Базилік зелений і царська дочка
У деякому царстві жила-була бідна-пребідна жінка. До всіх лих, що впали на її голову, вона ще й бездітною була. Ось одного разу знахарка розповіла їй, що якщо вона вип’є настій трави, зібраної в ніч на Івана Купала, то народить дитину.Сказано — зроблено. І народила та жінка на старості літ дитину такого гарного — очей не відірвати. А оскільки трава, зібрана в ніч на Івана Купала, була базиліком, то й назвала вона хлопчика Базиліком Зеленим. Ріс дитина не по днях, а по годинах, бо берегла його сила чарівна. І де його нога ступала, базилік виростав.
Так жив він і не те щоб у достатку, а в бідності. І довго б ще йому довелося лихо терпіти, якби в царстві, де він жив із матір’ю, не трапилася біда. Завітав до їхніх країв жорстокий двадцятичотириголовий дракон і вкрав ключі від усіх джерел питної води. Люди й худоба мліли від спраги та падали, як мухи. Цар і так і сяк намагався його приборкати, та дракона не візьмеш голими руками. А коли дізнався цар, що поки не віддасть дракону в дружини дочку, не побачить він ключа, зовсім занедужав від горя і впав у ліжко. Волі-неволі довелося йому віддати дочку, щоб врятувати джерела й самому не померти від спраги. Як то кажуть, своя сорочка ближча до тіла. Ось таке лихо-нещастя обрушилося на це царство.
Одного разу Базилік Зелений працював на скотному дворі, та раптом почув голосні промови на площі посеред села. А це були вісники, послані царем у всі кінці царства повідомити народ, що той, хто врятує його дочку від дракона, отримає її в дружини та півцарства в додаток. Слухали це старі й молоді, хто плечима знизував, хто задумувався, та так і залишалися при своїх думках — ніхто не наважувався спробувати щастя, бо страшнішого за цього дракона не було нічого на світі. А людям, які не можуть подолати власний страх, уже тим більше з драконом не впоратися. Тільки Базилік Зелений, почувши, про що йдеться, кинувся з усіх ніг до своєї матері й каже:
— Так, мовляв, і так, матусю, іду рятувати царську дочку.
Залилася мати гіркими сльозами і говорить йому:
— Куди ти підеш, сину мій дорогий, і навіщо залишаєш мене на старості літ на поталу долі? Бачиш, мабуть, добрі молодці йти не наважуються, а тобі куди вже…
Та Базилік Зелений і не думав відмовлятися від свого рішення й одразу ж став собі підбирати зброю за силами.
Два роки він мандрував світом, доки не знайшов майстра-коваля, який узявся викувати йому зброю до душі, і замовив йому двосічний меч такої величини, щоб сто молодих хлопців не могли його зрушити з місця. Повернувся він додому, ліг спати й проспав цілих три дні — жартів чи мало, два роки мандрувати! Прокинувшись, він зібрав у торбину трохи їжі на далеку дорогу, попрощався з матір’ю й вирушив у путь. Шість місяців він ішов стежками нехоженими через пустелі й ліси. Вже й їжа скінчилася, і жив він лише на воді. Так пройшов він ще багато днів і ночей. Одного прекрасного дня він дійшов до якогось лісу, але, стомлений від ходьби, не дійшов до краю, а вирішив сісти й відпочити, де попало. Такий його голод мучив, що він, бідолаха, почав жувати листя. Раптом його осяяла думка вилізти на верхівку дерева і подивитися, чи далеко ще до краю лісу. Миттю він виліз на високе дерево й побачив у далині мерехтіння вогника. Зіскочив він швидко з дерева й пішов на вогник. Ішов він так, ішов, доки, нарешті, не опинився перед замком дракона, де жила царська дочка.
Задумався Базилік Зелений, як йому з драконом битися. Не довго він думав та й постукав у ворота. Почуючи стукіт, царівна — а вона якраз була сама вдома — дуже злякалася й тремтячим від страху голосом запитала:
— Хто там?
