Коли за добро злом платять
Йшов колись чоловік лісом, з роботи додому повертався. Дорога не близька, йде він, думу думає, і раптом бачить попереду — дерево горить. Лютує полум'я, охопило його знизу доверху, тільки гілки тріщать. А на самій верхівці змія довжелезна корчиться, виється у вогні лютому, мучиться і шипить що є сили від страшного болю. Помітила змія чоловіка, запричитала жалібно-прежалібно:— Допоможи, добрий чоловіче, врятуй мене від смерті лютій.
Соромно стало чоловікові пройти повз, не визволити змію з біди: і вона, мабуть, істота жива, теж помирати не хоче. Протягнув він свій довгий посох, і змія тихенько-легенько спустилася вниз, поповзла по руці чоловіка, та несподівано-негадано і обвилася навколо нього. Остовпілий бідолаха від подиву.
Схопив був змію, крутить її, рве, щоб позбутися, та не тут-то було! Змія тільки розлютилася та ще дужче шию стиснула, ледве не задушила.
— Тьху, лихо, — метається чоловік. — Хотів змії добра зробити, а воно проти мене ж злом обернулося.
— Так воно й буває завжди.
— Як це?
— Хіба не знаєш ти, що за добро злом завжди платять?
— Звідки ти таке правило викопала?
— Як це, звідки? Так уже водиться, запитай хоч кого, ніхто не скаже тобі, щоб за добро добром відплачували; а як знайдеться хоч одна істота, яка думає інакше, злізу я з твоєї шиї.
Пішов чоловік далі, від горя в очах потемніло, ледве-ледве дорогу бачить. Іде він, іде, і раптом зустрічає коня.
— Здоров, коню.
— Здоров, перехожий.
— Послухай-но, в яку біду я потрапив. Проходив я лісом і ось пожалів цю змію, з вогню її витягнув, а вона навколо моєї шиї обвилася, і ношу я її тепер на собі, наче тяжкий хрест. Розсуди ж нас, чи правильно це, що за добро злом мені платять.
— Ех, бідолаха, зрозуміла мені твоя скорбота, адже й я ледве на ногах тримаюся від горя-горетного. У молодості годував мене господар зерном вибраним, поїв та доглядав, а потім, бувало, сідає верхи, і ношу я його по світу вздовж і впоперек. Та тільки я постарів — прогнав він мене на всі чотири сторони. Немає в мені більше потреби. Ось як буває на світі! Горе нам, нещасним, за добро нам злом платять.
— Ну що, хіба я не права? Чуєш, що кінь каже? — злорадно зашипіла змія.
Пішов чоловік далі і побачив старого пса, худий і шелудивий.
— Здоров, пес!
— Здоров.
— Підійди-но ближче і послухай, яке в мене горе. Ось те й те зі мною трапилося. — І розповів він псові все, як було.
— Ех, добрий чоловіче, можу я тобі лише співчувати, адже й на мене нещастя велике впало. У молодості служив я господареві, і годував він мене добре; ловив я йому зайців, лисиць, вовків заганяв; а як постарів і ослаб, прогнав мене господар, і тепер блукаю я, як неприкаяний, і на смітниках риюсь, і кістки гризу, забув господар усі мої послуги. Еге ж, що й казати, за добро злом платять.
— Чуєш, чоловіче, що всі кажуть?
— Чую, як же, чую, та давай ще когось запитаємо.
Пішли вони своєю дорогою, йшли все вперед, поки дійшли до іншого лісу.
Тут зустрівся їм добрий молодець, юний красен із поглядом ясним, з палицею на плечі та мечем у боці.
— Здоров, добрий молодий чоловіче, — промовив чоловік.
— Здоров, небоже.
— Послухай-но про мої біди.
— Говори, що болить.
— Повертався я з роботи, та в одному лісі витягнув із вогню-полум'я цю змію підколодну, і ось обвилася вона навколо моєї шиї, задушити намагається. Розсуди ж нас, добрий молодий чоловіче, скажи, чи можна за добро злом платити.
— Добрий чоловіче, не можу я вас розсудити, коли один на одному сидить.
— Як же нам бути?
— Розійдіться один по цей бік дороги, другий по той, тоді й розсуджу я вас.
Змія — ні в яку. Сидить на шиї чоловіка, наче приворожена.
— Та злізь ти, змія проклята, нехай розсудить нас добрий молодець, — закричав на неї чоловік.
Поповзла змія вниз, направилася до узбіччя дороги. Тут добрий молодець засвистів що є сили, і раптом наче з-під землі виріс загін могутніх богатирів, і стали змію топтати, бити, на шматки рубати, доки з землею не змішали.
Ось який вирок, коли за добро злом платять.
Інші казки
