Як Ейленшпігель виманив у ризенбурзького священика коня

Не обійшовся Ейленшпігель без плутні й у селі Різенбург. Жив там один священик, у якого була гарна ключниця та славна маленька конячка. Священик дуже любив обох, коня навіть більше, ніж служницю. Якось побував у Різенбурзі брауншвейзький герцог, і наказав він передати священику через інших людей, що хотів би дістати цю конячку і готовий заплатити за неї більше, ніж вона коштує. Але священик рішуче відмовив герцогу; надто вже він любив свого коня і не бажав з ним розлучатися. Насильно ж забирати її герцог не хотів.

Почув про це Ейленшпігель, який знався на таких справах, і сказав герцогу: “Милостивий пане, що ви мені подаруєте, якщо я здобуду вам коня ризенбурзького попа?” — “Якщо ти це зробиш, — відповів герцог, — я дам тобі червоний кафтан зі свого плеча, вишитий перлами”.

Ейленшпігель взявся за цю справу і вирушив до села. Йому вже доводилося бувати в домі священика, тому його тут знали і прийняли гостинно. Через кілька днів Ейленшпігель прикинувся зовсім хворим, почав голосно стогнати і врешті-решт зляг. Священик і його ключниця не знали, як йому допомогти, і дуже засмутилися. Нарешті, бачачи, що йому зовсім погано, священик завів з ним розмову про сповідь. Ейленшпігель нічого не мав проти. Тоді священик сказав, що сам його сповість, і запропонував пригадати все, що є у нього на душі, все погане, що довелося йому зробити за своє життя, і всемилостивий Господь простить йому. Ейленшпігель слабким голосом відповів священику, що гріхів за ним немає, крім одного-єдиного, але в ньому він не може йому сповідатися. Краще було б покликати іншого священика, щоб він міг розповісти йому все, бо боїться, що пан священик буде гніватися, якщо він відкриється йому.

Почувши це, священик запалав цікавістю, і захотілося йому дізнатися, у чому тут справа. “Дорогий Ейленшпігель, — сказав він йому, — дорога далека, я навряд чи зможу знайти іншого священика, і, якщо ти тим часом помреш, нам обом доведеться давати відповідь перед Богом. Скажи мені свій гріх; можливо, він не такий уже великий, і я звільню тебе від нього. Та й чого тобі боятися мого гніву, я ж не маю права розголошувати сповідь”. — “Ну що ж, — каже тоді Ейленшпігель, — коли так, я сповідаюся вам. Нехай гріх і не такий великий, але мені шкода, що вам буде неприємно; адже справа стосується вас”.

Ці слова ще сильніше роздратували цікавість священика, і він вирішив дізнатися все за будь-яку ціну. Якщо Ейленшпігель у нього щось вкрав, сказав він, або в чомусь подібному провинився, нехай говорить без страху, він простить його і не затаїть проти нього зла. “Ах, дорогий пане, — сказав Ейленшпігель, — я знаю, що ви будете гніватися, але, коли мені скоро доведеться попрощатися з цим світом, я мушу вам відкритися. Не сердьтеся, дорогий пане, справа в тому, що я спав з вашою служницею”.

Священик запитав, чи часто це бувало. “Всього лише п’ять разів”, — відповів Ейленшпігель. “Ну, вона п’ятикратно за це отримає”, — подумав священик і, відпустивши гріхи Ейленшпігелю, пішов він до своєї кімнати, покликав служницю і запитав її, чи спала вона з Ейленшпігелем. Ключниця відповіла, що це брехня. Тоді священик заявив, що Ейленшпігель сам зізнався йому в цьому на сповіді, і він не може йому не вірити. Вона твердила “ні”, він говорив “так”, а потім взяв палицю і побив її до синців. А Ейленшпігель, лежачи в ліжку, сміявся і думав про себе: “Ну, тепер справа буде зроблена”.

Він пролежав день, а за ніч видужав і вранці, піднявшись, сказав, що йому вже легше, і він має вирушати далі. Запитав, скільки він заборгував за час хвороби; священик усе підрахував, отримав з нього і дуже зрадів, що той іде. Та й ключниця зраділа — адже це через нього її побили. Ейленшпігель уже зовсім зібрався, але перед тим, як рушити в дорогу, сказав священику: “Пане священику, хочу вас попередити, що, оскільки ви розголосили таємницю сповіді, я маю намір поїхати до Гальберштадту і розповісти про це єпископу”.

Почувши, що Ейленшпігель хоче зробити його нещасним, священик забув весь свій гнів і став просити Ейленшпігеля, щоб він мовчав, обіцяючи йому за це двадцять гульденів. Але Ейленшпігель сказав: “Ні, я й за сто гульденів не стану мовчати, я піду і зроблю, як обіцяв”. Тоді священик із сльозами на очах став умовляти служницю, щоб вона поговорила з Ейленшпігелем і дізналася, чого він хоче; він усе йому віддасть за мовчання.

Нарешті Ейленшпігель сказав, що він готовий тримати язик за зубами, якщо йому віддадуть коня. Священик охоче віддав би всі свої гроші, ніж розлучився б із конем, — так він його любив. Але хоч не хоч довелося коня віддати, і Ейленшпігель тут же на ньому поскакав.

Прискакав він риссю до Міських воріт. А герцог стояв у цей час на підйомному мосту. Побачивши Ейленшпігеля на коні священика, зняв він із себе обіцяний кафтан і каже: “Мій славний Ейленшпігель, ось тобі твій кафтан”. — “А ось вам ваш кінь, милостивий пане”, — відповів Ейленшпігель, злізаючи з коня.

Дуже був йому герцог вдячний, а потім попросив розповісти, як вдалося йому дістати у попа коня, і, почувши про все, весело сміявся і дав Ейленшпігелю в додаток до кафтана ще й коня.

А священик сильно сумував за своєю конячкою і часто бив з цього приводу служницю, так що вона скоро від нього пішла. І залишився він ні з чим: без коня і без служниці.

↑ Догори

Як Ейленшпігель виманив у ризенбурзького священика коня

Інші казки