Почув Базилік Зелений ніжний сріблястий жіночий голос, повеселішав і відповів:
— Відчини, це я, Базилік Зелений. Я чув про тебе від вісників твого батька. І ще сказали вісники, що той, хто врятує тебе від змія, отримає тебе в дружини та півцарства в додаток, але ніхто не наважився піти за тобою. Тільки я на це вирішився. Два роки я мандрував, викував собі зброю й прийшов тебе визволити.
Тоді дівчина відсунула засуви, і добрий молодець увійшов у дім. Побачивши, який він гарний і статний, дівчина оніміла від радості; але незабаром трохи опам’яталася й гірко заплакала. Дуже вона боялася, що прилетять дракони й вб’ють Базиліка Зеленого, і тоді вже нікому буде її рятувати.
Став Базилік Зелений її втішати:
— Не плач, дай мені краще чогось поїсти, я так зголоднів і стомився, що навіть говорити не можу.
Дівчина нагодувала його, не гаючись, і каже:
— Лягай і відпочинь. Коли повернуться змії, я тебе розбуджу, і ти вступиш з ними в бій.
Не встиг Базилік Зелений торкнутися подушки, як його вже охопив глибокий солодкий сон. А дівчина стояла поруч і не могла налюбуватися на його красу.
Одне її турбувало, що дракони скоро мають повернутися.
Тим часом дракони летіли додому, і від помахів їхніх крил земля тремтіла, двері скрипіли — все ходило ходуном. Підлетіли вони до порога й одразу відчули запах чужої людини… А дівчина, як побачила їх, втратила голос від страху й не могла слова вимовити, тільки сльози з її очей котилися. Ось гаряча сльоза впала на обличчя Базиліка Зеленого, він одразу прокинувся й тихенько запитав:
— Прилетіли?
Дівчина нічого йому не відповіла, бо не могла говорити, тільки головою кивнула й руками замахала: так, мовляв, змії прилетіли і стоять біля дверей. Схопив Базилік Зелений меч і кинувся до дверей, де його дракони чекали. Двадцятичотириголовий дракон, якому всі інші підкорялися, наказав шестиголовому піти подивитися, що за чужинець проник у їхній дім. Потоптався шестиголовий біля дверей і, нарешті, вирішив увійти подивитися, хто це у них у домі, а інші дракони відійшли вбік, чекаючи його з відповіддю.
Відчував шестиголовий дракон, що смертна година його близька, та якщо старший наказав, то йому нікуди було дітися.
Він просунувся наполовину в кімнату, роззявив пащі, висунув язики. З пащів валив густий дим. Як побачив його Базилік Зелений, анітрохи не злякавшись, вихопив меча з піхов і пішов рубати. Махнув він мечем раз — і відрубав дракону голови, ще раз махнув — і тіло його розрубав. Потім викинув голови та шматки тіла у вікно і знову став за дверима, чекаючи, що буде далі. Чекали, чекали дракони на дворі повернення шестиголового, і, бачачи, що той довго не йде з відповіддю, старший наказав відправитися дванадцятиголовому подивитися, що там у домі відбувається. Як дійшов дракон до дверей, відразу відчув, що смертна година його близька, та не посмів ослухатися старшого. Він штовхнув двері, роззявив пащі, висунув язики, а з пащів густий дим, як із труби, валив. Щойно він відчинив двері, Базилік Зелений махнув мечем, розрубав його на шматки, тіло кинув туди ж, куди й тіло шестиголового дракона. Потім присунувся до дверей і чекає двадцятичотириголового. Хоч той і був грозою землі, Базилік його вже не боявся.
Бачачи, що послані ним дракони не повертаються, старший зрозумів, що в домі щось не так. Тому вирішив він просунути в дім спочатку дванадцять голів, а решту дванадцять залишити на дворі. І з його пащів валив густий дим, а іскри по всьому домі летіли. Поглянув на нього Базилік Зелений і подумав, що з цим буде нелегко впоратися, але духом все ж не впав.
