпочинь з дороги та розкажи: яка думка занесла тебе в ці далі, яка любов і до кого змусила топтати ці дороги, ступати по пустельних наших місцях?
— Шукаю по білому світу золотий ліс із золотим палацом.

Думав-думав старик, потім плечима повів:
— Багато бачив я на своєму віку, про багато чув, та щось не пригадую, щоб хтось розповідав мені про цей ліс. Але, коли вже потрапив ти до мене, спробую допомогти, і дізнаємося, куди йти слід.

Підвівся старик, став перед домом, витягнув із-за пазухи сопілку і як свиснув один раз — гори пригнули свої вершини, і стали збігатися, злітати з усіх боків звірі, птахи, мухи та інші лісові мешканці. Зібралося їх видимо-невидимо.

Коли вже не було куди ступити від них, старик запитав:
— Діти мої, ви стільки бігаєте по білому світу — чи не бачили ви золотого палацу, що стоїть у золотому лісі?

Козочка відповіла:
— Якраз звідти йду, батьку.
— Тоді проведи молодця, вкажи йому шлях.
— Ох, батьку, якби й хотіла, не змогла б вказати дорогу: небачена посуха висушує ті місця — трава висохла, ніде не знайдеш і краплі води.

Однак наказ є наказ. Пустилася козочка з молодцем у путь-дорогу, повела його стежками нехоженими, місцями скелястими до вершини пагорба, звідки простягалося вже рівне місце, випалене посухою.
— Тепер тримай шлях тільки вперед, не звертай, коли очі твої побачать край землі, вважай, що прийшов до золотого палацу, що стоїть у золотому лісі, — сказала йому козочка на прощання.
Пішов Фет-Фрумос далі і побачив пустинні місця: нічого живого навколо, лише зів’ялі сади та випалені сонцем поля. Удалині горів якийсь вогник. Він підійшов ближче. Кілька чабанів доїли овець у горіхові шкаралупи. Були в них і підійники, але вони давно висохли: не було кого доїти в таку спеку. Чабани розповіли йому, що з тих пір, як змій викрав фею фей із золотого саду, всихали всі джерела та криниці в їхніх краях, висохли ріки та озера, і все, що росло та зеленіло, — засохло на корені. Дізнавшись, куди прямує мандрівник, чабани дали йому флуєру.

— Візьми, молодий, послужить він тобі добрую службу в дорозі.

І Фет-Фрумос знову пустився в дорогу, йшов та йшов, довго чи коротко, і приходить до змієвого царства. Перейшов кордон і дивиться навколо з подивом: ніби зовсім на іншій землі опинився. Трава росла соковита, по пояс квітами вся, ніби килим, виткана, дерева стояли високі, розлоги. Бачачи таку красу навколо, підніс Фет-Фрумос до рота флуєру, і потекла дойна, що прославляла цю благодать. І тут із лісів вийшли до нього із своїх барлогів три вовки та три ведмеді, які охороняли кордони змієвого царства. Прийшли, щоб з’їсти Фет-Фрумоса, — такий був наказ їхнього господаря, — але почули його гру й забули про все. Слухали чарівний флуєр і не могли наслухатися.

Потім оточили його вовки та ведмеді.

— Послухай, удалець, якщо ти ще пограєш нам — усе буде добре, а якщо ні — повертайся, бо нам наказано розірвати на шматки будь-кого, хто перейде кордон цього царства.

Що ж тоді відповів їм Фет-Фрумос?

— Я б зіграв вам у сто разів краще, але ось біда — флуєр у мене зламався. Якби ви наважилися допомогти мені витягти серцевину зі столітнього дуба, тоді б я зіграв вам від усього серця.

Пішли вовки та ведмеді і знайшли дуба — величезного, товстого, — привели до нього молодця, і як рубонув той по дубу палашом — розколовся дуб навпіл, а Фет-Фрумос сказав:

— Хапайтеся швидше за краї тріщини й тягніть у боки, а я вигляну серцевину.

