Кремінь-молодець
Жила-була жінка. Мала вона двох синів і дочку. Одного разу навесні виїхали брати в поле орати землю. Орали вони, орали, один загін ще залишився, та здавався їм важчим за всю попередню роботу — з сил уже вибилися. Одного ранку зібралися вони в поле, поклали на віз плуг і борону й, перш ніж рушити в дорогу, сказали матері:— Матусю, скільки нам ще перебиватися всухомітку? Звари нам чогось та пошли з сестричкою на ріллю.
— Ох, рідні мої, та як же я її пошлю, бідолашну, на таку відстань; мала ж вона, заблукає, і не знайдемо її більше.
— Не заблукає, матусю. Ми ось волів запряжемо та проведемо борозну від хати аж до самого поля, вона й піде все по борозні та прямо до нас і потрапить.
Мати взялася готувати, а сини взялися за плуг і почали прокладовувати від хати борозну глибоку, дорогу широку для милої сестрички своєї. Спорилася робота того дня, всі чекали хлопці, що принесе їм зараз сестричка поїсти гаряченького. Адже в полі на роботі їсти хочеться більше, і юшка смачніша, коли сидиш собі на землі-матусі, а вітерець прохолодний освіжає.
Усі позирали молодці вздовж борозни, і чим вище сонце піднімалося над головою, тим частіше вони звертали свої погляди туди, звідки мала з’явитися довгоочікувана сестричка.
Та не завжди бажання збуваються; буває й так, що з одного боку сонце пригріє, а з іншого — тінь скупчується.
Недалеко від їхнього поля простягалися володіння дракона, старого-престарого, білого, як зима, і похмурого, як осінь ненастна. Дізнався дракон поганий, яким шляхом дівчина піде, і задумав захопити її, зробити рабинею при своєму дворі. Вирішив він так і, не гаючись, пустився в дорогу. Дійшов до борозни і почав її засипати, задувати, затаптувати. А як дістався до околиці села, скинув зі спини плуг з мідним лемішем та й проложив аж до свого палацу борозну глибоку, селянську. Вийшла дівчина за околицю і пішла борозною, але не до братів прийшла, а прямо до палацу страшного дракона. Схопив її дракон, замкнув у своїх хоромах і став задавати їй роботу що дня — все важчу. Великим було горе братів і матері, коли, повернувшись додому, дізналися вони, що пішла їхня сестричка та зникла безвісти. До самої півночі вони думали-гадали, та так нічого путного не вигадали. А зранку старший брат встав, зібрав торбину та й вирушив шукати по білому світу, куди занесло сестричку злий вітер. Побачив він борозну свіжу і пішов по сліду. Як вода бурхлива несе трісочку легку за течією на вічне поховання, так і борозна дракона вела хлопця не до життя веселого, а до смерті неминучої. І нікому було повернути його з цієї дороги. Все швидше крокував він по свіжому сліду сестри своєї. Закінчилася борозна, і ступив хлопець у царство дракона. Неподалік розкинувся сад прекрасний, наче море зелене, дерева — одне одного кращі. А посеред саду цього височів палац золотий, самоцвітами прикрашений, сяючи, ніби сонечко червоне. Не злякався хлопець, а пішов кроком молодецьким прямо до палацу. Тут голос дівочий зупинив його:
— Хлопче милий, постривай,
Нема до палацу шляху,
Не йди в сад чарівний,
Будеш сам потім не радий.
Як побачить пес-дракон,
Що ти лізеш на рогач,
Горе гірке нас чекає —
Він тебе зараз уб’є!
Озирнувся хлопець і побачив перед собою сестричку свою. Вона також впізнала його і підійшла — обличчя сумне, сльози рікою ллються.
— Ох, братець мій, іди швидше, а то нагряне зараз лютий дракон, і як побачить тебе — на місці прикінчить.
— Сестричко, сестро,
Додому нам пора!
Як пішла ти від нас
У той недобрий день і час —
Сонця світ для всіх погас.
Всі ми сльози ллємо рікою,
Тож ідем швидше додому.
— Давай швидше, — сказала вона, і, взявшись за руки, вони кинулися бігти. Та не встигли вони і трьох кроків зробити, як упала прямо перед ними палиця дракона — така величезна, що не обійти її, не об’їхати; тут і сам дракон-страшилище виріс перед ними і питає:
— Ну що, хлопче, битися будемо чи бенкетувати?
— Не потрібна мені твоя брага,
Поміряємося в бою!
Виходи, дракон-собако,
Силу покажи свою.
Поглянув дракон на меч, що висів у нього на боці, і прокричав:
— Мечу мій, вилазь,
Покидай піхви,
З ніг його збивай!