Щойно дракон просунув у двері свої дванадцять голів, Базилік Зелений ударив по них із усієї сили мечем і відрубав їх одним махом… Змій, що мав, окрім відрубаних, ще дванадцять голів, відчув, як щось гаряче обійняло його шию, але не здогадався, що це його дванадцять голів відрубано, тому все вповзав і вповзав у дім, доки не проник у нього цілком. Базилік Зелений знову підняв меча і з великими зусиллями відрубав йому решту дванадцять голів. Але тіло змія, навіть з відрубаними головами, продовжувало тремтіти, і від цього земля тряслася…
Лише до ранку воно затихло. Тоді дівчина з радості почала співати про доблесть Базиліка Зеленого та його бій із драконами. І каже їй Базилік Зелений:
— Ти візьмися обід готувати, а я приляжу трохи відпочити, бо дуже втомився в бою.
Поздоровівши, царевна приготувала чудовий обід, усіляких страв наварила. Вона була поза себе від щастя, що Базилік Зелений знищив усіх драконів і звільнив її з їхніх лап, і що незабаром вона стане дружиною красивого і відважного лицаря. Коли їжа була готова, вона розбудила Базиліка, і вони поїли разом, а потім почали збиратися в дорогу до царських палат.
Несподівано дізнався про все, що сталося, Напівлюдина. Був він одноногим, одноруким, напівголовим, однооким і одноухим. А як дізнався, помчав швидко до замку драконів. Базилік Зелений із царевною збиралися в дорогу. І закричав Напівлюдина:
— Ей, Базилік Зелений, ну-ка виходь на бій! Поборемося ми з тобою, і нехай царевна дістанеться переможцю.
Царевна вже чула раніше про цього Напівлюдину, про нього багато разів говорили дракони, тому вона гірко заплакала, примовляючи:
— Базилік Зелений, якщо ти цього переможеш, значить, написано тобі на роду живим бути. І заживемо ми тоді в щасті та злагоді.
Взяв Базилік Зелений меча в руки і вийшов на двір. Махнув мечем і відсік Напівлюдині шматок голови. Але той відбіг убік і знову почав кричати:
— Виходи боротися зі мною, Базилік Зелений!
Злякався Базилік Зелений, почувши, що Напівлюдина знову викликає його на бій. Підбіг він до чудовиська і одним ударом відсік і решту голови, тіло порубав на шматки, а шматки зібрав і склав під порогом дому. І лише тоді увійшов у дім і сказав дівчині:
— Порізав я його на шматки, тепер вже він не воскресне.
Але Напівлюдина ожив і знову почав кричати:
— Базилік Зелений, виходь, поборемося!
Цього разу Базилік Зелений перелякався на смерть. Але все ж узяв меча в руки і вийшов битися. А Напівлюдина сховався за дверима, і, щойно Базилік вийшов, кинувся до нього, вихопив меча і відсік йому голову. Впав Базилік Зелений мертвим на землю.
Вбивши Базиліка Зеленого, Напівлюдина кинув меча біля нього, увійшов у дім і сказав царевні:
— Підемо до твого батька.
Гірко оплакувала царевна смерть Базиліка Зеленого, але робити було нічого, довелося їй пуститися в дорогу з уродом. Ішли вони, йшли, поки не дійшли до царського палацу. Прийшли туди темної ночі, і царевна закричала своєму батькові:
— Батьку, впусти мене.
Як почув її голос цар, одразу впізнав, вибіг назустріч і міцно обійняв. Багато років минуло з того часу, як він її не бачив. На радощах він запросив гостей у дім і став розпитувати про бій із драконами. Тут у розмову вступив Напівлюдина, але був він таким потворним і огидним, що, дивлячись на нього, цареві ставало моторошно. Та що тут поробиш: дав слово — тримайся. Швидко домовилися вони між собою, що на другий день відбудеться заручення, а через рік і весілля зіграють. Після заручення нареченого та наречену розлучили. Напівлюдина був веселий, а царевна сумна — не могла вона забути Базиліка Зеленого.
Тим часом мати Базиліка Зеленого, сумувавши за сином, покинула своє маленьке й бідне господарство і пустилася в дорогу по його слідах. Стежка, якою вона йшла, була вкрита базиліками, і саме того дня, коли царевна з Напівлюдиною пішли до царського палацу, мати Базиліка Зеленого знайшла мертве тіло сина.