Суньнули вовки та ведмеді свої лапи в тріщину, а Фет-Фрумос витягнув швиденько палаш — і затиснуло всіх звірів у дубі так, що не могли вони ні лапами поворухнути, ні дерево повалити. Залишив їх усіх Фет-Фрумос, як у пастці, і пішов далі. Ішов він, ішов і дійшов до кордону іншого царства. Не встиг зробити й трьох кроків, як виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею обідруч. Як пройшовся шаблею знизу — відрубав ноги Фет-Фрумосу, махнув посередині — відтяв йому руки, а коли замахнувся шаблею, щоб відсікти молодцеві голову, не довелося йому цього зробити — упав Фет-Фрумос. Недалеко від того місця, де він упав, було джерело. Прийшов молодець до тями — і покотився до нього, щоб напитися води. Нахилився, потягнув у себе воду, а вона йде, не дається — це ж була зміїна вода. Напружився він тоді й ухопився зубами за саму головну ключову жилу, прикусив її міцно-наміцно, так що взмолився джерельник:

— Відпусти, ох, відпусти, молодий!

— Не відпущу.

— Відпусти, зроблю все для тебе й дам, чого тільки не попросиш.

— Зроби, щоб відросли у мене руки — такі ж, як були раніше.

— Нехай буде так, — сказав джерельник, і миттю виросли у Фет-Фрумоса руки — такі ж, як були раніше.

Знову просить джерельник, благає:

— Відпусти мене, молодий, вмираю від болю!

— Не відпущу, поки не відростуть у мене й ноги — такі ж, як були.

— Хай здійсниться твоє бажання! — сказав джерельник. І виросли у Фет-Фрумоса й ноги.

Напружив він м’язи тоді, уперся ногами в землю і ще міцніше стягнув ключову жилу.

— Чого ти хочеш, молодий, нащо мучиш мене?

— Скажи, як подолати Чорного Арапа.

— Ковтни три рази води з того місця, за яке тримаєшся зубами.

Ковтнув Фет-Фрумос води три рази, як наказав йому джерельник, і таким сильним став, що захиталася земля від одного його подиху.

Вирушив він у дорогу, і знову виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею. Як схопив його Фет-Фрумос, як шпурне об землю — тррах! — випала шабля з рук Арапа, і три години було чути, як входив він із завиванням у земну твердь. Ось як!

Став Фет-Фрумос тримати шлях до змієвого палацу і йшов лісами тінистими, лугами квітучими, через долини зелені, гаї, пташиним співом повні, і приходить до палацу, що на сонце дивиться — і не тьмяніє, такий гарний. Вийшла на поріг Фея фей і каже:

— Добре, що ти завітав, Фет-Фрумос. Але краще б ти не приходив, бо погубить тебе змій-собака.

Ледаче встигла це промовити — летить палиця драконова, стукнула в двері, звідти — на поріг і опустилася на своє місце, на цвях! Фет-Фрумос як схопив її, як шпурне назад — якби не вдарилася вона об груди змія, летіла б далі.

— Важкі гості чекають мене, мабуть, вдома, — промовив змій.

Увійшов він у дім, побачив Фет-Фрумоса й питає:

— Як хочеш битися, молодий, — урукопашну чи на шаблях?

— На шаблях чи урукопашну — все одно мій верх буде.

І стали вони битися. Як шпурнув змій молодця об землю — затремтіла під ним земля. Тепер настала черга Фет-Фрумоса. Кинув він змія об землю — пішов той у земну твердь, лише чуб залишився; стирчав над землею. Однак вибрався змій і закричав:

— Вовки, ведмеді мої, скачіть сюди, з господарем вашим біда!

Шпурнув Фет-Фрумос змія ще раз. І знову пішов змій у глибину землі, лише чуб залишився стирчати. Але закричав ще голосніше:

— Чорний Арап, де ти! Господареві твоєму погано!

Але хто міг почути його й прийти на допомогу, якщо над Чорним Арапом руйнувалася земля, а вовків і ведмедів міцно тримав дуб?!

Коли втретє кинув Фет-Фрумос змія — три дні опускався той із виттям у земні надра, та так і не вийшов і досі.

І заструїлася вода з пересохлих джерел, зазеленіли поля — зійшла благодать на всю землю.

А Фет-Фрумос увійшов до палацу, і що ж йому залишалося робити? Взяв він за руку Фею фей, перетворив усі змієві багатства на золоте яблуко, повернувся додому, і стали вони жити-поживати та добра наживати.

↑ Догори

Казка про Фет-Фрумоса, сина мисливця, у царстві Змія

Інші казки