Вискочив меч із піхв, просвистів у повітрі і відтяв хлопцю ноги.
Схопив дракон палицю свою, покрутив над головою та й закинув далеко-далеко, за палац, за сад, на самий край царства. Ударилася об землю палиця і вирила яму глибоку. Кинув дракон туди хлопця нещасного і ноги його відтяті.
Скоро чи пізно, а ось туга та смуток, і сльози матері штовхнули й другого брата на ту саму дорогу, пішов він уздовж борозни. Ішов він зранку до полудня, обійшов яму глибоку, вириту палицею дракона, і дійшов до саду. Лише хотів у цей сад увійти, чує голос дівочий:
— Хлопче милий, постривай,
Нема до палацу шляху,
Не йди в сад чарівний,
Будеш сам потім не радий.
Як побачить пес-дракон,
Що ти лізеш на рогач,
Горе гірке нас чекає —
Він тебе зараз уб’є!
Озирнувся хлопець і сестричку свою побачив. І вона його впізнала, підійшла — обличчя сумне, сльози струмками ллються, і мовить:
— Ох, братець, іди швидше, а то зараз дракон нагряне, і не зносити тобі голови.
— Сестричко, сестро,
Додому нам пора!
Як пішла ти від нас
У той недобрий день і час —
Сонця світ для всіх погас,
Всі ми сльози ллємо рікою,
Тож ідем швидше додому.
Лише вони два-три кроки зробили, як раптом знову дракон лютий дорогу їм загородив.
— Стій, молодий, і відповідай мені: битися будемо чи бенкетувати?
Відрізав йому хлопець:
— Не потрібна мені твоя брага,
Поміряємося в бою!
Виходи, дракон-собако,
Силу покажи свою.
Наказав тоді дракон мечу своєму:
— Мечу мій, вилазь,
Покидай піхви,
З ніг його збивай!
Вискочив меч із піхв, просвистів у повітрі та й відтяв хлопцю ноги вище колін. Нагнувся змій і закинув його в ту саму яму глибоку.
І до того сумувала дівчина, а тепер її горю межі не було. Почорніла вона, як земля, проливаючи сльози криваві, і кожного дня пробиралася крадькома до ями глибокої і кидала братам поїсти.
А матуся все жде, не діждеться, коли ж повернеться хоч один із дітей. Одного разу, проходячи повз криниці, захотілося їй напитися водиці студеної. Вгамувала спрагу свою, присіла відпочити трохи на крем'яних каменях та й зачала від цього.
Народила вона незабаром хлопчика, прекрасного, як сонце ясне. Ріс її син на очах: інший за рік так не виросте, як він за день. І прозвала його Кремінь-молодець. Щойно минуло йому два тижні, а він уже грав із десятирічними-дванадцятирічними хлопцями. І ніхто з ним по силі не міг змагатися. Якось розмовляли між собою люди, дивлячись на нього та дивуючись його силі:
— Ось цей, коли піде, так братів та сестру обов'язково знайде.
Почув Кремінь ці слова та що є сили додому прибіг.
— Матусю, чи є в мене брати й сестра?
Затьмарилося чоло материне, задумалася вона й промовила:
— Нема в тебе більше нікого, сину мій.
Тільки нелегко матері свою дитину обманювати — печаль її так і гризе. А Кремінь помітив, як мати засмутилася, і ще більше повірив чуткам людським. Одного разу під час полювання забрів він на галявину зелену й побачив залізну скелю. «Ось би мені з неї палицю змайструвати!» — подумав він та й відніс її ковалю.
Викував коваль таку палицю, що дванадцятьом мужикам не підняти. Взяв її Кремінь, приніс додому та як розмахнеться, як підкине — зникла палиця за хмарами. А хлопець двері відчинив і каже матері:
— Я відпочити приляжу, а ти, як почуєш, що гуде палиця, розбуди мене.
Проспав він три дні й три ночі. На четвертий день, почувши свист пронизливий, розбудила його мати. Вискочив він на поріг і підставив палиці коліно. Потім оглянув — зігнулася палиця: «Кувати ще треба», — подумав він і поніс назад у кузню. А потім покликав матір і каже:
— Приснився мені, матусю, сон, ніби прийшов до мене старий сивий і порадив, щоб ти під хату підлізла і звідти подала мені шматок коржа, тобою спектого, тоді й сили мої потрояться.
Що не зроблять батьки, аби їхні діти стали сильнішими й кращими! Підніс Кремінь-молодець хату біля завалинки, підняв її, а мати з коржем у руці під неї забралася і простягає його звідти. А він тут став потихеньку опускати хату на матір — все більше й більше. Терпіла-терпіла нещасна та нарешті скрикнула:
— Кремінь, Кремінь, що ти робиш?