Почала вона його оплакувати. Але в цей час повзли мурахи, що збирали їжу на зиму. Раптом один мураха накинувся на іншого і відірвав йому голову, а третій, побачивши це, підійшов до вбитого мурахи, приклав голову до шиї. Потім тричі потер рану листком базиліка, і мураха ожив. Побачивши це, мати Базиліка Зеленого вирішила зробити те саме. Очуняв Базилік Зелений від сну і дуже зрадів, побачивши матір. Потім він розповів їй про свою боротьбу з драконами та Напівлюдиною, показав трупи вбитих драконів і промовив:
- Іди додому, до нашого маленького й бідного господарства, яке ти залишила без нагляду. А я піду шукати
Напівлюдину, що мене вбив, і знову поміряюсь із ним силою. Пустилася його мати додому, а Василь Зелений рушив на захід. Ішов він так день-у-день від зорі до зорі, поки дістався до якоїсь хатини, де світився вогник. Лише він підійшов до хатини, на порозі собака загавкала, і тут же почувся жіночий голос із хати:
— Коли ти добрий чоловік, заходь, а коли ні, проходь. Мій дім стереже пес із залізними пазурами та сталевими іклами, і розірве він тебе на шматки. Василь Зелений, будучи людиною чесною і з чистою душею, вирішив увійти
до хатини. Вклонився він жінці, що жила там сама, і розповів їй про всі свої пригоди від початку до кінця. А вона йому й каже:
— Переночуй у мене, а вранці я тобі скажу, у чому криється сила Напівлюдини і як його можна подолати.
Ця жінка була свята П’ятниця. Наступного дня вранці прокинулася свята П’ятниця і скликала всіх птахів із усіх кінців світу. Погодувала їх і запитала, чи не знають вони, де знаходиться Напівлюдина. Птахи їй відповіли, що нічого про нього не чули.
Свята П’ятниця розбудила тоді Василя Зеленого і сказала йому:
— Іди далі на захід, поки знайдеш мою сестру. Може, вона знає щось про Напівлюдину, а я нічим не можу тобі допомогти.
І знову пустився в дорогу Василь Зелений. Два дні він ішов, поки дістався до дому сестри святої П’ятниці, святої Трійці, і розповів їй про всі свої митарства. Вона також наказала йому зачекати до ранку. Наступного дня вона встала на світанку, скликала всіх птахів із усього світу і запитала їх, чи не знають вони, де знаходиться Напівлюдина.
— Ми нічого не знаємо, але немає тут з нами голуба, можливо, він знає.
Незабаром прилетів і голуб. Запитала його сестра святої П’ятниці про те саме, і голуб відповів:
— Напівлюдина знаходиться при царському дворі. Заручився він із царівною, а весілля відбудеться через рік. Цар вирішив знайти таких музикантів, від гри яких запляшуть і стар, і малий… А я ось приніс із собою чарівну сопілку, яку знайшов у лігві драконів: може, кому й знадобиться. Про силу Напівлюдини я дізнався з його власних слів. Він мені сказав, що його
сила знаходиться на схід від царського палацу. Треба перетнути дев’ять рубежів, а в першому селі за дев’ятим рубежем стоїть висока гора, на якій пасуться вівці. У цій горі є глибока розщелина, у якій живе кульгавий заєць. У шлунку цього зайця лежить золоте яблуко, а в ньому — дев’ять черв’яків. Ось у цих дев’яти черв’яках і криється сила Напівлюдини, і хто дістанеться туди і вб’є черв’яків, уб’є і Напівлюдину. Сказавши це, голуб полетів собі, а свята Трійця увійшла в хату, розбудила втомленого Василя Зеленого і сказала йому:
— Візьми собі чарівну сопілку і йди до царського палацу, там Напівлюдина, що тебе вбив. Коли дістанешся туди, повідом царя через його охоронця, що хочеш грати на весіллі його доньки. Бачиш, цар шукає таких музикантів, від гри яких заплясують і стар, і малий, і гори, і ріки. Поіграєш йому на сопілці. Після того, як домовишся з царем про ціну, покинеш царський двір, підеш на схід і перетнеш дев’ять рубежів. І в першому селі за дев’ятим рубежем наймешся пастухом. Потім візьмеш овець і піднімешся з ними на високу гору, а, зійшовши на гору, побачиш глибоку розщелину. Тоді заграєш на сопілці. Як тільки ти заграєш, із розщелини вийде кульгавий заєць, який почне танцювати під твою музику, ти його швидко вб’єш. У ньому ти знайдеш золоте яблуко, а в яблуці — дев’ять черв’яків. Ось у
цих дев’яти черв’яках і криється сила Напівлюдини. Як тільки ти вб’єш черв’яків, він тут же помре, а царівна, яку ти врятуєш від смерті, дістанеться тобі. Але знай, що шлях твій буде важким, страшні грози, бурхливі потоки перегороджують дорогу до сили Напівлюдини. Лише якщо зможеш подолати всі ці перешкоди, знайдеш те, що шукаєш.
