Піп і кобила

Жила-була стара жінка, і мала вона сина. А жили вони бідно-пребідно, навіть ложки в хаті не було. Прийшов час, і склала стара руки на груди. Робити нічого, померла — треба ж поховати її по-людськи, а бідний син тільки руками розводить: дощок для труни й тих нема. Тримати ж померлу на лаві негоже. Пішов він жебракувати, ходив-ходив, хоч із рушниці пали — нічого не може знайти. Зі скреготанням у серці пішов до попа і розповів про свою біду.

— Тільки умова, синку, — каже поп, — заплатиш мені за панахиду, щоб Господь прийняв померлу до ряду праведних і непорочних.

— Повірите, батюшка, у кишенях у мене пусто.

— Ну ні, не співатиму за упокій душі, поки не побачу грошей.

Чекати більше хлопець не міг і став просити та благати попа. Тому діватися нікуди — взяв Євангеліє і вже збирався службу служити. Та як із хати виходити, подумав: невже так і не вдасться виманити у нього поминальний дар та трохи грошей.

— Синку, у тебе справді нічого немає?

— Ані гроша ламаного, батюшка.

— Тьфу, от лихо. Та постривай, мій, роздобудемо грошей.

— Де ж, батюшка?

— Піди, брате, до такого-то, у нього є кобила, вкради та відведи її на ярмарок, ось і буде чим винести померлу з хати.

— Боюся, батюшка, спіймає.

— Покладися на мене, іди.

Дочекавшись півночі, пробралися вони до стайні, і хлопець відвів кобилу на ярмарок. Поп же, залишившись у стайні, надів на себе вуздечку і прив’язав до ясел.

Вранці господар прийшов годувати кобилу, та замість клячі побачив попа. З переляку почав він хреститися та молитися: «Ох, Господи, не бачиш Ти з висоти Своєї, що на землі діється — сплошні чари та чаклунство. Кобила моя, мабуть, була попом, а я її гнав і вгору, і вниз, як худобу».

Зняв він з попа вуздечку і каже:

— Прости мене, батюшка. Іди по світу, може, прогодуєшся. А я куплю собі іншу кобилу.

Поп, зрадівши, пішов, а господар, зібравши тут і там гроші, пішов на ярмарок. Прийшовши, став оглядати коней, і сподобалась йому одна кобила. Підійшов ближче: його кобила — як не впізнати! Наблизився він до неї і став шептати на вухо:

— Що ж це, батюшка, невже знову зачарували? Кобила ж знай потряхує головою та вухами поводить. Побачивши таке, хлопець закричав: «Гей, діду, що ти їй там нашептуєш?»

— Мій, відпусти кобилу, адже це поп. Він був у мене. Ти, мабуть, спіймав його, коли він знову перетворився на кобилу.

Інші казки

• Що трапилося з купцями
• Гевен-велетень
• Хто чекає, щоб вишні падали в рот, той до добра не дійде
• Базилік зелений і царська дочка
• Як Тиндале себе за попа прийняв