— Скажи мені, матусю, чи є в мене брати й сестра?
Зітхнула мати, заплакала:
— Так, мій дорогий, і брати, і сестра в тебе є.
Розповіла вона йому, як пішли вони один за одним та й не повернулися.
— Ну, якщо так, заміси мені на твоїх сльозах коржів у дорогу далеку, піду я по білому світу, може, на їхній слід натраплю.
Вибралася мати з-під хати, насипала борошна в діжу й замісила тісто, поливаючи його слізьми гіркими. Взяв Кремінь свіжі коржі та й пішов вздовж борозни, по слідах своїх братів. Ішов він, ішов, обійшов прірву глибоку, палицею дракона вириту, та й дійшов до саду прекрасного. Тільки хотів увійти туди, як почув голос дівочий:
Хлопче милий, постривай,
Нема до палацу шляху,
Не ходи в сад чарівний,
Будеш сам потім не радий.
Як побачить пес-дракон,
Що ти лізеш на рожон,
Горе гірке нас чекає —
Він тебе зараз уб'є!
Зупинився Кремінь і, побачивши дівчину знесилену, бліду, заплакану, пожалів її й простягнув шматок коржа. Піднесла дівчина корж до рота.
— Звідки у тебе цей корж?
— З дому. Мені мати його дала.
— Не може бути, адже цей хліб спекла моя матуся.
— Значить, ти моя сестра.
Розповів їй Кремінь-молодець, як послала мати двох синів, молодих та красивих, щоб знайшли дочку й додому привели.
— І ось пішли вони, — каже їй молодець, — як у воду канули, ні чутки про них, ні вістки. Знає матуся лише день, коли вони пішли, а коли додому повернуться — хто знає?
— Це я вздовж борозни з дому пішла, а за мною слідом і брати мої. Зустрілися ми, але додому нам дракон повернутися не дав.
— Сестричко мила, давай втечемо.
— Коли ти мені брат, то повертайся швидше додому та про матусю подбай, бо нас навряд чи вона побачить. Скільки разів я не намагалася втекти, а ледве три кроки зроблю, як дракон мене вже ловить, б'є й назад повертає.
- А як мені його впізнати?
- При зустрічі з чужим він завжди питає: "Що ж, будемо боротися чи бражникувати?" На відповідь "давай боротися" він наказує своєму мечу: "Мечу мій, вилазь, Піхов покидай, З ніг його збивай!"
Так він і підкосив обох моїх братів та кинув у яму. Ну, а якщо відповідь буде іншою, і гість незваний побажає "бражникувати", змій веде його у палац, садить за стіл і починає частувати — трьома волами смаженими, вином та хлібом. І такий уже його звичай: як обгризе кістку, так і вдарить гостя по голові, щоб розбити мосол і висмоктати мозок. А якщо хтось міцніший і витримає таке поводження,
то все одно йому кінець прийде, бо, пообідавши, дракон знову звертається до меча:
"Мечу мій, вилазь, Піхов покидай, З ніг його збивай!"
Лише дівчина закінчила свою розповідь, як раптом на горизонті з’явилася страшна чорна хмара, залунали грімкі громи, а з-за хмари блискавкою метнулася на них палиця дракона. Схопив її Кремінь-молодець однією рукою, покрутив над головою та й кинув назад. Потемніла, затуманилася ще більше хмара, і роздався гнівний голос змія:
- Ех, недобрі гості чекають на мене!
І прямо з гори вихром скотився оборотень, пил стовпом навколо себе підняв, вдарився об землю й обернувся драконом.
- Чого бажаєш, добрий молодче, боротися чи бражникувати?
- Давай спершу поїмо, за столом посидимо, а потім і поборемося! Увійшли вони у палац, поставив змій на стіл трьох волів смажених, бочку вина — і давай уплітати. Обгриз він кістку, схопив її, та ляс! молодця по голові. Але тут коса на камінь натрапила! Обгриз і Кремінь-молодець кістку, та як вдарить дракону прямо в лоб з такою силою, що в того іскри з очей посипалися. Поки змій опам’ятався, Кремінь вихопив у нього шаблю з піхв, та об коліно — спочатку навпіл, а потім на чотири, на вісім частин розламав і як стукне їх об скелю, розлетілися вони в порох і прах. Опам’ятався дракон, схаменувся, а шаблі вже нема. Бачить, що справа погана, не вдалася його хитрість, вийшов він у двір та й заревів що є сили:
- Виходи, молодче, поборемося на мідному току.