Василь Зелений подякував їй, поцілував їй руку і пішов до царського палацу. Ішов він, ішов, поки дістався до палацу, і через привратника передав цареві, що бажає грати на весіллі.
Почувши це, цар наказав впустити мандрівника у двір, а як побачив його, запитав, на якому інструменті він грає. Василь Зелений відповів йому:
— Граю я не бог знає на якому інструменті — на сопілці, але варто мені тобі зіграти, як запляшуть трави й листя дерев, і весь світ. Засміявся тоді цар:
— Такі музиканти, як ти, можуть грати хіба що вівцям,
але ніяк не на весіллі моєї доньки, проте… ну-ка зіграй, подивимось, на що ти здатний.
Дістав Василь Зелений чарівну сопілку і почав грати. І такі звуки полилися, що пустилися в танці не лише цар і придворні, а й дерева, і каміння мостової. Це дуже сподобалося цареві, дав він музикантові добру ціну і наказав йому прийти грати на весіллі.
Базилік Зелений тоді попросив дозволу побачити наречену, а цар йому відповів:
— Наречену побачиш, коли прийдеш грати.
Покинув Базилік Зелений царський двір і прямував на схід, до високої гори, де була захована сила Напівлюдини.
Довго він йшов, усі труднощі шляху подолав, але коли дійшов до дев’ятого рубежу, піднявся такий сильний ураган, якого світ ще не бачив. Раптом перед ним постала водяна стіна, а по воді пливли такі величезні чорні змії, що Базиліка Зеленого охопила дрож. Все ж він кинувся у воду, щоб перетнути і цей рубіж, як перетнув інші. Поки він боровся з хвилями, ураган зірвав греблю на ставку одного багатого боярина. У цьому ставку було багато риби, і одна велика рибина кинулася до Базиліка Зеленого, щоб з’їсти його. Борючись із рибиною, він загубив сопілку, яку заткнув за пояс, але виявив цю втрату лише тоді, коли вийшов на берег. Розгніваний і пригнічений, він сказав:
— Ну, а тепер іди далі, якщо можеш!
Вдихнув він повітря глибше і знову кинувся у воду шукати свою чарівну сопілку. Поки він пірнав у воду, шукаючи сопілку, змії підпливли і кинулися на нього всією зграєю, ось-ось загине.
Але Базилік Зелений знав, що змії не роззявляють пащі у воді, і не звернув на них уваги, а продовжував шукати чарівну сопілку. Довго він її шукав і нарешті знайшов під великим каменем. Почав він вибиратися з води на сушу, щоб рушити далі до великої гори. Але змії обвилися навколо його тіла, рук і ніг і лише чекали, коли він вийде з води, щоб встромити в нього свої отруйні ікла… Базилік Зелений не розгубився і, як тільки вийшов із води, загра́в на чарівній сопілці. Змії почали танцювати, і таким чином він позбувся їх. Потім він прямував до першого села дев’ятого рубежу, туди, де знаходилася сила Напівлюдини. Прибувши до села, він попросився до одного чоловіка на нічліг, щоб відпочити після дороги. Чоловік його прийняв. Після того як Базилік Зелений відпочив, господар запитав його, куди він держить шлях і що шукає? Відповідає Базилік Зелений:
— Шукаю господаря, щоб найнятися до нього чабаном, овець пасти.
