Червоноокий мірошник

Жив-був на світі чоловік, і мав він єдиного сина. Як підріс хлопець, став він батькові по господарству допомагати. Ось одного разу навантажив батько повний віз мішків пшениці та послав сина на млин борошно змолоти.

— На який же мені млин податися?

— На водяний.

— Ти ж знаєш, що там чимало водяних млинів.

— Вибирай будь-який, тільки червоноокого мірошника бережися. Узявся хлопець за налигач і — цоб, цобе! — потихеньку доїхав до млина. Тут виходить йому назустріч мірошник, увесь з ніг до голови в борошні, та й ласкаво закликає:

— Під’їжджай, завертай, мішки скидай.
— А чи не багато на млині народу?
— Нікого нема, давай мішки та почнемо борошно молоти.

Як підійшов хлопець ближче до мірошника, глядь — а в того очі червоні, наче обпарених.

— Ні, не хочу я молоти у мірошника червоноокого, — сказав хлопець та й повернув до іншого млина.

Мірошник же обігнав його, і біля другого млина знову виходить хлопцеві назустріч.

— Здоров, мірошнику.
— Здоров, хлопчику.
— Чи багато на млині народу?
— Ох, страшне діло.

"Тьху, лихо! — подумав хлопчина. — І народу багато, і цей мірошник червоноокий".

— Ну, раз так, поїду я до іншого млина.

Мірошник, однак, знову обігнав його і біля третього млина знову виходить йому назустріч.

— Як там у тебе, мірошнику, чи багато народу?
— А ти думав? Набито млин мішками до краю.

"Поки пшеницю змелеш, очі на лоб вилізуть, — говорить сам до себе хлопець. — А й цей мірошник червоноокий. Повернуся-но я краще до першого, там хоч народу нема, швидше борошно отримаю".

Повернув він підводу назад, та незабаром і під’їжджає до порогу першого млина.

— Повернувся я, мірошнику, до тебе. Там, у інших млинів, народу сила-силенна, та й мірошники всі червоноокі.

— Гаразд, хлопче, сип зерно в ящик, поки нікого нема.

Скільки ж часу минуло, і ось стоять мішки рядком, доверху наповнені борошном.

— Ну, а тепер, — каже мірошник, — давай спекемо каравай та поїмо.
— Давай.
— Привези-но віз дров, а я тим часом тісто замішу.

Поїхав хлопець по дрова, а мірошник червоноокий притягнув діжу, таку величезну, що цілий мішок борошна в ній сховався, налив води та взявся тісто місити. Привіз хлопець дрова, розвели вони вогонь, спекли каравай, а як витягли його з печі, мірошник і каже:

— Тепер, хлопчику, давай казки розказувати. І хто таке вигадає, що другий йому не повірить, той і візьме собі каравай.

Погодився хлопець, і ось мірошник почав казку розказувати:

— Пам’ятаю, був я ще зовсім малим, коли батько мій городництвом займався. Посадив він одного разу насінинку кавунову, та й виросла ботва величезна, простягнулася через усю країну, в один бік до Дністра, в інший до Прута, на північ до Могилева, а на південь до Дунаю. Хто б не проходив повз, всі кавунів наїдалися, і ще залишалося. Одного разу один прохожий загубив ножик серед ботви; став шукати — шукав день, другий, третій, поки з моїм батьком не зустрівся.

— Мей, чого ти все шукаєш?
— Ножик загубив.
— Коли?
— Три дні тому.
— І цілих три дні ножик шукаєш?
— Так.
— Ех ти, я свій табун коней якось загубив, та й то не став трьох днів шукати, а ти через жалюгідний ножик так убиваєшся!

— Це й уся казка?
— Уся.
— Ну, і що в ній такого? Може, так воно й було насправді.
— Ну, тоді послухаємо, що ти розповіси.

— Пам’ятаю, коли я був малюком, батько мій завів багато вуликів. І знав він усіх своїх бджіл напам’ять, кожну по імені кликав. Ось помітив якось батько, що бджілка на ім’я Форноая зникла; дня її нема, другого нема, третього, і так кілька днів поспіль. Чекав він, чекав, чи не повернеться бджілка, — ні слуху, ні духу. А бідолашку спіймали боярські слуги та в плуг запрягли. Повернулася вона до мого батька вся змучена, з натертою шиєю — так довго в ярмі ходила. Зажурився батько, став питати то одну знахорку, то іншу, як бджілку вилікувати.

Ось і навчила його одна стара жінка годувати бджілку серцевиною горіха, на солодкому молоці настояній. Дістав батько і горіх, і молочка солодкого, дав їй поїсти, а бджілка візьми та й подавися. Застряг горіх у горлі в неї, — ніяк не витягти. У теплі та вологості пустив горішок корінці та й почав рости. Проріс він, виліз із голови бджілки, та як розпустився вгору й ушир, і перетворився на велике, товсте горіхове дерево; а горіхів на ньому було стільки, що гілки гнулися під їхньою вагою. Дозріли горіхи, стали із своєї зеленої шкаралупи вилізати, але налетіли на них чорні ворони та й почали їх дзьобати, нищити. Ми з батьком взялися було ворон гнати, кидаючи в них грудами землі, а груди між гілок застрягали. Стільки ми тих груд накидали, що на верхівці дерева ціле поле розкинулося. Пішов туди батько, зорав землю та й засіяв пшеницею. Як прийшла пора жнив, полезли ми вдвох швидше хліб збирати, щоб дощ не намочив його та град не побив. Зжали ми всю пшеницю, зібрали, я зліз на землю, а батько залишився сніп один дов’язувати. Зв’язав він сніп, поклав на стіжок і теж збирався за мною. Сплів із соломи мотузку довгу та товсту, став спускатися, аж не вистачило йому мотузки, кілька сажнів до землі не дістало. Так і залишився він висіти між небом і землею, ні туди, ні сюди рушити не може. Пролетіли тут наші бджоли, побачили батька та й почали кружляти над ним. Кружляли вони, кружляли, та й почали відкладати стільники з медом, все більше й більше. Важко стало батькові від меду, порвалася мотузка солом’яна, і впав він на землю, перетворившись на велику калюжу меду. Стали люди сюди приходити з посудою всякою та меду собі набирати. Серед них і твій батько прийшов з величезним горщиком. Але до його приходу весь мед уже скінчився. Пошукав він, пошукав, та раптом бачить кінчик постола мого батька. Схопив постол, зрадів, трохи меду там залишилося. Ось, подумав він, хоч трішки принесу синові моєму, тобто тобі, поласувати.

— Брехня, не могло так бути.
— Не повірив ти моїй казці.
— А, так би й сказав, що це казка, тоді…
— Тоді, значить, виграв я каравай.

Зрозумів мірошник червоноокий, що потрапив у халепу, та й діватися йому вже було нікуди. А хлопець навантажив борошно і каравай на віз і поїхав додому.

↑ Догори

Червоноокий мірошник

Інші казки