Як шильдбюргери імператора зустрічали
Я вже розповідав, що імператор наказав передати шильдбюргерам: нехай вони виїдуть назустріч його величності напівпішки-напівверхи і на привітання відповідатимуть примовкою та в лад.Обговорили це хитромудре діло міщани у себе в ратуші, і щодо ладної примовки ухвалили таке рішення: міський голова першим звернеться до імператора зі словами:
— Ласкаво просимо, державний імператоре,
До славного міста Шильда, милості просимо!
І тоді його величності, хоч не хоч, доведеться відповісти:
— Дякую, мудрі шильдбюргери!
Ну а якщо все так вийде, як вони задумали, то міський голова скаже:
— А наймудріший із нас — Перший свинопас!
Таким чином вони виконають одну половину уроку, який їм задав імператор.
А ось щодо другої половини думки батьків міста розійшлися.
Один пропонував для зустрічі імператора поділитися на два загони: перший виїде верхи, а другий — пішки.
Іншим здавалося, що треба зробити так: вишикуватися в шеренгу, і в кожній шерензі один бюргер на коні, а інший — піший.
Третій радив: треба, мовляв, щоб кожен міщанин узяв коня, одну ногу вставив у стремено, а на іншій скакав би поруч.
Знайшлися й такі розумники, які ось що запропонували: зустрічати імператора слід верхи на паличках-кониках, на яких діти скачуть. Ось це і буде напівпішки-напівверхи. До того ж паличка ця завжди напоготові — легка, швидка, і догляд за нею простий: взнуздав, ногу підняв і поскакав.
Чи треба говорити, що така пропозиція припала шильдбюргерам до душі? І міський голова тут же видав указ: кожному бути напоготові з паличкою-коником. До речі, у Шильді не виявилося такого бідняка, у якого не було б у домі своєї палички-коника. І незабаром усі вони — хто на буланому, хто на вороному, хто на пігому, а хто й на гнідому — носились містом, об’їжджаючи своїх ліхих коней.
А коли настав призначений день і вдалині показався імператор із свитою, шильдбюргери помчали йому назустріч у повний галоп. Тільки ось з новим міським головою трапилася пригода. Чи то дуже він перехвилювався, чи то з якоїсь іншої причини, але довелося йому відстати і поспішно сховатися за навізною купою.
Тим часом імператор із своїми людьми під’їжджав все ближче. Збентежилося шильдське військо — куди ж це їхній новий голова подівся?
А той і сам бачить — баритися більше не можна, забув про свого коника і, підхопивши штани, ліз на навізну купу, щоб, значить, звідти привітати його величності належним чином.
Імператор із свитою все ближче під’їжджає, і вже час міському голові капелюх знімати, а в нього руки зайняті. Що робити? Сунув він капелюх у зуби, одною рукою штани підтримує, іншою імператорській величності привітально махає, а сам із навізної купи кричить:
— Милості просимо, імператоре Шильда,
Ласкаво просимо до нас за стіл!
Така зустріч, да ще в такому місці, і імператору очі відкрила, якого польоту пташка перед ним. Зрозумів він, що шильдбюргери жартівники неабиякі і не дарма про них різні чутки розпускають, — простягнув міському голові руку і промовив:
— Дякую, мудрі шильдбюргери!
Ось тут і треба було голові відповісти йому складною примовкою, як було вирішено на раді. А він, щоб випадково не заплутатися, стоїть і мовчить. Тоді інший шильдбюргер, бачачи, що голова зі страху язик проковтнув, вискочив на своїй паличці-конику і брякнув:
— Голова у нас перший жартівник!
А ж, щоб вийшло складно, треба було сказати:
— А наймудріший із нас — Перший свинопас!
Шильдбюргер же вирішив: що свинопас, що жартівник — одне й те саме, а міський голова у них і справді перший жартівник. От він ненароком і сказав правду.
Отак шильдбюргери імператора зустріли.
Після цього помчали міщани до міських воріт. А державний імператор, перш ніж рушити за ними, питає голову:
— З чого це ти, чудак, на навіз забрався?
— Та мої ноги, ваша величносте, — відповідає голова, — від радості нічого не відчували, ось вони на купу і злетіли.
Державний цілком таким відповіддю задовольнився, і вони всією юрбою рушили до ратуші. А щоб його величності в дорозі нудно не було, шильдбюргери розважали його розповідями, як вони свою ратушу будували і як зовсім недавно дуже важливу справу звершили — сіль посіяли. І тут же вони попросили державного імператора звільнити їх від соляного податку, коли вони урожай зібратимуть, і видати патент — грамоту на соляний злак.
Прислухався імператор до їхньої просьби, і з тих пір право сіяти сіль закріплено за шильдбюргерами навіки.
Інші казки
- Як шильдбюргери здогадалися, чому у них у ратуші темно, і що вони після цього зробили
- Чому шильдбюргери вирішили своїм великим розумом від глупості рятуватися
- Як шильдбюргери доставляли колоди для нової ратуші
- Який урок імператор задав шильдбюргерам
- Як шильдбюргери страшного звіра мишкодава купили, а разом із ним і свою загибель здобули