Пообіцяв господар влаштувати його на місце і повів до сільського попа. Поп погодився його найняти і промовив таке:
— Найму я тебе, але знай, що ти мені головою за овець відповідатимеш, дивись, щоб жодна не відбилася від стада.
Та Базилік Зелений менше всього думав про овець. Вклонився він попу і пішов до великої гори, де паслися вівці. Прийшовши туди, вийняв із-за пояса сопілку і загра́в, і доти дув, поки заєць не вийшов і не почав танцювати. Тоді Базилік Зелений кинувся до нього, схопив за вуха, ударив сопілкою по голові і розтрощив йому череп. Потім розрізав його тіло навпіл і знайшов золоте яблуко, в якому були заховані дев’ять черв’яків. На радощах Базилік Зелений, не рухаючись з місця, двох черв’яків убив. Напівлюдина одразу захворіла. Сховав Базилік Зелений золоте яблуко в кишеню, і така радість його охопила, що він грав, не перестаючи, на сопілці доти, поки половина овець від танцю не подохла.
Потім він повернувся обличчям на захід, звідки прийшов, і пустився у зворотний шлях до царського двору, де жила кохана ним дівчина, яка стала нареченою огидного Напівлюдини. А царівна сиділа в теремі і думала про свою гірку долю: дуже їй не хотілося виходити за урода.
Ідучи до царського палацу, Базилік Зелений проходив повз ярмарок і купив собі шовкову сукню, яку в ті часи носили лише лікарі. Тим часом цар, побачивши, що Напівлюдина хворий, скликав найкращих лікарів з усієї всесвіту. Бач, боявся він, як би у разі смерті зятя інші царі не звинуватили його у вбивстві. Але жоден із лікарів, які оглянули хворого, не зміг визначити, яка хвороба його здолала. Тут і Базилік Зелений дістався до царського палацу і проник до царя під виглядом лікаря: ніби прийшов оглянути хворого Напівлюдину і вилікувати його. Цар наказав, щоб лікаря впустили до Напівлюдини в кімнату. Поки Базилік Зелений чекав царського наказу, вийняв він яблуко і вбив ще п’ятьох черв’яків. А потім швидко пройшов до кімнати Напівлюдини, який лежав у ліжку з перев’язаною головою, ледве дихаючи. Лікар наблизився до нього, а Напівлюдина, як тільки поглянув на лікаря, тобто на Базиліка Зеленого, одразу впізнав його і закричав:
— Звідки ти взявся? Адже я тебе вбив і тіло твоє під поріг закинув.
Але Базилік Зелений за словом у кишеню не ліз:
— Я воскрес і навчився лікувати, і ось прийшов сюди лікувати тебе так, як ти мене лікував. Ти позарився на чужий труд і забрав дівчину, не зважаючи на те, що я переміг драконів. Від боротьби ти ухилився, а слави побажав і хвалився, що саме ти переміг драконів і тобі має дістатися царівна. Ну так знай, що людська праця ніколи не пропадає даремно. А я навчився лікуванню і знайшов джерело твоєї сили. І якщо хочеш його побачити, дивись — воно у мене в кишені.
Вийняв Базилік Зелений останніх черв’яків із яблука і, поклавши на стіл, прихлопнув. Тут Напівлюдина випустив дух. Цар і цариця дуже зраділи і швидко покликали царівну. Увійшла царівна до кімнати і, як побачила Базиліка Зеленого, ледве не знепритомніла.
— Це ти, Базилік Зелений, той самий, що врятував мене від смерті? — вигукнула вона.
Незабаром вони й весілля зіграли, цілий рік і ще одну ніч танцювали, а народ веселився і радів, що позбувся дракона і злого чудища Напівлюдини.
І я був на тому весіллі,
Вік би там гуляв,
З’їв бика одним духом —
Ледве не лопнув живіт.
Потім сів на жеребця
І казку довів до кінця.
Інші казки