Вийшли вони на мідний ток, викуваний дев’яноста дев’ятьма зміями-гориничами за дев’яноста дев’ять днів дев’яноста дев’ятьма молотами на стільки ж ковадлах. Тут вони схопилися не на життя, а на смерть, вдарили палицями — вщент палиці розлетілися. Схопилися вони тоді врукопашну, хто кого подолає — за правом сильнішого. Скелі кришилися, гори крізь землю провалювалися, від дерев тріски летіли, в небі блискавки спалахували та громи гриміли, так боровся проклятий дракон із Кремнем-молодцем. Боролися вони, боролися, доки вибилися з сил, і повалилися на землю від великої втоми. І так вони розпалилися, що з пащі дракона виривалося синіє полум’я, а з уст Кремня-молодця — зелене. Лежать вони так, ледве дихають, і раптом бачать високо в синьому небі сізого сокола. Як побачив його змій, закричав що є сили:
"Соколе, злітай На річку Дунай, У бочці найкращій Дзьобом могутнім Воду принеси, Полум’я загаси.
За непослух Чекай покарання:
Рід твій знищу, Життя покінчу Соколів, синиць І всіх інших птахів."
А сокол кружляє над ними, ніби нічого й не сталося. Тоді Кремінь-молодець попросив його ласкаво:
"Ех, соколику мій, Води джерельної Принеси швидше Та вогонь залий, Напої мене, Освіжи мене, Будуть люди раді, І тобі в нагороду Дам я, за законом, Падло драконове. Ти злітай, мій світе, Буде тут обід Соколам, синицям І всім іншим птахам."
Метнувся сокол на землю, пошукав тут і там і незабаром з’явився, несучи в кігтях глечик води холодної, джерельної. Вгамував він спрагу доброго молодця, побризкав його, освіжив.
Почувши нову силу, піднявся Кремінь, напружився, та як схопить лютого дракона, та як вдарить об сиру землю — тут і кінець дракону прийшов. Покинули хмари ясне небо, з’явилося сонечко червоне, вітер на своїх крилах приніс аромат полів. Повернувся Кремінь-молодець до палацу, знайшов сестрицю свою, взяв її за руку і промовив:
- Тепер ідемо додому, лютий дракон нас уже не зупинить. Пройшла дівчина кілька кроків, зупинилася й заплакала.
- Ох, брате, не можу я піти, залишивши тут наших нещасних братів.
- Та де ж вони?
- У прірві глибокій. Дракон покалічив їх та кинув туди. Спустився Кремінь у прірву і незабаром виніс на руках обох братів. Бідолахи тримали в руках відрубані ноги і були бліді й худі, життя ледве в них тепліло. Поклав їх Кремінь на зелену траву, оглянувся навколо та й попрямував просто на схід. Ішов він, ішов горами, долинами, лісами густими, високими кручами, і ось зустрів йому на шляху бабуся.
- Добрий день, бабусю!
- Здоров, добрий молодче! Куди путь держиш?
- Шукаю я воду мертву та живу.
- Багато тут джерел різних у цій долині, та нелегко буде знайти воду мертву й живу; майже у всіх джерелах вода отруєна. Сів Кремінь та задумався. І тут джерело, і там вода б’є ключем, а як же дізнатися, яка цілюща? Адже не спробуєш: добре, якщо потрапиш на добру, а раптом вип’єш отруту і з життям розлучишся?
Ходить Кремінь по цій долині, все поглядає на джерела, і раптом натрапив на квіти. Став він їх зривати, зібрав великий букет і повернувся до джерел; взяв та й занурив у воду кожного джерела по квітці. Якраз вистачило йому всіх зібраних квітів. Повернув назад Кремінь-молодець і дивиться: скрізь квіти зів’яли, засохли. Лише в одному джерелі квітка розквітла ще пишніше, а
в іншому пустила коріння в землю. Наповнив він два глечики водою з цих джерел та й пішов, не озираючись. Потім приклав він братам відрубані ноги, побризкав мертвою водою, і зрослися ноги, а коли побризкав живою водою, то встали хлопці, як ні в чому не бувало. Їхньому щастю не було кінця. Обнялися вони, поцілувалися та й пішли всі четверо додому. Як після ночі темної та холодної світанок і сонячне тепло оживляє все навколо, так повернулися в душу матері любов і щастя, коли побачила вона своїх дітей. Стали вони жити-поживати та добра наживати. У кожного з них був свій дім, свій стіл, і жили вони так щасливо й мирно багато-багато років, а може, і досі живуть, якщо не померли.
Інші казки
